Революція: "великі перегони" тривають

8 переглядів
Сергій Грабовський, для УП
Четвер, 10 березня 2005, 13:32
Не буду зайвий раз доводити, що соціологія – річ поважна і варта уваги. Скажу тільки, що до неї дуже серйозно ставилися і ставляться лідери та ідеологи частини з-поміж тих політичних сил, котрі наразі маніфестують себе як "нову опозицію".

Це означає, що варто уважно придивитися до опублікованих у першій декаді березня даних всеукраїнського соціологічного опитування, проведеного Центром імені Разумкова, щоб спробувати зрозуміти, яка соціальна реальність прозирає із-за сухих чисел, а потім рушити до теоретичних і практичних узагальнень.

"Центристи" хочуть жити

По-перше, опитування засвідчує: в Україні справді відбулася революція, і це відбила масова свідомість. Десять місяців тому тільки 20,3% опитаних вважало, що події в країні розвиваються у правильному напрямі, а 55,7% - що у невірному.

Зараз це співвідношення обернене: 50,7% до 23,8%. Принципово кращим стало ставлення до органів влади і державних інституцій; йдеться не тільки про те, що повністю підтримує діяльність президента Ющенка 46,7% (Кучму 10 місяців тому підтримувало 8,5%).

Навіть своєрідна парія громадської думки, Верховна Рада України, стрибкоподібно збільшила кількість своїх "фанатів" (з 4,1% до 28%).

Так само стрибкоподібно зріс оптимізм українських громадян щодо можливості змін на краще у різних сферах суспільно-політичного й економічного життя. І, нарешті, принципово змінилася картина щодо популярності провідних політичних партій.

Нагадаймо собі і на порядок зрослу громадську активність (на жаль, вона не стала предметом цього дослідження) – і матимемо досить ґрунтовну основу для подальших міркувань.

По-друге, суспільство висловило не те, що просто підтримку урядових намірів повернення у державну власність деяких підприємств, а радше вимогу такого повернення.

Інакше розцінити співвідношення "за" і "проти" такої акції (71,1% до 4,5%) не випадає. Головні причини такого настрою, як можна припустити, несправедлива приватизація та відсутність масового ефективного власника.

А ще – загальні антиолігархічні настрої. Відтак, хоча справедлива приватизація – це радше утопія, ніж реальність, але уряд має шанс зробити її дещо справедливішою (тобто продати об‘єкти за реальну ціну, а деякі повернути державі), спираючись при цьому на силу закону і громадську опінію, і, головне, зайнятися цілеспрямованим формуванням класу ефективних власників.

І, що не менш важливо, повести наступ на олігархів, змушуючи їх (і підконтрольні їм ЗМІ) "цивілізуватися", приймати європейські правила політичної та економічної діяльності.

По-третє, фактом став крах так званих "центристських" політичних проектів, якими так пишалися політичні технологи режиму Кучми. Реально їхній "центризм" полягав, звісна річ, у наближеності до центру влади в особі президентської адміністрації.

Проте говорити про торжество ідеологічних партій внаслідок краху лжецентризму не випадає, хоча відмінності між лідерами громадських симпатій – і "Нашою Україною" і Партією регіонів, - ясна річ, полягають не тільки в особистостях лідерів, а і в геополітичних орієнтаціях, і в підвалинах політичної культури (неосовєтська та власне українська), і в чільних способах розв‘язання соціально-економічних проблем.

Так само відмінність між КПУ і СПУ теж наявна і на рівні ідеологій, і на рівні лідерів, а Народна партія – єдина реально заціліла "центристська" організація – завдячує своїй відносній, порівняно із "Єдиною Україною", НДП чи "Трудовою Україною" популярності як своєму "аграрному" минулому, так і особистості свого лідера Володимира Литвина.

Хоча і їй доведеться докласти шалених зусиль, щоб подолати 3%-й бар‘єр, маючи зараз 1,8% виборців.

Ось тут і вимальовується один із головних вузлів української політики. Чи змиряться "центристи", в лавах яких перебувають не найбідніші люди України, зі своїм відходом у політичне небуття?

Чи погодяться вони з практично повною втратою свого впливу і навіть своєї присутності у парламенті, чи згорнуть добровільно власні політичні проекти? Якби йшлося тільки про перераховані вище партії, можливо, так би і сталося. Але серед "центристів" наявна і така цікава партія, як СДПУ(о) Віктора Медведчука (1% голосів).

Чи здатна ця партія знову увійти до Верховної Ради? За нормальної соціально-економічної ситуації та в результаті демократичних виборів – ні. І не тільки тому, що вона не є, не була і не прагне стати партією парламентського типу (Віктор Медведчук, коли його обирали главою СДПУ(о) восени 1998 року прямо сказав про тотожність партійних методів діяльності з комуністичними, тобто тоталітарно-заколотницькими).

Справа в тому, що найбільшу підтримку виборців (2%) об‘єднані соціал-демократи мають на Півдні України, де її електоральне поле близьке до Партії регіонів та комуністів. Чи будуть останні настільки толерантними, що віддадуть СДПУ(о) голоси своїх потенційних виборів, чи спробують забрати ці голоси у Медведчука на власну користь? Питання риторичне.

Отже, питання політичного виживання СДПУ(о) та особисто Віктора Медведчука – зробити все від них залежне, щоб вибори не були ані демократичними, ані чесними, ані власне виборами.

Можливо, щоб цих виборів узагалі не було, а виконавча влада була сформована не на основі більшості нової Верховної Ради, а якимось іншим чином – але, зрозуміло, що не президентом Ющенком.

У цих діях об‘єктивними союзниками об‘єднаних соціал-демократів можуть стати всі ті "центристи", котрі за партійно-пропорційної виборчої системи опиняються поза парламентом.

А оскільки шансів змінити виборче законодавство на користь повернення "мажорів" немає, бо нова виборча система зафіксована в Конституції, то нічого, крім позаконституційних (чи антиконституційних) заходів, не залишається. Тому можна прогнозувати, що ближчими місяцями соціально-політичне життя України знову стане бурхливим.

Як організувати контрреволюцію

Ще три місяці тому вся демократична преса дружно писала, що в Україні усталилася олігархічно-кланова система, яка в політиці виявляє себе авторитарною владою, у мас-медіа – цензурою та маніпуляціями, в економіці – державним шантажем як засобом "регулювання" ринку і пануванням на ньому кількох олігархів.

А тепер, схоже, журналісти і політичні аналітики хочуть, щоб процеси змін в Україні відбувалися легко і просто, ледь не з піснями. Але ж ідеться про цілісну систему, яку треба перетворити на щось інше, придатне для життя середнього українського громадянина.

Чи можна вимагати від нової влади, щоб трансформація була швидкою і безболісною? Це, щонайменше, наївність. Ба більше: за логікою обставин, всередині політичної системи, яку належить змінити, нові керівники намагаються діяти за логікою іншої, бажаної системи.

То якби навіть уряд Ющенка-Тимошенко складався поспіль із геніїв, ці дії все одно виглядали б незграбно і неприродно. А демократична преса стає дибки, їй не подобається, скажімо, ситуація, що склалася навколо відбіркового конкурсу на "Євробачення".

Звісно, Микола Томенко, як то кажуть, "попер танком", але чи можна було спокійно сприйняти квазівідбір, проведений "старою" НТКУ? А якщо ні, то зіткнення двох логік (і "двох правд") усе одно неминуче сталося б. Та що "Євробачення" – становище на митниці, яке частина самих митників розцінює як саботаж, інша – як наслідок недосконалих законів, засвідчує ті ж самі проблеми.

Діяти по-старому не можна, бо ж це і незаконно, і безчесно, а спроби діяти по-новому мають наслідком економічні, соціальні та інші проблеми.

До речі, така сама "квадратура кола" виникає і в правовій царині. Тут наявна дуже складна проблема. В межах взаємо суперечливого законодавства доби кучмізму нова влада досить безпорадна, якщо не буде застосовувати ті ж шантажистські важелі щодо підприємців та опозиційних політичних сил.

Потрібна корекція правової системи і, головне, пошук виходу із ситуації, коли в межах старої системи правосуддя верховенство права неможливе. І демократія також.

У цій ситуації, коли навіть за найдосконалішої роботи влади на якийсь час неминучим є певне погіршення соціально-економічних показників, - а воно може стати ще помітнішим унаслідок прямого і прихованого саботажу, опору, розбурхання ідеологічних пристрастей, - ясна річ, певні політичні сили спробують узяти реванш.

Власне, ці спроби вже розпочалися. У деяких виданнях уже з‘явився щодо уряду Ющенка-Тимошенко слоґан "тимчасовий уряд". А це допомагає зрозуміти, який саме сценарій дій узяли на озброєння політичні технологи, - як імпортні, так і вітчизняні. Російсько-радянська історія, весна-осінь 1917 року, протистояння Тимчасового уряду й більшовиків. Дешево і сердито.

А якщо додати, що сакраментальний Гліб Павловський є учнем радянського історика Гефтера, котрий був до кінця своїх днів прихильником "автентичного", "гуманного" ленінізму (наче буває "гуманний" тоталітаризм, але це інша тема), то вірогідність розгортання саме такого сценарію подвоюється. А якщо так – то подивимося уважніше, які можуть бути схеми гри.

Справді, ситуація в Україні чимось схожа на тодішню ситуацію в Росії. Була скинута прогнила, непопулярна влада та сформований уряд із представників різних політичних течій: ліберальних, правоцентристських, соціалістичних. Ба більше: у Тимчасовому уряді були (принаймні, спочатку) представники "старого режиму" (скажімо, князь Львов); а промисловець Родзянко скидається на теперішніх "прогресивних олігархів" із команди Ющенка.

Уряд намагався розв‘язати одночасно геть усі нагальні питання, прагнув тісного порозуміння із Заходом, хотів одночасно і "запустити" економіку, і реалізувати масштабні соціальні програми. При цьому остаточне торжество демократії відкладалося на наступний рік – коли будуть скликані Установчі збори.

Отож, виникала купа суперечностей як усередині владних структур, так і між владою та населенням, на яких уміло грали більшовики, роздуваючи їх у своїй пресі. Чи відбувається зараз повторення перейденого?

Але, звісно, 1917 року Тимчасовий уряд Росії не впав би без цілеспрямованої дестабілізації загальної ситуації.

Тоді ця дестабілізація здійснювалася більшовиками через антивоєнну агітацію ("поразка власної вітчизни"), через розкладання тилу, через підштовхування мас до перерозподілу власності (захоплення землі й фабрик), через дискредитацію фахівців з управлінського апарату і "міністрів-капіталістів".

А також через політичну демагогію (Плеханов назвав "Квітневі тези" Леніна "маячнею божевільного", але вони лягли в основу агітації всієї партії), через тотальну брехню (агітація за 8-годинний робочий день, свободу слова, преси, зібрань, партій, право націй на самовизначення тощо, все це не було справжньою метою більшовиків, але формально РСДРП(б) агітувала за це).

Більшовики змальовували себе "справжньою опозицією", "найдемократичнішими демократами" і "найсоціалістичнішими соціалістами". Чи не нагадує це щось із подій останніх днів?

Камо грядеши?

Демократія передбачає періодичну ротацію політичних еліт за допомогою інституційних засобів. Ознакою революції є така ротація, яка стала наслідком дії позаінституційних засобів. У тій олігархічно-неототалітарній системі, яка виросла за президентства Леоніда Кучми, ротація еліт шляхом виборів самих по собі була неможлива.

Це засвідчили ще парламентські вибори 2002 року, на яких воля виборців не була підперта масовими акціями опозиції. На президентських виборах головним чинником ротації еліт стали Майдан і загальнонаціональних рух протесту. Ця ротація відкрила шлях до зміни суспільного ладу: від олігархії до демократії.

Але зміна ладу, тобто чільна складова революції, стане фактом тільки тоді, коли ротація еліт інституційними методами буде закріплена не лише на рівні закону, а й на рівні практики і досвіду громадянського суспільства. А там, де революція – там головним є питання про владу, а не про економічні реформи, про поточну демократизацію, про рух до Європи тощо.

Ні, звісно, всі ці речі є значущими, але вони підпорядковані головному. Причому йдеться не так про владу певної партії, як про чітко визначений тип владної системи.

Усього (чи майже всього) цього, як можна зробити висновок з репортажів про установчий з‘їзд Народного союзу "Наша Україна", не розуміють організатори й лідери зазначеного об‘єднання. Вони поводяться так, наче революція вже закінчилася, і в країні не буде відступу до минулого. Репліка Юрія Єханурова на з‘їзді: "Майдан закінчився!" засвідчує, що стратегія "геть тимчасовий уряд!" може стати успішною – адже улітку 1917 року тодішні владні партії також наголошували: "час Рад закінчився".

Інша проблема – колосальна незграбність партійного оточення Віктора Ющенка, жахлива зневага до процедури (а процедура – не остання складова справжньої демократії). От і виходить: з одного боку, партійний президент – це величезний крок до Європи, де глав держав обирають як від певних політичних сил ("загальнонародний президент" – то Лукашенко чи Путін); з іншого боку, "партизація" Віктора Ющенка проведена з численними ляпами.

І найбільше непокоїть при цьому, чому владні хлопці не слухають своїх інтелектуалів-консультантів, котрі добре розуміють силу процедури і необхідність дотримання політичних балансів при побудові такої складної конфігурації, як НС "НУ".

Ігнорування ж інтелектуальної еліти політиками, котрі декларують свою прихильність до демократії, призводить до дуже сумних наслідків. 1917 року в Росії радикальна інтелігенція швидко розчарувалася у новій владі (підстави для цього, слід визнати, існували); отож вона або щиросердо "мочила" у пресі Тимчасовий уряд, або засвідчувала свій відвертий пофіґізм.

Результат: у ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року, коли більшовики та ліві есери брали владу у Петрограді, значна частина місцевих інтелектуалів була на прем‘єрі в театрі Мейєрхольда. Мовляв, політики всі однакові нездари, ми у них розчарувалися, це не наша справа. А буквально через півтора місяці, після створення ЧК і розгону більшовиками Установчих зборів протестувати було вже запізно.

Декому вдалося втекти за кордон; дехто подався у Білу армію; більшість пітерської тим часом інтелігенції побігла до більшовиків випрошувати пайок. 1934, а потім 1937 рік пережили одиниці. Цікава річ – історія ВКП(б)...

Де революція – там і контрреволюція. При цьому, підкреслю ще раз, спонукають суспільно-політичні сили до контрреволюційних дій як об‘єктивні, так і суб‘єктивні чинники.

До останніх належать "кризові менеджери" й інші опори колишнього режиму, сила котрих наразі не підірвана до кінця. Відтак ця публіка готуює реванш, і реванш позапарламентський.

Але такий реванш неможливий, поки нову владу щиро підтримує абсолютна більшість громадян. Отже, головне – втримати цю довіру. Як саме? Гадаю, про це варто поговорити публічно усім зацікавленим сторонам.


Сергій Грабовський,
Заступник головного редактора журналу "Сучасність"





powered by lun.ua
Непрогнозований і непередбачуваний: чому і що далі?
Внутрішня депортація
Ібіца, росіянка та тінь Фірташа: як 7 годин відео знищили ультраправих Австрії
Що мертве, померти не може. Як "Народний фронт" вийшов з коаліції і заблокував розпуск Ради
Усі публікації