Заперечення сала. Польові дослідження дружби народів

Рідко який російський птах долетить до середини Дніпра, не кікнувши в нього. І це не тому, що Дніпро дуже широкий (а ще коли реве та стогне, то схарапуджує пернатих аж до такої ганебної втрати самоконтролю). Це птахи такі. У нашому уряді ще не запроваджено посади обліковця пташиного посліду на Дніпрі, але напевно є людина, відповідальна за духовне начиння Року України в Росії, якій таку справу й варто доручити, бо однак перше витікає з другого.

Як пам'ятаєте, очоливши концерт українських майстрів мистецтв у Кремлівському палаці, Леонід Кучма та Володимир Путін стартували зі своїм новим роком, Роком України в Росії, ще в листопаді. Ця ненав"язлива спритність, з якою президенти ошукали старого Хроноса, стала лише першою несподіванкою нової концепції дружби народів, грошей, хороводів. Другим руйнівником усталених понять став видавничий дім "Независимая газета" - випустивши тритисячним накладом "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко, він змусив читаючих росіян засумніватися в тому, що "тиха украинская ночь".

Російське чоловіцтво зреагувало на "польові дослідження" різкими, я б сказала, вочевидь негендерними рухами, бо пера заскрипіли, наче ліжка. П"ять років тому, коли в нас уперше вийшов друком цей роман з прикріпленим до нього невдалим кінцем (хоч авторка і вважала цей кінець хепі-ендом), в Україні спостерігалася дещо схожа картина чоловічого бунту, "бессмысленного и беспощадного".

Та не порівняльна антомія наразі є предметом цих нотатків. Я лишень споглядаю, як важкопоєднувані лексеми "український" і "секс" ( гармонійно ж вони поєднуються хіба що в образі історії нашого жоноподібного народу, заграного до знесиленого контрольного запитання в голову:"Ще не вмерла?..") пробуджують у російських чоловіках щось таке грубе й утробне, глибинніше за словосполучення, яким донедавна модно було пояснювати все, - "генетична пам"ять".

Потрапивши в Росію, слова "український" + "секс" вселяють у тамтешніх чоловіків дух розстріляного Чикатила, або перших гвалтівливо-радісних комісарів. (Останніх я можу уявити тільки на рівні колективного підсвідомого, бо моя бабуся одному з таких прялкою на вечорницях виколола око, за що й відсиділа з пів року на нарах у своїх панських панчішках).

"Український"+"секс" якось нездорово будять їх до рішучого багатослів"я, не згірше, ніж колокол - Пестеля, а епілепсія - Достоєвського. Прикметно: всі найрізкіші пресові відгуки на "Польові дослідження українського сексу" є рецензіями не самого роману, а викладених у ньому емоцій авторки. Прикметно-2: усі вони написані, ну звичайно ж, чоловіками.

Годі згадувати якийсь таблоїд "Афіша", що з чорносотенним азартом вопрошає: "Що нам ця Гекуба, націонал-мазохістка із дружньої держави? Що, перекладати більше нічого?", коли навіть провідний оглядач інтелігентного видання "НГ-Экслибрис" жбурляє в "українську Пенелопу, в якій, утім, щось є і від Медеї" загорнуті у витончене мереживо справжнісінькі рязанські кізяки. "Миколо, глянь, що та сучка про нас написала!" - говорять один одному українські джентльмени, розмахуючи перед носом один в одного її книгою... Це найкращий комплімент, який ви заслугували, пані Оксано".

О, звісно, видання, яке випустило і планує зробити шматок бізнесу на "Польових дослідженнях", може дозволити собі ж на користь трохи епатажної антиреклами, але навряд цей літкритик в окулярах рефлексуючого інтелігента може дозволити собі щось подібне десь на московському фуршеті стосовно , приміром, Тетяни Толстої чи там їхньої Вікторії Токарєвої. Та вони б закидали його маслинами!

Якщо тут доречно згадати вигаданий самими ж українцями комплекс більшовартості росіян, то наразі бачимо комплекс більшовартості російського фалоса. Схоже, це й справді комплекс, за яким невідомо що стоїть. Адже наразі нам було продемонстровано тільки краєчок великого і могутнього язика. Тургенєв казав, що такий був у Пушкіна і Толстого.

Поза тим, я тішуся, що роман (який я б назвала все-таки повістю) Оксани Забужко отак, досить гучно, прийшов саме до російських книгочтіїв. Слід сказати, що він отримав у російській пресі перебільшену як хулу, так і хвалу. Але - однозначно - там оцінили, що "жіноча" проза Забужко - це не "наша дама из Парижа", не "как я рада, что мы все из Ленинграда" і не "кысь-брысь-мяу". Вона з"явилася там, як(пардон, пані Оксано) заперечення сала, отого сала, що дивовижним чином вимастило українцям не тільки руки, а й увесь менталітет. Та й уявлення про нього теж.

Над цим стереотипом, який підшкірно нагулювався цілими століттями і який, на жаль, окреслює основні знання росіян про нас, возвелися хіба що два Шевченка, Скрипка і Кучма (ще міг би претендувати Гоголь, але, узутий у ликові лапті, він послизнувся на салі і впав). Відтепер, схоже, до них росіяни можуть залучити і Забужко. Браво!

Насправді в цьому жарті більше смутку над собою, ніж самоіронії. У нас скромний запас козирних карт у рукаві. Якщо говорити про сучасну українську літературу (писану українською мовою, звичайно), то навіть з того нечисленного кращого, що вона може показати, у Росії за останнє десятиліття вийшли окремими книжками переклади "Польовы дослідження" Забужко, "Московіада" Андруховича та по роману Медвідя і Шевчука. Це все.

До слова, "Московіада", випущена іншим російським видавництвом, отримала позитивний, навіть милий відгук у "НГ - Экслибрисе", щоправда, вміщений під рубрикою "Географія". Наразі чомусь пригадалося, що й коротенькі звіти про кінофестиваль "Молодість" цей "орган російської інтелігенції" друкує під рубрикою "Всюду жизнь". Напевно, тому, що рідко який російський птах долетить до середини Дніпра, не кікнувши в нього.