В період реконструкції все вирішують кадри
П'ятниця, 31 грудня 2004, 12:06
Усі свята можна зіпсувати одним питанням: "А що далі?". Так і помаранчева феєрія, завершена нечуваною в історії України справедливістю, стрімко переростає у буденну та виснажливу роботу державотворення.
"Ось побачите, вже за півроку усі виїдемо в італії-португалії", "Цей Квазімодо розвалить Україну за місяць", "Замість старих бандитів прийдуть нові, ще більш жадібні" і, звичайно, "Ющенко віддасть Донбас американцям" - це не найгірше, що можна почути на базарах всієї України.
У українців є вагомі причини для зневіри та підозрілості, які можна зняти лише працею. І тут випливає проблема будь-якої революції – де брати нові кадри і що робити із старими?
Здається, зараз вже всі чиновники та правоохоронці, звільнені при Кучмі зовсім не за відданість ідеалам демократії, з помаранчевими бантами і державницьким виразом обличчя розповідають, як вони страждали від ненависного режиму.
Заодно дають поради, як краще керувати суспільством, налагодити економіку та боротися з організованою злочинністю. На питання, хто їм заважав так високопрофесійно виконувати свої обов'язки раніше, впевнено відповідають: "Кучма". При цьому особливо щемно виглядають екс-прем'єри Павло Лазаренко та Євген Марчук.
Проте є серйозні сумніви у щирості багатьох колишніх "кучмівських орлів", і тим більше – в їх професіоналізмі та патріотизмі. Здоровий глузд підказує, що лише переконлива відповідь на запитання: "Що ти зробив для України?" для цих людей може бути паролем для продовження роботи у державних органах.
Водночас тим, кому почулося нервове тремтіння "вірних прислужників режиму", які зараз ніби бояться та переживають, варто послухати про що говорять на перекурах у різноманітних державних установах (тривалість перекурів після революції значно зросла).
Найпоширеніші тези: "нічим це не закінчиться - згадайте 91-й рік"; "бачили ці революції сто разів, ну і де ці революціонери зараз"; "нікуди вони без нас не дінуться"; "всіх розженуть, а нас – ні".
Загальною є впевненість, що зміняться вивіски та портрети, а звичай боятись начальства і не боятись закону залишиться незмінним. Розвіяти цей стереотип, переконати людей сповідувати нові для них принципи – це лише частина кадрової трансформації, яку потребує наше суспільство.
Досвід інших є досить суперечливим матеріалом для роздумів. Можна згадати денацифікацію Німеччини і залучення "воєнспецов" до Червоної армії, а можна - уряд "трояндової революції" в Грузії, сформований з двадцяти- і тридцятирічних інтелектуалів з іноземними дипломами, або, скажімо, поголовне звільнення офіцерів шеварднадзевських служби безпеки та ДАІ.
Грузинський приклад ближче і за часом і за характером проблем: сепаратизм, тиск Москви, тотальна корупція, застій. Прикметно, що теза "Україна – не Грузія", яка упевнено використовувалася Кучмою і "політбрехнологами" для обгрунтування неможливості протесту тисяч українців, виявилася фальшивою.
Щоправда, у нас на вулиці вийшли мільйони, тому кроки Саакашвілі потребують, принаймні, прискіпливого аналізу.
Що ж взагалі робити з десятками тисяч скромних і не дуже скромних функціонерів та офіцерів, які сумлінно створювали своєю працею те болото, в якому ми опинились? Привласнювали бюджетні кошти, використовували посадове становище для особистого збагачення, давали і брали хабарі, виконували незаконні вказівки і не виконували прямі обов'язки, свідомо брехали, брехали, брехали…
Схожі запитання виникають стосовно журналістів. Як ставитись, наприклад, до телекомпанії "1+1" (цей приклад можна легко замінити іншим). Забути п'ятихвилинки ненависті з Корчинським і Джангіровим? Простити все Піховшеку за те, що збагатив українську мову своїм прізвищем в якості синоніма брехуна? Не згадувати поведінку керівництва каналу і коментарі його хедлайнерів у зв'язку із звільненнями Миколи Вересня та Юлії Бориско через їхню незгоду з цензурою?
З іншого боку, "1+1" - це орієнтир для всієї української тележурналістики, "Коронація слова" і серйозні авторські програми. На тлі тотального зросійщення медіа-простору, острівці "українськості" на самому каналі видаються мало не подвигом.
Отже, вважатимемо, що нічого не було? Не виходить. Хочеться справедливості.
Але як зважити заслуги та шкоду? Хто це буде робити і чи взагалі це треба робити? Свої аргументи у "яструбів" ("хай всі за все відповідають по закону") та "миротворців" ("думати треба про майбутнє, а не про минуле"). І, напевно, це не той випадок, коли правда посередині.
Справді, карати журналістів ТРК "Ера" за мочилово "Нашої України" у 2001-2002 рр. чи роздавати медалі за швидку переорієнтацію і трансляцію виключно ющенківської сторони під час революції?
Картати Олександра Зінченка за термін "нашизм" чи дякувати за титанічну роботу восени 2004? Вимагати у Володимира Литвина пояснень за репліки на плівках Мельниченка чи визнати його видатну роль у розв'язанні грандіозної політичної кризи?
Далі – більше: змусити Януковича відповісти за фальсифікацію виборів і обман виборців чи зважити на підтримку його 12 мільйонами співвітчизників, яких ця брехня влаштовує? Зрештою, яким має бути майбутнє Кучми?
Таких питань мільйон, і хоч би як це було неприємно, на них треба відповідати.
На жаль, поняття політичної доцільності, продажності, легковажності та блюзнірства рідко кваліфікуються статтями Кримінального кодексу.
Безперспективно також розглядати дії вітчизняних політиків крізь категорії етики та моралі. Поведінка всіляких шпанюковичів після 26 грудня свідчить, що багато з них, хоча і вживають ці слова на публіці, явно не здогадуються про їхній зміст.
А хіба можна ображатися на вовка за те, що вівцю з'їв? Він не може інакше. Проблема в тому, що в цей час робили чабани.
Формула справедливості проста - за злочин кару, за підлість осуд.
Зрозуміло одне: не можна нічого замовчувати і не можна переписувати історію. Бо все почнеться спочатку.
"Ось побачите, вже за півроку усі виїдемо в італії-португалії", "Цей Квазімодо розвалить Україну за місяць", "Замість старих бандитів прийдуть нові, ще більш жадібні" і, звичайно, "Ющенко віддасть Донбас американцям" - це не найгірше, що можна почути на базарах всієї України.
У українців є вагомі причини для зневіри та підозрілості, які можна зняти лише працею. І тут випливає проблема будь-якої революції – де брати нові кадри і що робити із старими?
Здається, зараз вже всі чиновники та правоохоронці, звільнені при Кучмі зовсім не за відданість ідеалам демократії, з помаранчевими бантами і державницьким виразом обличчя розповідають, як вони страждали від ненависного режиму.
Заодно дають поради, як краще керувати суспільством, налагодити економіку та боротися з організованою злочинністю. На питання, хто їм заважав так високопрофесійно виконувати свої обов'язки раніше, впевнено відповідають: "Кучма". При цьому особливо щемно виглядають екс-прем'єри Павло Лазаренко та Євген Марчук.
Проте є серйозні сумніви у щирості багатьох колишніх "кучмівських орлів", і тим більше – в їх професіоналізмі та патріотизмі. Здоровий глузд підказує, що лише переконлива відповідь на запитання: "Що ти зробив для України?" для цих людей може бути паролем для продовження роботи у державних органах.
Водночас тим, кому почулося нервове тремтіння "вірних прислужників режиму", які зараз ніби бояться та переживають, варто послухати про що говорять на перекурах у різноманітних державних установах (тривалість перекурів після революції значно зросла).
Найпоширеніші тези: "нічим це не закінчиться - згадайте 91-й рік"; "бачили ці революції сто разів, ну і де ці революціонери зараз"; "нікуди вони без нас не дінуться"; "всіх розженуть, а нас – ні".
Загальною є впевненість, що зміняться вивіски та портрети, а звичай боятись начальства і не боятись закону залишиться незмінним. Розвіяти цей стереотип, переконати людей сповідувати нові для них принципи – це лише частина кадрової трансформації, яку потребує наше суспільство.
Досвід інших є досить суперечливим матеріалом для роздумів. Можна згадати денацифікацію Німеччини і залучення "воєнспецов" до Червоної армії, а можна - уряд "трояндової революції" в Грузії, сформований з двадцяти- і тридцятирічних інтелектуалів з іноземними дипломами, або, скажімо, поголовне звільнення офіцерів шеварднадзевських служби безпеки та ДАІ.
Грузинський приклад ближче і за часом і за характером проблем: сепаратизм, тиск Москви, тотальна корупція, застій. Прикметно, що теза "Україна – не Грузія", яка упевнено використовувалася Кучмою і "політбрехнологами" для обгрунтування неможливості протесту тисяч українців, виявилася фальшивою.
Щоправда, у нас на вулиці вийшли мільйони, тому кроки Саакашвілі потребують, принаймні, прискіпливого аналізу.
Що ж взагалі робити з десятками тисяч скромних і не дуже скромних функціонерів та офіцерів, які сумлінно створювали своєю працею те болото, в якому ми опинились? Привласнювали бюджетні кошти, використовували посадове становище для особистого збагачення, давали і брали хабарі, виконували незаконні вказівки і не виконували прямі обов'язки, свідомо брехали, брехали, брехали…
Схожі запитання виникають стосовно журналістів. Як ставитись, наприклад, до телекомпанії "1+1" (цей приклад можна легко замінити іншим). Забути п'ятихвилинки ненависті з Корчинським і Джангіровим? Простити все Піховшеку за те, що збагатив українську мову своїм прізвищем в якості синоніма брехуна? Не згадувати поведінку керівництва каналу і коментарі його хедлайнерів у зв'язку із звільненнями Миколи Вересня та Юлії Бориско через їхню незгоду з цензурою?
З іншого боку, "1+1" - це орієнтир для всієї української тележурналістики, "Коронація слова" і серйозні авторські програми. На тлі тотального зросійщення медіа-простору, острівці "українськості" на самому каналі видаються мало не подвигом.
Отже, вважатимемо, що нічого не було? Не виходить. Хочеться справедливості.
Але як зважити заслуги та шкоду? Хто це буде робити і чи взагалі це треба робити? Свої аргументи у "яструбів" ("хай всі за все відповідають по закону") та "миротворців" ("думати треба про майбутнє, а не про минуле"). І, напевно, це не той випадок, коли правда посередині.
Справді, карати журналістів ТРК "Ера" за мочилово "Нашої України" у 2001-2002 рр. чи роздавати медалі за швидку переорієнтацію і трансляцію виключно ющенківської сторони під час революції?
Картати Олександра Зінченка за термін "нашизм" чи дякувати за титанічну роботу восени 2004? Вимагати у Володимира Литвина пояснень за репліки на плівках Мельниченка чи визнати його видатну роль у розв'язанні грандіозної політичної кризи?
Далі – більше: змусити Януковича відповісти за фальсифікацію виборів і обман виборців чи зважити на підтримку його 12 мільйонами співвітчизників, яких ця брехня влаштовує? Зрештою, яким має бути майбутнє Кучми?
Таких питань мільйон, і хоч би як це було неприємно, на них треба відповідати.
На жаль, поняття політичної доцільності, продажності, легковажності та блюзнірства рідко кваліфікуються статтями Кримінального кодексу.
Безперспективно також розглядати дії вітчизняних політиків крізь категорії етики та моралі. Поведінка всіляких шпанюковичів після 26 грудня свідчить, що багато з них, хоча і вживають ці слова на публіці, явно не здогадуються про їхній зміст.
А хіба можна ображатися на вовка за те, що вівцю з'їв? Він не може інакше. Проблема в тому, що в цей час робили чабани.
Формула справедливості проста - за злочин кару, за підлість осуд.
Зрозуміло одне: не можна нічого замовчувати і не можна переписувати історію. Бо все почнеться спочатку.
