Ігри неукраїнських патріотів: останній шанс

Так вже склалося, що ближче до виборів в українську інформаційну атмосферу вигулькують теми федералізму та надання російській мові статусу державної. Щоправда, піднімають їх лише порожні і безперспективні політики (бідолашні соціалісти). Чим ближче до політичного краху або лави підсудних, тим голосніше починає волати черговий федераліст.

Як завжди у таких випадках, власне питання всерйоз не обговорюють, головне - підняти галас і привернути увагу, либонь, тоді не посадять. Дійсно зручно: замість того, щоб пояснювати слідчим, навіщо тобі здався суверенний "Пісуар", розводитися у телестудії про Томаса Джефферсона і В’ячеслава Чорновола, які ніби заповідали його створити. І замість того, щоб за ґратами гадати який чорт поніс у дурні забавки, з виглядом академіка проповідувати учення про "спільну колиску трьох народів". І робити очі, такі чесні-чесні.

Ніхто особливо не збирається фахово вести бесіду про федеративну Україну. "Любителі Пісуара" і не намагаються приховати, що досі мріють про повну децентралізацію України, а як пощастить, то з її подальшим демонтажем.

А "унітари" геть у всьому вбачають плани знищення важко здобутої української держави і шукають підступи Росії. Ті та інші погрожують один одному громадським протестом та розмахують результатами соцопитувань прямо протилежного змісту.

Осад від пісуарно-унітарних суперечок відповідний. З одного боку - бере сумнів, чи справді у нації, яка так важко торує шлях від злиднів до добробуту, немає інших проблем, крім абстракцій параноїків.

З іншого - бере злість від того, як легко патріоти дають себе втрутити у безглузді дискусії про ніщо, де найсильнішими аргументами залишаються дулі і епітети "бандєравци чортави" і "клята москальнота".

Поціновувачі театру абсурду отримують справжню насолоду, коли якийсь український діяч починає на публіці просторікувати про унітарність і конфедерації під нерозуміючі погляди аудиторії. Розмова виходить на рівні: "Ти знаєш, цей чоловік гомосексуаліст? – Та ти шо... А я думала, соціал-демократ!"

Надзвичайно цікаво слухати доводи на кшталт "подивіться на США чи Німеччину – там федерація, і як живуть. А ми?" Дітям у таких випадках нетерплячі батьки пояснюють: "А хтось з кульчиком у носі ходить. І що?"

Замість цього опоненти відповідають своїм питанням "Грузія і Росія - теж федерації. Багато проблем це вирішило?" До речі, при обговоренні теми впровадження другої державної мови приклад Німеччини та США не наводять – там сама постановка такого питання звучала б як абсурд.

Не менш нерозумними є постійні намагання порівнювати українську ситуацію з швейцарською (де три державні мови) чи фінською (де їх дві). Справа у тому, що жоден швед, який має громадянство Фінляндії, просто не додумається відмовлятися вчити мову титульного етносу, і при зверненні до нього фінською не фиркне: "Гаварі нормальним язиком", бо європейська культура – це, насамперед, повага до інших (чого і прагнемо).

Що ж до Швейцарії, то тим, хто так охоче до неї апелює, було б непогано щось почитати з історії та географії цієї унікальної країни (та й взагалі, побільше читати, бо іноді просто соромно).

Тому що в Україні, як і в будь-якій іншій країні, набагато простіше знайти схожість з Кореєю, Танзанією чи Антарктидою ніж з Швейцарією. А взагалі намагання комусь уподібнюватись нагадує дитячий анекдот про їжачків: "Їжачки! Ми бігли? – Бігли! – Травку зім’яли? – Зім’яли! – Ну чим ми не бізони?"

У цьому місці Кучма прорік би: "Україна – не Швейцарія", і знову був би правий. Національно стурбованим франко-, німецько- чи італомовним швейцарцям є де шукати захист рідної для них мови – великі сусіди поруч. Яка держава, крім української, піклуватиметься про українську мову?

А усвідомивши це, хто нормальний буде заперечувати, що українська в Україні повинна домінувати?

Як така, реальна двомовність в Україні вже абсолютно спокійно затвердилася скрізь, де у ній виникала потреба. Щоб це перевірити, досить десь, скажімо, у Харкові звірити мову вуличних вивісок з мовою, що лунає на міських вулицях. Безперешкодне співіснування української і російської, що існує у дійсності, дезавуює істеричні закиди москвофілів про насильницьку асиміляцію.

Не працює аргумент, мовляв, ми тут живемо, сплачуємо податки, отже виконуйте наші вимоги. Бо можна зауважити, що в українському суспільстві також живуть велосипедисти, брюнети та шанувальники пива. Якщо кожна суспільна група буде ставити ультиматуми державі, то дуже скоро найзатребуванішим в Україні стане фах психіатра.

Та й сама реальність змінюється на очах: діти явно розумніші за дорослих і без особливого напруження опановують державну, при цьому без проблем спілкуючись у побуті тою, яка ближче. На жаль, цей світ – світ дорослих, і у ньому купа лисих і геморойних продовжують плюватися у різні боки від факту, що українська держава є, що вона сталася і міцнішає.

Щодо федеративності, то тут все ще більш туманно. Єдиний аргумент, який хоч якось тягне на обґрунтування цієї екзотичної ідеї, це економічний. Проте приклад автономії Криму свідчить, що вона радше невдалий, ніж успішний проект. Намагання захиститися від українізації під пародією на російський прапор вилилося у консервацію радянської вбогості з елементами середньовіччя у вигляді дорожнього мита.

Сподівання автономістів на "економічне єднання з великою Росією" розбилися об жорстоку конкурентну війну з російськими акулами курортного бізнесу, перемогти у якій провінційні за суттю та фінансами кримчани не могли за визначенням. У результаті єдиною подібністю Криму з Росією є парадоксальна бідність більшої частини населення при неймовірно щедрих природних ресурсах.

Настирливість реанімації цих дохлих ідей видає їх іноземне походження. Автори проектів утворення різноманітних Донецько-Криворізьких, Новоросійських та Кримських республік традиційно проживають в одній великій азійській країні, і, як правило, не мають ані найменшого поняття, що дійсно у нас робиться.

Вони створюють такі заплутані і брехливі концепції, що зрештою самі починають у них вірити, а коли життя, сміючись, знову показує їм дулю, дуже нервують і продовжують наполягати на своєму.

Чомусь навіть після стількох поразок їхніх шісток на всіх попередніх виборах в Україні їм важко повірити, що питання другої мови, федералізму та подвійного громадянства українців просто не цікавлять і навряд чи цікавитимуть у найближчій перспективі. Тому що людям, які думають де заробити, як торгувати і влаштувати дітей, менше всього хочеться думати про різноманітні політологічні конструкції.

Проте десь тисне і вже знову кілька партій, готуючись до виборів, за відсутності серйозних електоральних аргументів піднімають ті самі безнадійні питання другої мови, федералізму та подвійного громадянства. З написом на піддоні "Сделано в Москве". Що ж, для них і справді починається "паслєдній і рєшительний бой".

Їм треба спішити, бо коли всі мешканці України знатимуть державну мову, зникне навіть ґрунт для цих спекуляцій. А до цього залишився буквально крок, національна свідомість політичної еліти стрімко змінюється. Цей шлях на початку минулого століття після створення національних держав пройшли німецькомовні еліти Чехії та Словенії, російськомовні у Прибалтиці.

Характерно, що як тільки природній плин "перенаціоналізації" хтось із зовні намагається зупинити, як-от зараз у Латвії чи десяток років тому у заселеній сербами частині Хорватії, відразу виникають драми. Національна меншина втравлюється у справжнє протистояння з державою, в якому губляться толерантний тон і здатність до компромісів і, як правило, внаслідок цього втрачає все – включно з повагою.

Не випадковим був роздратований тон слів президента Хорватії Франьо Туджмана у спину сербам, які навіки залишали батьківські місця і переселялися до Сербії: "Ми не кажемо "до побачення", ми кажемо "доріжка вам річечкою".

Є питання до тих, хто підштовхує людей до дурноти – "За що ж ви так не любите свій народ?" Маються на увазі не закордонні ідеологи. Від цих сентиментів не дочекаєшся, вони насправді і на мить не ототожнюють себе з народом, за який ніби печуться.

У Кремля тут свої традиції, ще від другої світової, коли московські диверсанти в Україні вбивали представників окупаційного режиму, навмисно провокуючи каральні акції проти мирного населення і розпалювали таким чином партизанський рух. Трошки по-людоїдськи, зате ж як ефективно!

Йдеться про місцевих уніоністів, що марять "есесером" і накидають свої марення всім, хто розмовляє російською. З їх боку набагато чесніше було б говорити не про захист права говорити рідною мовою, яке і так ніхто не забирає і забрати не може.

А прямо заявляти: "Ми вербуємо молодь до російських збройних сил, бо війни в Росії тривають, а претендентів на роль гарматного м’яса меншає. Вперед до єдиної держави!".

Або так: "В Москві є думка, що без України економічний та інтелектуальний розвиток Росії неможливий. Допоможемо російським братам, все наше хай буде їхнє!"

Чи так: "Українці, на яких завжди трималася збірна Росії з футболу, закінчились. Дайош Андрію Шевченку російське громадянство!"

Їй-богу, це б звучало не набагато тупіше, ніж єресь, що лунає з їх вуст зараз, зате набагато відвертіше.

Проте, совкова ідеологія відмирає, і це вже очевидно. Нікого в Україні не переконало ричаніє "р-р-р" у виконані комуністів останні 15 років, бо пам’ять про репресії, черги і брехню, на яких трималася радянська влада, виявилася більш життєздатною, ніж пісні лідерів КПУ про захист трудящих.

Старі, навіки перелякані, пішли у дійсно кращі світи, а скептична молодь, що виросла в умовах недосконалої, але демократії, дуже різко реагує на неправду. Найзатятіші консерватори вже побачили, що Ющенко за півтора роки прем’єрства і півроку президентства зробив для українців більше, ніж десятки депутатів КПУ (і не тільки) у Верховній Раді.

Тому зараз число прихильників ідеї комунізму в Україні майже дорівнює кількості фанатів нацизму. Наступна Верховна Рада нарешті буде без комуністів. Схожа схема чекає і на "уніоністів" з "федералістами".

Можливо, колись настане той час, коли ситі і втомлені своєю заможністю українці знічев’я почнуть всерйоз міркувати про необхідність федералізації та надання статусу державних ще трьом десяткам мов. І навіть задля розваги все це впровадять, тому що знатимуть, що воно не зможе розхитати підвалини демократичної держави, члена ЄС і НАТО.

От тоді із задоволенням можна буде теревенити про регіональні відмінності історії, географії і хіромантії. Та й про тісний союз із Росією можна буде... Хоча ні. Про це, напевно, не варто думати і тоді. На всяк випадок.