Против прилива. К 30-летию нашей Независимости

Вторник, 17 августа 2021, 09:00

Хто ми є і яка наша місія? 

Після 30 років відновлення української Незалежності, ми не маємо чіткої структурованої відповіді на це питання на державному рівні. Для декого виявилося надто складно і не потрібно осмислювати якийсь досвід, хронологічні рамки якого виходять за ці 30 років. 

Ми часто випускаємо з уваги сотні років історичних штормів та ріки пролитої крові людей, чиїми кістками встелена була дорога до її Незалежності. України, яка завжди була занадто важлива, щоб її залишили в спокої та занадто непокірна щоб розчинитися в історичних пісках і болотах. 

Там в морях крові втонули втрачені шанси і надії. Тліє історія, яку більшість не хоче читати ні без про брому, ні з ним. 

В нашій історії сила силенна драматичних крайнощів. Ними просякнута історія кожної української родини, яка пережила пекельне XX століття. 

Іноді дивно, які шанси мали народитися багато хто з нас, при тому природному відборі, який кількома хвилями пройшовся нашою землею. 

Мою прабабусю вбили під час нацистської окупації рандомною автоматною чергою. Брати іншої прабабусі не пережили Другу світову також: один потрапив у полон і зник безвісти, іншого, за словами односельчан, забрали совєти. Кажуть, надто не морочилися, і розстріляли тих, кого забрали в сусідній із селом лісосмузі. Таких історій безліч. 

Дехто десятиліттями шукав хоча б могили рідних. Щоб знати де поховані, якщо вже не живі. 

Дехто мирився і втрачав пам'ять. Наповнював своє життя якимось іншим змістом, якщо наповнював. Якщо взагалі міг бути інший сенс людського існування, окрім як роботи на благо вождя і партії.  

Не залежно від того, яка це була партія – імперська чи більшовицька. Який був вождь – цар, імператор чи генсек. 

Без України імперський проєкт Кремля як був, так і є приречений. За владу над нею не перестала литися кров.

Десятки тисяч українців уже полягли на полі бою з колишньою метрополією, яка веде проти нас екзистенційну війну, або стали її цивільними жертвами. 

30-річчя нашої Незалежності є не лише круглою датою і червоним днем в календарі. Це ще один привід задуматися над тією само екзистенцією. 

Читайте також: "Став, бо задушу". 6 днів серпня, коли з'явилась Україна

Ми маємо визначитися хто ми є і навіщо ми є. Куди ми рухаємося. Визначитися з цілями і напрямками цього руху. Становище України та українців цього вимагає. Стан сучасного світу цього вимагає, його динаміка, нестабільність, зміни, що відбуваються. 

Нова вірусна реальність і геополітичні трансформації не залишають нам вибору. Ми не можемо ховатися в коконі під назвою "поза політикою". 

Політика визначає те, якою буде наша країна завтра. Якою вона є сьогодні. 

Ідентифікація себе і самовизначення стали напрочуд болісним процесом. 

Здавалося б, прості символи (прапор, герб, рядки гімну) насправді містять в собі тисячоліття досвіду. Це точка входу і простір розуміння того хто ми є і яка наша місія. Символічне зображення того, що ми пережили. Сукупність досвіду, здобутків, втрат, радісних перемог і драматичних поразок, досягнень і провалів, надій та сподівань, реалізованого і втраченого. 

Парасолька, під якою скупчилися живі, мертві й ненароджені. Стиснута до меж людського розуміння сукупність кодів і повідомлень поза часом і простором. 

Саме тому спроби грати в гру з "великим гербом" із характерним для таких маніпуляцій несмаком, викликає такий спротив і нерозуміння в тих, хто хоч трішки ці символи розуміє. 

Наше місце в світі важливе, хочемо ми того чи ні. 

Читайте також: Горбачов не повірив у результат: Як в Україні пройшли референдум про Незалежність і перші президентські вибори?

Українська земля (зацементована таким об’ємом крові, що важко уявити), стала опорою великих екзистенційних питань не тільки українства, але й всього людства. 

Чого тільки варта Чорнобильська АЕС, яка попри свою монструозність стала відповіддю на деякі питання, що може допомогти людству не вчинити ядерного самогубства.

В жорстоких віртуальних боях за той чи інший варіант самоідентифікації ми обов’язково стикаємося із підсиленням однієї з позицій з боку країни-агресора. Мова, історична спадщина, пріоритети шлунка або душі. Поза політикою чи в ній. 

Схоже, що Україну може чекати доля деяких інших європейських країн, приклад розвитку яких відзначив Ортега-і-Гассет. Вони формувалися в певних кордонах, але не навколо мови, культури чи етносу. Проте, в усталених сформованих кордонах вони вже об’єдналися навколо спільності мови і крові. З часом.

Потім ця спільність остаточно утвердиться в тих кордонах, які ми, українці, зможемо втримати. 

Ситуація стала складнішою через те, що слово "кордон" це не тільки демаркаційна лінія, але й межа віртуального, гуманітарного, економічного навіть релігійного простору тощо. 

Тим не менш, там, де утвердиться наш кордон, кордон України, де ми будемо працювати над формуванням своєї спільності, вона поступово настане. І якщо ця спільність зможе себе захистити від посягань новітнього імперського проєкту Кремля, це буде його поразка. 

Росіяни не можуть цього допустити. Наше значення ми іноді самі недооцінюємо. Україна була точкою опори для імперій. 

Так само як Радянський Союз був неспроможний без України, так і нинішній путінський проєкт без неї неповноцінний і неповносправний. Це наше прокляття, наш хрест і наша можливість. Можливість засвідчити своє значення для цієї частини світу.

Путін хоче реставрувати імперію і одним з ключових завдань в цьому процесі для нього – отримати контроль над Україною. 

Росія з Україною може претендувати на те, щоб називатися європейською країною. Без України – це Азія. 

500 років тому Мацей Меховіта (ректор Яґелонського університету, Краків) вважав, що кордон Європи і Азії проходить по річці Дон. Московія була Азією. Ми були Європою. 

Існує також підхід, за яким "азійська припливна хвиля" час від часу підступає до Дону. Цей процес циклічний. Часом вона відступає до Уралу. Потім накочує знову. Востаннє вона відійшла до Уралу після розвалу СРСР, коли західний світ всіляко вкладався в стосунки з РФ. 

Проте, з приходом до влади Путіна, який почав впроваджувати в життя свою концепцію реанімації імперії, хвиля рушила в наш бік з новою силою. 

Читайте також: Навіщо нам соборність?

Сьогодні кордон з Азією проходить на східному кордоні України неподалік того ж Дону. Ми боремося з цим припливом знову, як і тисячу років тому. 

Кремль вважає себе імперією, а нас провінцією. Він продовжує всіма можливими методами втручатися в наші справи. 

Військові дії підтримуються інформаційними інтервенціями. Культурний та інформаційний продукт створює "метрополія". Вона спускає його вниз по вертикалі. Вона не делегує цього "провінції". Тому будь які спроби підтримати український продукт, захистити його на рівні держави, буде натикатися на шалений спротив з боку Кремля та його акторів в Україні. 

Це буде супроводжуватися постійною критикою та спробами вчинити конфлікт. Як це було із законом про державну мову. Як це було із квотами для української музики. 

Відбуваються постійні спроби почепити на ці кроки ярлик дискримінуючих, хоча вони за своєю суттю такими не є. 

Громадяни України та інших сусідів Росії, які підтримують Кремль, в часи радянської окупації відчували себе колоніальним класом. Відчували вищість. Вони передають це своїм дітям з вихованням. 

Становлення незалежних держав та формування їх спільності навколо власних цінностей, відмінних від імперських, викликає в колишнього колоніального класу спротив. Вони не хочуть втрачати свою уявну вищість. Часто спротив прикривається тезами про дискримінацію та нерівність. Це підміна понять, зміна контексту дискусії щоб виглядати морально правими. 

Вони не можуть визнати відкрито зверхнього ставлення до країни, в якій живуть, але яку не підтримують. Принаймні не завжди. Тому мусять зображати з себе жертву. 

Вони допомагають вчорашній метрополії хапатися за вплив у колишній провінції. 

Ми справедливо говоримо, що не можна у всіх своїх бідах звинувачувати Москву. Проте, не варто заперечувати і її деструктивний вплив на нашу державність. 

Ми не можемо і не маємо відкидати власних недоліків і помилок. 

Не можна вічно кивати на війну і пандемію, прикриваючи жадібність чи неспроможність. З власними помилками треба працювати. Ніхто крім нас тут раю не збудує. 

Але не можна недооцінювати того, як на країну впливають дії агресивного сусіда. 

Економічним, військовими, інформаційними методами Кремль веде проти нас екзистенційну війну. 

Постійні інформаційні інтервенції дестабілізують і розривають наше суспільство. Чого тільки варті були Нові Санжари. Існування кремлівської імперії несумісне з існуванням України, тому наявність такого агресивного сусіда виключає саму можливість спокійного життя і розвитку без чужого агресивного втручання.

В добу вірусної реальності одним з головних плекаючих ресурсів стала довіра. Саме вона є мішенню інформаційної інтервенції, адже довіра стала ресурсом, що дозволяє переконали людину в пандемічному світі берегти себе і оточуючих від хвороби і можливої смерті. 

Взаємна соціальна довіра є цементуючим елементом для побудови суспільства. Постійна інформаційна інтервенція та розпалювання ненависті перетворило в радіоактивний пил значну міру нашої довіри до держави, до одне одного, до себе. 

Якщо ми провалимося в яму загальної тотальної недовіри, то свого кордону нам не втримати. Слабкі програють – таке правило, що диктує нам історія. 

Тому сьогодні ми входимо в четвертий десяток нашої Незалежності з купою невирішених завдань і викликів. Ми маємо встояти перед азійською припливною хвилею. Для неї Європа починається в Україні. Для себе Європа в Україні закінчується. 

Ми маємо поставити собі спільні цілі та утворити спільність, яка буде будувати майбутню Україну. І попри значний рівень песимізму чи навіть зневіру, ми все ще є. 

Ми виявили свою силу, ми багато пройшли і втратили. Попереду багато роботи та цікавих подій. 

З Незалежністю нас. 

Олександр Солонько

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  

powered by lun.ua

Чего не хватает украинскому бизнесу для выхода на международные рынки

6 проблем, которые нужно решить, чтобы улучшить качество украинских учебников

Завод "Большевик". Что ждет на разрушенный оборонный гигант?

Призрачные заповедники

Какие манипуляции используют правоохранители, чтобы не расследовать уголовные дела

Как начать дайвить : опыт