Мирное сосуществование "триязычных" бельгийцев, или Хорошо ли живется в странах с несколькими государственными языками?

Пятница, 23 октября 2020, 17:00

Минулого разу я описувала зворотній бік канадської двомовності: чому Україна – не Канада, а Донбас – не Квебек. 

Бельгія – чергова країна, з якої українцям нібито варто брати приклад. Бо ж бельгійці, маючи дві офіційні мови (спойлер: насправді три), живуть у мирі та злагоді, та ще й з економікою у них все гаразд. Втім, аргументи усіх прихильників бельгійського сценарію в Україні розбиваються об один лише короткий екскурс в історію Бельгії.

Зазирнувши в минуле країни-серця ЄС, прихильники двомовної України розчаруються дізнатись, що бельгійці – це лише політична нація і жодного бельгійського етносу не існує. Що це означає? 

Нація, яку ми звикли називати бельгійцями, насправді складається з двох етносів – валлонів та фламандців. Саме тому передумов для існування єдиної бельгійської мови не було, тож її просто не існує. Не пригадую таких передумов для України – щонайменше через наявність українського етносу та української мови.

Офіційно в Бельгії аж три державні мови: французька, якою розмовляють валлони, фламандська (бельгійський варіант нідерландської мови), якою розмовляють фламандці, та німецька, якою розмовляють жителі території біля німецького кордону. 

Жодна з цих мов не є національною мовою бельгійців. Ці мови поширились на території сучасної Бельгії в силу історичних подій. Територія Бельгії в різний час входила до складу різних держав: Франції, Нідерландів, Австрійської імперії та інших.

Але якщо ви думаєте, що можна приїхати у франкомовний район і вимагати говорити з вами, наприклад, фламандською, ви помиляєтесь. Бельгія із заходу на схід умовно поділена мовним "кордоном", де на північ – говорять фламандською, а на південь – французькою. Тож на півночі мало хто знає французьку, а на півдні мало хто володіє фламандською мовою. 

Зрештою, вони й не повинні говорити двома чи трьома мовами. Але постійних конфліктів на цьому підґрунті важко уникнути, бо деякі бельгійці таки не можуть змиритися з тим, що в магазині чи ресторані їм відповідають не тією мовою, якою б вони хотіли. Таким чином, "безхмарна" багатомовна Бельгія – це лише витвір уяви або ж наслідок відповідної пропаганди. Тож проводити паралелі між Бельгією та Україною – просто недоречно. 

Навіть зважаючи на те, що національні риси фламандців багато в чому подібні до українських. Справедливо сказати, що в історичному сенсі фламандцям не щастило ще більше, ніж українцям, зокрема в географічному розташуванні – між романською та германською частинами Європи. Внаслідок цього по фламандських землях тисячоліттями топталися завойовники й відбувалися військові події. 

Наприкінці 19 століття в Бельгії був прийнятий закон про рівність фламандської та французької мов. Проте франкомовні бельгійці як не хотіли вчити фламандську, так і не вчили. Як результат, двомовність по-бельгійськи – це не поєднання, а роз’єднання двох мов і субетносів у межах країни. Двомовність в цій країні зовсім не означає, що обома мовами можна користуватися де завгодно. 

У Брюсселі та околицях – так, в питаннях судочинства – так. Але занести у мерію фламандського містечка реєстраційні документи французькою закон забороняє. Ба більше, у потязі, який їде з фламандського до валлонського містечка, мова оголошень може змінюватись до чотирьох разів: з фламандської на французьку і навпаки. 

Ситуацію ускладнює те, що в регіонах, де є значна кількість іншомовної меншості, вони мають низку привілеїв, зокрема щодо освіти. Фламандці вбачають в цьому порушення своїх прав: франкомовні бельгійці вимагають мовних пільг у фламандських муніципаліях, а у французьких муніципаліях цих пільг добитися дуже складно.

Тобто не все так просто і так гарно з мовою в Бельгії, як нам намагаються це подати. Проте саме проросійські політики в Україні частенько наводять приклад країн, де існує декілька державних мов, і закликають йти тим самим шляхом. 

На мою думку, ті, хто щоразу намагається порушувати питання двомовності, роблять це не просто так і точно не з благими намірами. А коли їм це зручно: або проросійським силам напередодні чергових виборів потрібно "підтягнути" свою аудиторію, або владі потрібно темою мови "перекрити" чергові прогалини роботи. Тема мови важлива, тому "зручна" для маніпуляцій. Шкода, та це факт. 

Та я вірю в Україну і в українців. Вірю, що кожен свідомий українець довіряє не гучним лозунгам і нісенітницям, мовляв, "подивіться на сусідні країни – там дві мови", а має критичне мислення. 

Не даремно ж понад 70% українців вважають, що єдиною державною мовою в Україні має бути українська. Ми не лише поважаємо нашу мову, ми її щиро любимо. І в глобальному світі це наша унікальність!

Наталія Піпа, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  







powered by lun.ua

Молодежные и не только обмены. Почему их должно быть как можно больше в нашем образовании

Ключ от всех дверей: что даст увеличение нефтепереработки в Украине

Донбасс без шахт: что думают жители?

День Благодарения с украинским вкусом

"Бога ради, позаботьтесь о наших близких"

Как добрым делом предоставить монополию "Укрпочте"

Подпишитесь на наши уведомления!