Нотатки автомобіліста, або Як я зустрівся з назгулами
Субота, 11 травня 2002, 15:46
Зранку 9-го травня я рушив на село, - бо щорічний ритуал закопування в землю двох відер картоплі досі лишався невиконаним. Чудова весняна погода й вільна зранку траса не віщували жодних пригод.
Проте вже на проспекті Бажана і власників скромненьких старих "легковиків" радянського випуску (до числа яких випало належати й мені), і значно "крутіших" водіїв іномарок зі свистом обігнав по лівій відокремленій смузі з десяток чорних "мерсів". Ці авта із "тризубими" номерами, які свідчать про належність до найвищої державної номенклатури, промчали у бік Борисполя зі швидкістю, яка очевидно перевищувала дозволену для міської їзди, сердито блимаючи фарами тим, хто загаявся взяти праворуч.
Кількість міліції на Бориспільській трасі засвідчила: передбачається проїзд високих осіб. І, вчасно помітивши в дзеркальці заднього огляду ескорт з проблисковими маячками, я слухняно загальмував на правій обочині. Повз мене промчало ще з десяток "крутих" автомобілів – уже в супроводі ДАІ, як то й личить високим державним достойникам.
Провівши поглядом цю блискучу кавалькаду і полегшено зітхнувши, я знову виїхав на праву смугу, і, вже не чекаючи жодних підступів, покотився далі у бік Борисполя.
І тут я жорстоко помилився. Буквально за мить у дзеркалі виринула ще одна кавалькада – у кілька разів більша й блискучіша за попередню. Я знову ледве встиг вискочити на обочину, краєм ока бачачи, як авта супроводу зі скреготом гальм буквально зіштовхують праворуч такі самі старенькі "москвичі" й "жигулята" дачників.
А повз мене вже пролітала розтягнута на всі три смуги Бориспільського шосе кавалькада розкішних чорних лімузинів. Видовище цих авт, які долали з увімкненими прожекторами всі мислимі для наших доріг рекорди швидкості, було настільки моторошним, що моя тринадцятирічна дочка (вона саме захоплюється Толкіном) промовила: "Неначе назгули". Для тих, хто досі не мав приємності бути обізнаним із творчістю класика "фентезі", можу засвідчити – порівняння цих авт із чорними вершниками зла було надміру поетичним, але загалом умотивованим.
Витерши піт із чола й постоявши для певності ще кілька хвилин, я продовжив перерваний шлях. А при під‘їзді до Переяслава диктор першого каналу національного радіо повідомив через хрипкий автомобільний приймач: "Поклавши квіти до Монументу Слави, президент України Леонід Кучма вилетів до Новгородської області, щоб уклонитися могилі свого батька, полеглого воїна Червоної армії Данила Кучми".
Я ні словом не хочу дорікнути Л.Кучмі – він виконував цього дня свій святий синівський обов‘язок. Більше того, нереальним було б вимагати від президента великої європейської держави подорожувати на рідну могилу наче простому смертному – державний протокол таки є протокол.
Але ж пасажири більшості із тих десятків чорних авт зовсім не летіли до Новгорода. Вони примчали до Борисполя (коштом бюджету!), щоб на всякий випадок іще раз засвідчити свою відданість і потрібність: "Леоніде Даниловичу, і ми тут, і ми з вами". Дарма, що сам Леонід Данилович цього дня, можливо, хотів побути думками наодинці зі своїм полеглим батьком…
Повертаючись надвечір із села з обвітреним обличчям і обважнілими від лопати й сапки руками, я мріяв: колись і ми доживемо до часу, коли вищі державні чиновники шануватимуть не лише кримінальний кодекс, але й правила дорожнього руху. Коли вони настільки поважатимуть своїх співгромадян (нехай навіть тих, що їздять на стареньких "москвичах" чи "запорожцях"), що не створюватимуть для них зайвих незручностей і стресових ситуацій на дорозі. Коли вони й самі пересядуть на авта, які своєю вартістю більше відповідатимуть фінансовим можливостям небагатого поки бюджету.
Коли, нарешті, Президент України не потребуватиме надмірної охорони й підкреслених лестощів, фальшиво-велелюдних церемоній проводів і зустрічей. Але коли його, цього Президента, шануватимуть не за безмежні можливості карати й милувати, а за бездоганну громадянську позицію і високу моральність.
Із роздумів мене вивів свисток "даїшника" вже за Борисполем: виїзд на трасу перекрили. З летовища до Києва поверталися чергові VIP.
Максим Стріха, водій категорії "В"
Проте вже на проспекті Бажана і власників скромненьких старих "легковиків" радянського випуску (до числа яких випало належати й мені), і значно "крутіших" водіїв іномарок зі свистом обігнав по лівій відокремленій смузі з десяток чорних "мерсів". Ці авта із "тризубими" номерами, які свідчать про належність до найвищої державної номенклатури, промчали у бік Борисполя зі швидкістю, яка очевидно перевищувала дозволену для міської їзди, сердито блимаючи фарами тим, хто загаявся взяти праворуч.
Кількість міліції на Бориспільській трасі засвідчила: передбачається проїзд високих осіб. І, вчасно помітивши в дзеркальці заднього огляду ескорт з проблисковими маячками, я слухняно загальмував на правій обочині. Повз мене промчало ще з десяток "крутих" автомобілів – уже в супроводі ДАІ, як то й личить високим державним достойникам.
Провівши поглядом цю блискучу кавалькаду і полегшено зітхнувши, я знову виїхав на праву смугу, і, вже не чекаючи жодних підступів, покотився далі у бік Борисполя.
І тут я жорстоко помилився. Буквально за мить у дзеркалі виринула ще одна кавалькада – у кілька разів більша й блискучіша за попередню. Я знову ледве встиг вискочити на обочину, краєм ока бачачи, як авта супроводу зі скреготом гальм буквально зіштовхують праворуч такі самі старенькі "москвичі" й "жигулята" дачників.
А повз мене вже пролітала розтягнута на всі три смуги Бориспільського шосе кавалькада розкішних чорних лімузинів. Видовище цих авт, які долали з увімкненими прожекторами всі мислимі для наших доріг рекорди швидкості, було настільки моторошним, що моя тринадцятирічна дочка (вона саме захоплюється Толкіном) промовила: "Неначе назгули". Для тих, хто досі не мав приємності бути обізнаним із творчістю класика "фентезі", можу засвідчити – порівняння цих авт із чорними вершниками зла було надміру поетичним, але загалом умотивованим.
Витерши піт із чола й постоявши для певності ще кілька хвилин, я продовжив перерваний шлях. А при під‘їзді до Переяслава диктор першого каналу національного радіо повідомив через хрипкий автомобільний приймач: "Поклавши квіти до Монументу Слави, президент України Леонід Кучма вилетів до Новгородської області, щоб уклонитися могилі свого батька, полеглого воїна Червоної армії Данила Кучми".
Я ні словом не хочу дорікнути Л.Кучмі – він виконував цього дня свій святий синівський обов‘язок. Більше того, нереальним було б вимагати від президента великої європейської держави подорожувати на рідну могилу наче простому смертному – державний протокол таки є протокол.
Але ж пасажири більшості із тих десятків чорних авт зовсім не летіли до Новгорода. Вони примчали до Борисполя (коштом бюджету!), щоб на всякий випадок іще раз засвідчити свою відданість і потрібність: "Леоніде Даниловичу, і ми тут, і ми з вами". Дарма, що сам Леонід Данилович цього дня, можливо, хотів побути думками наодинці зі своїм полеглим батьком…
Повертаючись надвечір із села з обвітреним обличчям і обважнілими від лопати й сапки руками, я мріяв: колись і ми доживемо до часу, коли вищі державні чиновники шануватимуть не лише кримінальний кодекс, але й правила дорожнього руху. Коли вони настільки поважатимуть своїх співгромадян (нехай навіть тих, що їздять на стареньких "москвичах" чи "запорожцях"), що не створюватимуть для них зайвих незручностей і стресових ситуацій на дорозі. Коли вони й самі пересядуть на авта, які своєю вартістю більше відповідатимуть фінансовим можливостям небагатого поки бюджету.
Коли, нарешті, Президент України не потребуватиме надмірної охорони й підкреслених лестощів, фальшиво-велелюдних церемоній проводів і зустрічей. Але коли його, цього Президента, шануватимуть не за безмежні можливості карати й милувати, а за бездоганну громадянську позицію і високу моральність.
Із роздумів мене вивів свисток "даїшника" вже за Борисполем: виїзд на трасу перекрили. З летовища до Києва поверталися чергові VIP.
Максим Стріха, водій категорії "В"
