Від газу до "Плейбою"

Вівторок, 14 червня 2005, 16:07
"Якщо прем'єр і її команда має імідж "підтянутих реформаторів", то навіть животик у деяких міністрів є фактором, який не вписується у спільну талію колективного іміджу. Я б порадив деяким міністрам трохи зайнятись своєю фізичною формою, щоб не руйнувати єдність іміджу енергійної, красивої, стрункої команди. В політиці не буває дрібниць, і навіть фізіологія може стати перепоною у зростанні популярності"

Дмитро Видрін


Юлія Тимошенко вдруге почала працювати на керівній посаді в Кабінеті міністрів України. Враховуючи той факт, що в уряді Ющенка вона довгий час так само була самостійним гравцем, можна погодитися: принципово її адміністративні підходи та методи роботи не змінилися.

Однак змінилася ситуація – Юлія Володимирівна стала владою, причому владою і легітимною, і легальною, і, по суті, незалежною.

 
 
З одного боку, така позиція викликана тим, що в своїй політичній кар'єрі Тимошенко так і не знайшла ідеологічної ніші – точніше, не намагалася стати тим, ким вона не є. Українське суспільство, на думку політологів, в своїй масі справді не потребує лібералів, соціал-демократів чи кадетів – йому потрібні яскраві політики з послідовною позицією.

Саме такий продукт і запропонувала своєму виборцю Юлія Тимошенко. Політичним маргіналом Тимошенко ніколи не була, пропонуючи реальні економічні важелі для урядування. Про це свідчить хоча б єдиний в Україні тіньовий кабінет, сформований нею ще в 90-х роках, який довгий час займався критикою дій влади і пропонував свої рішення.

Політичним маргіналом Тимошенко робили ЗМІ, і саме ЗМІ сформували у значної частини населення ставлення до неї як до ображеного олігарха, який накрав не менше за інших.

Пропагандистська машина досить ефективно діяла проти Тимошенко – і для журналістів до середини 2002 року навіть було правилом гарного тону казати не "українська залізна леді", а "газова принцеса". А подібні епітети зобов'язують.

Однак на сьогоднішній день Юлія Тимошенко досягнула вершини свого відділення від політичних інтриг (особливо цікаво це прослідковується у питанні її конфлікту з Петром Порошенком – для більшості людей саме голова РНБОУ є головним інтриганом). Після перемоги в третьому турі і приходу до влади Тимошенко взагалі відмовляється від негативних образів.

 
 
І якщо раніше коса асоціювалася з образом Жанни Д'Арк, білий одяг – з підкресленням своєї невинності, а риторика зводилася до "вони образили мене і мою родину, вони образили весь народ", то тепер коса і одяг – модні аксесуари (Тимошенко не приховує цього, афішуючи своїх модельєрів та даючи інтерв'ю жіночим журналам), все частіше вона показує впевненість і оптимізм щодо результатів своєї роботи.

Політолог Вадим Карасьов взагалі порівнює Тимошенко з Евітою Перон, дружиною президента Аргентини Хуана Перона. Евіта активно діяла у соціальній сфері і через це "її ненавиділи олігархи і любили прості люди".

Працювати, працювати, працювати...

Незважаючи на свій об'єктивний імідж красивої і чарівної жінки, Тимошенко залишається багато в чому позбавленою ознак традиційної жіночої сексуальності. (Але це не заважає їй бути привабливою і впливати завдяки своїм жіночим якостям на політиків-чоловіків – будь то Путін чи Пинзеник).

 
 
Вона – роботоголік, про сім'ю (на відміну від Ющенка) майже не говорить, на власному хатньому затишку акцент не робить взагалі. "Я живу і сплю в Кабміні", - говорить Тимошенко. А до того вона жила у Верховній Раді, потім – на Майдані.

В цьому і полягає головний парадокс іміджу Юлії Володимирівни: жіночність і привабливість знаходяться поряд з абсолютним присвяченням себе політиці та суспільству.

Втім, після детального аналізу виявляється, що ніякого парадоксу немає – Тимошенко свідомо використовує свої зовнішні і психологічні ознаки для досягнення політичних перемог, а своїм публічним іміджем вона просто живе. Гроші, відпочинок, можливості – це все несуттєве; головне – це визнання і повага, і далі - захоплення.

Тимошенко, очевидно, – жінка "несімейна", вільна, урбаністична, яка залишається завжди молодою і привабливою, не обтяжує чоловіків дітьми, проблемами, хатою тощо. Цей імідж нею послідовно втілюється в життя – від зміни своїх аксесуарів до потрапляння в польский "Плейбой".

Більше того, за словами політолога Вадима Карасьова, Тимошенко свідомо відмовляється від своєї "сімейності": "Стратегія жінки в тому, щоб за допомогою всіх можливих методів політичної реклами формулювати чоловічі критерії жінки-політика: відданість справі, працездатність, професійна компетентність, рішучість та інші особливості сприйняття чоловіка-політика. Для жінки важливо підкреслювати ці чоловічі стандарти політики. Для стратегії чоловіків важливо ж урівноважувати баланс, додавати м'які риси політичного портрету. Ось чому чоловіки використовують сімейні теми".

З одного боку, для країни в цілому присутність такої людини на чолі виконавчої гілки влади є позитивною – і сьогодні ми бачимо впевненість, рішучість, спроби розірвати коло бюрократичних проблем. Однак цілковита відсутність будь-яких зацікавлень, окрім політики, у самої Юлії Володимирівни може з часом отримати негативні наслідки – переродження її в уяві населення в адміністративного робота, в голема президента.

Сьогодні Тимошенко бореться з цим за допомогою власного почуття гумору, людяності, власних перспектив на найвищу владу (про які "здогадуються" люди), однак поступово бюрократія може перемогти, і залізна леді скам'яніє. До цього зобов'язує і посада – тягар відповідальності не дозволяє до кінця забувати про проблеми та постійно жартувати з журналістами, безперебійно тримати посмішку на обличчі навіть тоді, коли її відверто критикують.

І хоча Тимошенко є чудовим кризовим менеджером, їй необхідно пропонувати в своєму іміджі більше різнопланових ролей – щоб населення не втомилося від такого нехарактерного йому "чоловіка в спідниці".

 
 
Дон Кіхот і Санчо Панса

Такими образами охарактеризував Ющенка та Тимошенко політолог і консультант прем'єра Дмитро Видрін. При цьому президент є "будівничим повітряних замків, романтиком", а прем'єр – "трудоголік, який по двадцять годин відпрацьовує конкретні прийоми взаємодії з людьми, ситуаціями і так далі".

Обидва політика, на думку політолога, працюють у різних політичних нішах, а тому не конкурують один з одним, а скоріше дуже вдало доповнюють один одного.

Важливим аспектом сьогоднішнього іміджу Юлії Тимошенко є необхідність працювати в команді, причому не командувати, а слухати. З одного боку, пані прем'єрка сама сприяла його формуванню, коли пообіцяла прати білизну у виборчому штабі Ющенка, з іншого, перебування в тіні "великого президента" не є характерним для надактивної Тимошенко.

Звичайно, сьогодні об'єднання зусиль викликане необхідністю провести структурні зміни в країні – і поки цього зроблено не буде, політика залишатиметься осторонь. Очевидно, така домовленість справді має місце, інакше чим пояснити зверхнє ставлення і прем'єр-міністра, і президента до витівок Зварича, слів Червоненка та Кінаха, інших інтриг своїх підопічних.

Однак вже сьогодні населення демонструє в соцопитуваннях стійке зростання популярності Тимошенко на фоні рейтингів Ющенка. Цьому сприяють конкретні дії уряду (нехай не завжди вдалі, але вони є), послідовне позиціонування Тимошенко як сучасної, красивої, впевненої жінки (а кому ж не сподобається політик, який дозволяє собі приходити на засідання парламенту у незвичній сукні) і певне відсунення Ющенка від справ.

Крім того, "образ прем'єра прямої соціальної дії, який змінює бюджет на користь соціальних і бюджетних прошарків, який бореться з бідністю, проти олігархів, який проводить таку соціальну і економічну політику, яка може задовольнити інтереси бідної більшості. В цьому змішуються і економічний популізм, і соціальний популізм, і медійний популізм" (за Вадимом Карасьовим).

Однак подібні тенденції "усунення президента" і активної просоціальної діяльності прем'єра можуть мати два наслідки: сама Тимошенко почне боротьбу за посаду президента, або Ющенко позбавиться компаньйонки внаслідок політичних інтриг.

В обох випадках країну чекає відмова від реформ і початок довгострокової політичної боротьби.

Не виключено, що Тимошенко розуміє цю ситуацію, і, враховуючи власне бажання не тільки досягнути вершин, але і позитивно запам'ятатися, найближчі декілька років не буде боротися з президентом. Більше того – їй набагато вигідніше вичекати 10 років, і потім досягнути вершини політичної кар'єри без особливої конкуренції.

І нарешті, не дає спокійно заснути реалізація політичної реформи, згідно з якою Тимошенко може стати найвищою владою в країні.

Таким чином, на сьогоднішній день Тимошенко продовжує демонструвати цілковиту лояльність президенту України – і так відбуватиметься до вересня цього року, поки не стане зрозуміло, хто керує країною.

До цього часу прем'єр-міністр залишатиметься приємною, красивою і водночас активною та спрямованою на результат "залізною леді". Епоха газової принцеси та Жанни Д'Арк закінчилася, почалася епоха адміністративних кроків.



powered by lun.ua
Головне на Українській правді
Підпишіться на наші повідомлення!