Першовересневий смуток

П'ятниця, 16 серпня 2002, 12:41
Відчуття того, що літо скінчилося, переслідує мене з тієї хвилини, як побачила у місті перший шкільний базар. Діти, їхні батьки та вчителі вже готуються до календарного початку осені. 1 вересня – свято знань не тільки в престижних ліцеях, елітарних гімназіях та простих середніх школах, що обладнані усім для дитини необхідним та виблискують після ремонтів, зроблених на кошти батьків. Готуються святкувати День знань також учні та вчителі шкіл-інтернатів. Серед них й інтернатів спеціалізованих, де навчаються інваліди та діти, яких у побуті називаємо важкими та дебілами.

***

В допоміжній школі-інтернаті, що в прикарпатському селищі Печеніжин поблизу Коломиї, слово "дебіл" вимовляти забороняється категорично, хоча саме такі дітки, які страждають на легку розумову відсталість, там навчаються і набувають професію. Перше, що вражає, - чистота та охайність абсолютно всіх приміщень. Сім будівель - гуртожиток, навчальний корпус, їдальня тощо – рясніють квіточками на дерев'яних підставках, вишиваними рушниками, самотканими килимками.

Про чистоту тут дбають самі діти. Завуч Ольга Василишин розповідає: "Ми привчаємо дітей до порядку змалечку, інакше їх ніхто цьому не навчить. З повних сімей середнього достатку в нас тільки 15 відсотків дітей. А так є дітки від мам, що "виховують" самі п'ятеро дітей від різних чоловіків. Ми одягаємо наших інтернатівців з ніг до голови й чотири рази на день годуємо. Зусиль це нам коштує неабияких: державні кошти – мізер, а скільки ще треба ходити і добиватися! Треба кожному доводити, що саме нам необхідно, без чого діти просто не виживуть".

Іграшки – не головне, але уявити без них дитину неможливо. В Печеніжинській школі-інтернаті іграшки тримають у зачиненій кімнаті, в яку дітей заводять класами по черзі. Вчителі-садисти? Ольга Василишин гірко посміхається: "Це всі іграшки, що ми маємо. Хоча задоволені й цим. Купити забавки в магазині, як це мало б бути, нам не стало б коштів. Тому радіємо цьому, що потрапило до нас з кількох партій гуманітарної допомоги". Тепер зрозуміло: поновити іграшкові запаси інтернатові самотужки годі, адже й гуманітарка – річ у тих місцях радше випадкова. Тому свій маленький скарб необхідно максимально зберігати. Діти це розуміють і на вчителів та вихователів зовсім не ображаються. Самі майструють собі "пазли": шматують листівки, а потім складають відповідні картинки.

Та й на ігри часу не завжди стає. В інтернаті педагоги запровадили експериментальний майданчик, про який розповідає директор Катерина Волошенюк: "В усіх допоміжних школах розумово відсталі діти здобувають лише одну професію. В той час, коли ми могли після школи забезпечити дітей роботою, це себе виправдовувало. Але з того часу, коли зі спеціальним свідоцтвом на роботу влаштуватися складно, ми вирішили ввести різні профілі трудового навчання. Це життєво необхідно дітям для того, щоб по закінченні інтернату вони могли подбати про себе самі, щоб не потребували сторонньої допомоги бодай для облаштування своєї домівки".

Трудове навчання в допоміжних школах – сувора необхідність. Діти, які мають органічні порушення мозку, можуть бути скориговані та розвиваються через дрібну моторику рук та дотик.

Уроки трудового навчання в інтернаті відбуваються в кабінеті будівельної справи, який обладнали в підвалі, у взуттєвій, столярній та швейній майстернях, а також у кабінеті килимарства. Діток ще навчають писанкарству та лозоплетінню. Цінність цих уроків полягає й у тому, що їх результатами інтернат живе сьогодні. Ремонт, на який в керівництва не стає грошей, діти роблять, по можливості, самі. Килими, полички, рушники, підставки для квітів, серветки-вишиванки, вішалки в усіх приміщеннях зроблені самотужки. Взуття усім школярикам майстерно лагодять хлопці-старшокласники, а такі прості речі, як піжамки, сумки, хустки, спіднички буквально для усіх шиють старші дівчатка. Також усі відвідують уроки сільського господарства. Міська дітлашня, наприклад, виявляє неабияку зацікавленість цими заняттями - п'ятнадцятилітня Анжела з Коломиї каже: "Може, вийду заміж, поїду в село, то там все це знадобиться".

Логічне запитання: чому ж такі майстри не можуть продавати свою роботу та заробляти для себе та інтернату гроші, якщо їх бракує? Керівництво інтернату вважало так само, допоки не зіткнулося з тим марудством, що пов‘язане з отриманням необхідних ліцензій, зі стосунками з податківцями. Клопіт чималий, а в результаті – нікчемний прибуток. Тож і вирішили одностайно облишити надії на виторг і робити все тільки для власних потреб.

Столяр Сергій Іванович викладає в інтернаті 15 років. Раніше він працював на місцевому меблевому комбінаті, а до інтернату приходив приймати іспити. Робота з "не такими" дітьми йому сподобалась, і коли вчитель столярної справи пішов на пенсію, Сергій Іванович не вагався…

Якби не люди, які працюють в інтернаті, – держава не утримала б дітей з соціально неблагополучних сімей під своїм кволеньким крилом. Поза стінами інтернату цим дітям годі встояти перед спокусами "вільного життя". Так, десятилітні дівчата вже можуть навчити дорослих жінок спілкуватися з чоловіками, хлопці – пиячити, палити та токсикоманити. Деякі діти кидають інтернат на декілька тижнів не від того, що їм там погано, а просто для того, щоб знову відчути себе "на волі, самостійним".

В дванадцятирічної Зіни, яка яскраво фарбує свої губи та довгі нігті, два роки тому померла мати-алкоголічка. Незадовго до смерті мати спродала квартиру, і тепер Зіна та її дев'ятнадцятирічний брат Сергій не мають де жити. Оскільки щодо правочинного продажу квартири виникли сумніви, Сергію порадили звернутися до суду. Вже рік хлопець змушений платити адвокату, жити, де прийдеться, а справа так і не вирішена однозначно. Зіні час від часу набридає інтернат, і вона втікає до райцентру. Щоправда, за деякий час повертається в Печеніжин з задоволенням, бо знає напевно, що там вилікують, вмиють, одягнуть та просто приголублять "тьоті".

"Тьотями" діти звуть нянечок, які, по суті, є найближчими людьми й перебувають з дітлахами більшу частину доби: вкладають добрим словом ввечері у ліжко, поправляють вночі ковдри, допомагають вранці вдягтися і прибратися, не втомлюючись нагадувати дітям, що і як треба зробити. Адже саме багаторазове повторення, спіральне подання інформації ефективні для розвитку дітей, що навчаються в допоміжних школах.

***

1-го вересня до місцевої школи підуть і кілька дівчат та хлопців з Центру соціальної реабілітації дітей в м. Узин. Центр - це притулок для таких дітей, які хоч і мають батьків, проте або невідомо, де ці батьки є, або ж діти разом з батьками жити з різних причин не можуть і не вміють. Центр відкрився кілька років тому у приміщеннях місцевого дитсадка, які з недавніх пір та з відомих причин стоять порожні. Людмила Смирнова усіма правдами і неправдами змогла зробити так, щоб діти різного віку, які потрапляють в притулок, перебували там до одного року. "За цей час дитину можна спробувати запевнити в тому, що вона суспільству не чужа, що вона ще комусь потрібна. Хоч і цього часу недостатньо", - каже Людмила Іванівна.

Саме тому притулок і зветься Центром соціальної реабілітації. Як відомо, в звичайних притулках діти утримуються недовго: кого відправляють додому, кого до дитячих будинків, кого до інтернатів, а кого й у місця, "де козам роги утинають". В Центрі Смирнової – інакше. Оскільки дітей небагато – до двох десятків, - намагаються жити однією великою родиною. Щоправда, дітей подекуди вчать примітивним речам – зуби почистити, без мату поспілкуватися, ложку в руках тримати.

Сашко у притулку наймолодший. Туди його привели просто з вулиці. З'ясувалось, що п'ятирічного хлопчака мати-алкоголічка "виховувала" прив'язуючи на цілий день – а то й більше – до батареї. Коли на Сашка цей метод не "вплинув", вона виставила його взимку роздягненого на вулицю. Там хлопця й підібрали та привели туди, де тримають "важких підлітків".

"Важких підлітків" треба кожен день спромогтися нагодувати на державні 5 гривень. А за мізерну зарплату у місті, в якому інших способів заробити гроші просто немає, треба позбавляти новоприбулих дітей вошей, лікувати їм не тільки шкіряні, а подекуди і венеричні хвороби, знаходити спільну мову з тими дітками, з якими до цього часу ніхто такої мови не знаходив.

***

1 вересня – своєрідний рубіж і для зовсім маленьких діточок: вони стають на рік дорослішими. Деяким з них у п'ятилітньому віці доводиться залишати будинки маляти. Один з таких розташований у м. Біла Церква.

Вже на вулиці, попід вікнами білоцерківського Будинку дитини відчуваєш ані з чим не зрівняні молочні пахощі маляти. Першою незнайому людину зустрічає сучка-дворняга, а жінка з порогу кричить, що до неї краще наразі не підходити, бо вона має четверо цуценят. Упевнившись, що на мене чекають, сука дозволяє увійти до приміщення. Стіни всередині розмальовані теплими фарбами та всіяні квітами, казковими героями та приємними оку візерунками. "То наші співробітники розмалювали. А як ще? На нормальний ремонт коштів немає, то щоб утішно було, ми й вирішили самі…" – каже педіатр Тетяна Юріївна. Втім, тут не тільки стіни розмальовують "самі", а ще й дітям, коли ті вдень сплять, іграшки м'які роблять та повзунки ладнають. На придбання цих речей, таких необхідних немовлятам та малечі, державних коштів також не вистачає…

Усі гроші, які можна зібрати, спрямовують на лікування дітей, яким від "нуля" до чотирьох років. Здорових серед них немає, четверо - ВІЛ-інфіковані, а інші потерпають від пороку серця або таких хвороб, які можна набути від батьків-алкоголіків та -наркоманів. 5 відсотків крихіток – інваліди.

Для підтримання ВІЛ-інфікованих немовлят Україна вдається до "ефективних" методів – з бюджету з цією метою щоденно виділяється 1 гривня. На мою думку, цифра жорстока. Можливо, в Міністерстві охорони здоров'я мені заперечать та наведуть інший, більш привабливий приклад. Але співробітники Будинку дитини в м. Біла Церква свідчать про те, що та 1 гривня на ліки в день припадає навіть не на дитину, а на місце, що його хвора дитина займає. В білоцерківському Будинку дитини таких місць 45, а діточок – 58…

Таких дітей, до речі, потрібно не тільки лікувати, а й годувати. Тут рука держави дещо щедріша: кухарам треба крутнутися так, щоб підтримати дитину вітамінами на 5 гривень в день. А якщо вони зроблять сальто і витратять менше, то тоді дітям можна буде купити йогурт, сік, шоколадні цукерки або ще якісь солодощі. Зекономлені кошти йдуть також на аналізи та операції, яких діти постійно потребують. Світ, звичайно, не без добрих людей: в київській клініці ім. О. Шалімова операції на серці роблять безкоштовно. Проте, як кажуть співробітники Будинку дитини, це, радше, щасливі винятки. Так, за один комплексний аналіз доводиться платити 34 гривні, бо медики також не мають коштів на благодійність. Катастрофічно не вистачає пелюшок та повзунків, адже їх ніколи не буває вдосталь – це знає кожна мама. До речі, теплою водою усі насолоджуються тут після того, як нагріють її кип'ятильниками у відрах.

В ліжечку в строкатій піжамці лежить хлопчик. Його карі оченята дивляться на мене та слідкують за моїми рухами. Щоправда, погляд не виявляє зацікавленості новим обличчям, хлопчина не відповідає на мою посмішку. За мить вже здається, що дивиться він ніби крізь мене. Виявляється, що в чотирирічного Сашка очі – єдине, чим він може рухати. В "державному ліжку" хлопчина з самого народження. Це один із страхітливих проявів такої хвороби, як дитячий церебральний параліч…

***

На околиці Запоріжжя, у мальовничому місці неподалік від Дніпра, розташована школа-інтернат для дітей, хворих на ДЦП. Ця хвороба має різні ступені прояву і практично не лікується. Дітей-інвалідів, якими в закладі є майже всі зі 160 дітлахів, до оточення можна тільки адаптувати. Це і роблять в інтернаті, розпочинаючи 1-го вересня новий навчальний рік.

Дивитися на цих дітей не страшно. По закінченні інтернату вони стають прибиральниками, двірниками, чоботарями, тобто багатьох з них ми зустрічаємо щоденно. Директор інтернату Юрій Цокур каже, що в селах випускники мають кращі шанси, ніж в містах. Хоча й тут час від часу фортуна їх не обминає: минулого року троє випускників інтернату вступили до місцевого університету на факультет фізичного виховання. За кілька років вони стануть тренерами дітей-інвалідів.

Спорт – це чи не найбільша радість в інтернаті. Дев'ять років тому запорізька гандбольна команда налагодила контакти з колегами з Мюнхена, що в Німеччині. В одні з перших відвідин Запоріжжя німці виявили бажання, по можливості, підтримувати інтернат. Раз на два роки привозять дітлахам трохи подарунків: спортивні шапочки, труси і майки діти вдягають одразу ж, і категорично відмовляються знімати. Юрій Кирилович каже, що саме у німецькій формі на футбольних змаганнях серед дітей-інвалідів у Луцьку вихованці інтернату посіли третє місце.

Юрій Цокур працює в цьому інтернаті директором понад 20 років. Молодь, каже він, не затримується – з дітьми-інвалідами непросто. Кістяк персоналу – ті, хто віддав цій роботі десятиліття. "Знаєте, люди в інтернаті працюють не за гроші. Ми отримуємо невелику платню, якщо не сказати зовсім грубо", - каже Юрій Кирилович, а на подвір'ї мені все пояснює помічник вихователя Валентина Степанівна:

"Як же я від них піду? Я дітей люблю, через це мені тут подобається. Вдома у мене своїх п'ятеро дітлахів. Як на мене, то їм тут непогано. Дають їм їсти те, що потрібно, п'ять разів на день. Багатьох на вихідні забирають батьки. Не їдуть тільки ті, хто живе далеко, та наші сирітки. Спальні тут гарні. Взимку тепло, бо в нас є своя котельня. Навіть гарячу воду маємо. Щоп'ятниці ходимо у власну лазню".

Якби не такі люди, як мої співрозмовники, то інтернат, мабуть, розвалився б. Адже держава для розвалу таких закладів ніби докладає усіх зусиль. Юрій Цокур: "Державних коштів не вистачає. Нам дають 5 гривень в день на дитину на харчування. Інфляція? Кажуть, що це вже наші проблеми. А ми не вкладаємося! Ділянку для господарства на території інтернату свого часу заборонила санепідемстанція. Грошей на одяг немає взагалі. Те, що носять діти, нам приносять представники церкви з "фондів" секонд-хенду. Ми ж маємо економити, щоб придбати зубну пасту, мило тощо. Адже коли влітку діти рушають до санаторію, то там вимагають капці, плавки, шапочки. Де ж ми це візьмемо?"

Мені важко повірити в те, що потреби інтернату можна не помічати або взагалі ігнорувати. Юрій Кирилович відповідає, що докладає чималих зусиль, аби достукатися бодай в якісь двері:

"Завжди треба когось вмовляти, писати листи, щось доводити. Нормативів, скажімо, на зошити або ремонти приміщень немає. Брати гроші з батьків? Побійтесь Бога, вони й так вже життям ображені. Ми самі крутимося, бо розуміємо, що бюджет в країні ніякий. Ніби знайшли вихід: до Дня інваліда та до Дня захисту дітей пишемо десятки листів директорам фірм та головним редакторам газет, ходимо по ЖЕКах та підприємствах. Рідко щось вдається, але то наша єдина можливість. А медикаменти? Вони ж надзвичайно дорогі! А діти в нас такі, що нерідко рятуємо їх від приступів… Проте, незважаючи на це, дітлахи все одно вчаться, живуть, їдять, закінчують інтернат та вступають до вузів. А як же інакше?"

***

Справді, як же інакше? Жоден зі співробітників згаданих закладів, з якими мені довелося спілкуватися, не скаржився на долю. До всіх негараздів та труднощів вони ставляться покірливо, уявити себе на іншій роботі просто не можуть.

Як на мене, то відвідини таких установ можуть розчулити навіть кам'яне серце. Яке ж серце має держава з усіма своїми представницькими органами, виконавчою владою, чиновниками та іншими споживачами державних коштів?

Дуже хотілося б зрозуміти нашу державу, яка так недбало ставиться до дітей, які нині перебувають в спеціалізованих закладах, а в майбутньому можуть принести неабияку користь суспільству. Ці діти здатні робити те, за що, за нормальних умов, ніколи не братиметься інтелігенція, - майструвати примітивні побутові прилади, ладнати взуття, прибирати вулиці та приміщення, працювати на селі. З самого дитинства ці дітлахи мріють тільки про те, щоб жити трошки краще, ніж їхні батьки, мати коханих дружин та славних дітей.

Дуже хотілося б зрозуміти благодійні фонди та організації, які отримують з-за кордону гуманітарну допомогу. Добре знаю, як збирають гуманітарні вантажі для українців в Німеччині. Довірливі німці, до речі, часто не вимагають від української сторони звичайних звітів про те, де осіли одяг, продукти та медикаменти, на що були витрачені гроші. Через це кожного разу мені гидко, коли бачу, як усі ті речі не відвозять до віддалених куточків, де радітимуть буквально усілякій дрібничці, а продають на ринках.

Описане вище становить лише окремі епізоди буття тих установ, які хоч і знаходяться поруч з нами, але якось нами не зауважені. В Україні такі є в кожному місті та районі, тільки оточують їх огорожі, за якими цікавого мало – лише смуток. Можливо, через це ми не помічаємо, що є ті, кому набагато гірше, ніж нам. А зробити їм краще - так просто:

Печеніжинська допоміжна школа-інтернат
Директор Волошенюк Катерина Степанівна
с. Печеніжин
Коломийський район
Івано-Франківська обл.
* одяг, іграшки, ігри, прості книжки, музика для проведення уроків лікувальної фізкультури, матеріали для уроків трудового навчання різних профілів – тут з радістю приймуть будь-яку допомогу.

Центр соціальної реабілітації дітей
Директор Смирнова Людмила Іванівна
Київська обл.
Білоцерківський р-н
м. Узин
вул. Київська, 13
* в притулку радітимуть усім речам, які придатні для дітей від 5 до 18 років. Одяг, іграшки, солодощі, харчі, приладдя для малювання, майстрування, книжки, меблі тощо – все станеться тут у нагоді.

Будинок дитини
Головний лікар Грибан Тетяна Павлівна
Київська обл.
м. Біла Церква
вул. Крижанівського, 6
* у першу чергу, тут чекають на речі для немовлят – пелюшки, повзунки, брязкальця, іграшки, соски, пляшечки, коляски, ліжечка, ковдри, манежі; також необхідні речі для діток, віком до 5 років, дитяче харчування, ліки і просто гроші, які витратяться на медичне обслуговування, ремонт в приміщенні та на дитячих майданчиках.

Школа-інтернат № 1 для дітей, хворих на ДЦП
директор Цокур Юрій Кирилович
м. Запоріжжя
вул. Котельникова, 16
* в інтернаті потрібні одяг та взуття для дітей шкільного віку, а також різноманітне шкільне приладдя; для корпусів гуртожитку – постіль, завіски, меблі; що стосується спеціальних медичних приладів та ліків, краще безпосередньо розпитати про це директора.



powered by lun.ua
Головне на Українській правді