Напівкроки за півроку

Середа, 27 липня 2005, 13:01

70-річне перебування більшої частини України в СРСР прищепило багатьом її громадянам політичну нетерплячку а-ля "п'ятирічка за три роки". Бажання негайних див і миттєвої справедливості хоч і наївні, але зрозумілі - накипіло. Нова влада не стала вбиратися у шкірянки революціонерів і працює з холодною методичністю. Занадто холодною.

Романтики та ідеалісти розчаровані. Скептики тішаться. Прагматики чекають. Есдеки нервують. Ціни ростуть. Колесников сидить.

Висновки з роботи влади за півроку прямо протилежні, у залежності від того, хто скільки втратив чи набув. Але є й спільні оцінки.

Плюсами цього "півріччя змін" називають всього кілька аспектів.

По-перше, взаємини представників вищих щаблів влади стали справді прозорими. Громада дізнається про все: від причини конфліктів у правлячій коаліції і до обставин заручин доньки Тимошенко.

Аура солідності вождів страждає, проте повністю зникла сформована попереднім режимом стандартна емоція недовіри на поведінку та всі заяви можновладців (що передається вишуканим висловом ТНМК: "пузаті тулять мені фуфел").

А довіра до "верхів", навіть з відтінком панібратства, яке зараз переможно лунає у "політичних" теревенях експертів, коментаторів і пенсіонерів на лавочках, завжди краще недовіри. І те, що влада досі складається з, по суті, антиподів, тільки зміцнює її імідж.

Якщо попри жорсткі перепалки Тимошенко з Кінахом, Порошенка з Тимошенко, Стельмаха з Терьохіним і всіх з усіма вони лишаються в одній команді та продовжують шукати компроміси, то це лише додає віри у засади, на яких її було створено.

Інстинктивно люди це відчувають, і загальне нетерпляче невдоволення повільністю реформ та виконання обіцянок є скоріше підтвердженням довіри до влади, ніж свідченням кризи. Адже до обіцянок команди Кучми з будь-якого приводу люди ставилися ніяк: всі наперед знали, що "пузаті тулять фуфел", отже, не варто зважати на генерування владою звуків.

Зараз інше: педагоги не сумніваються, що обіцяне підвищення реальне, а безквартирні з надією повторюють утопічні декларації урядовців, що підозріло нагадують радянське гасло "кожна сім'я буде забезпечена житлом" - а раптом?

Зовсім невипадково оприлюднення розміру зарплати президента і прем'єра не стало топ-новиною і не додало популістам традиційних аргументів у спілкуванні з електоратом, мовляв, дивіться, скільки гребуть "помаранчеві". Бо попередники привчили народ, що з центрального корита треба гребти мільйонами, і теперішні суми з чотирма нулями просто вражають скромністю.

До речі, цікаво, чи доплачують за шкідливість особам, які обіймають посаду голови Верховної Ради України? "Шкідливість" не у складностях власне роботи, а у тому руйнівному впливові, що вона справляє на розумові здібності.

Принаймні, факт, що до екс-спікерів Кравчука і Мороза, які вже давно дивакують, останнім часом долучився Литвин, наводить саме на таку невтішну думку, бо, крім цього крісла, більше їх нічого не об'єднує. Чи це так лише здається?

Взагалі нинішній склад Верховної Ради є найбільшим державним анахронізмом і дуже нагадує молочний зуб у роті першоклашки - вже почорнілий, негарний і приречений. Звичайно, ним ще можна жувати, але всі знають, що незабаром йому на зміну прийде новий. Зуб, як тільки він почне небезпечно хилитатись, висмикують насильно, не чекаючи природного терміну. Ідея зробити це з парламентом, здається, висить у повітрі, і дуже цікаво спостерігати, як нинішні керманичі борються зі спокусою її реалізувати.

Другий здобуток півріччя найяскравіший: райдужні почуття пенсіонерів, молодих батьків і тих бюджетників, які вже реально побачили більші гроші.

Ну і третій плюс, найобнадійливіший: ця влада, на відміну від кучмівського режиму, здається, у реформуванні суспільства не обмежуватиметься заявами. Раніше зверхники робили страшні мармизи, гарчали "всіх уволю" і махали пальцем "дивіться, щоб тепер все було по-іншому".

Підлеглі з артистичною готовністю робили вираз своїх мармиз нажаханим, ніби з переляку повискували, через певний час рапортували про усунені недоліки і ... спокійно крали далі.

Зламати цю традицію непросто, і вже здавалося, що перевірений сценарій знову у дії. Скажімо, вперто циркулювали чутки, що центральні ДАЇшні начальники як приймали підношення з регіонів, так і приймають, аж раптом президент ефектно розганяє ДАЇ та вимагає кадрового оновлення МВС. Безперечний бал на користь влади.

На цьому тлі зовнішньополітичні прориви виглядають не дуже виразно, бо риторика про "євроатлантичну інтеграцію" і "стратегічне партнерство з Росією" встигли набриднути ще з часів багатовекторності. Очевидно, бракує чогось нечуваного.

Тут можна, наприклад, подумати про наслідування позиції прибалтійських країн у відносинах з Росією.

Скажімо, офіційно поцікавитися, на яких підставах російські війська у грудні 1917 року вдерлися в суверенну Україну, протягом трьох років знищували там українські адміністрацію й збройні формування та, зрештою, насильно приєднали нашу країну до своєї радянської імперії. І твердо заявити про бажаність вибачення Кремля перед українцями за загарбання, розкуркулюваня, голодомори, зросійщення, концтабори.

Подібний крок мав би виключно моральне значення, проте чітко розставив би акценти у міждержавних стосунках. Ми нічого не забули, нас неможливо обдурити, але ми перегортаємо ці страшні сторінки і думаємо виключно про майбутнє. Поважайте нас і отримаєте повагу у відповідь. Якби лідер НРУ зайнявся б цим, а не передвиборчими розрахунками, толку було б більше.

Мінуси цього періоду значно очевидніші і переважно є продовженнями плюсів. Зміни виявилися не такими динамічними, як помаранчева казка-2004. Власне програма перетворень абстрактна і незрозуміла загалу, особливо у питанні шляхів реалізації.

Враження від зростання цін внаслідок потужного соціального допінгу могло б не бути таким гнітючим, якби не відверто блефові заяви про можливості уряду утримувати ціни на місці.

І тому зараз на уїдливе питання опонентів "І де ж ваше дешеве м'ясо?" помаранчевим фанатам лишається безпорадно лаятись (під ніс, бо вголос сварити гарних жінок не прийнято). Так само оптимістичні заяви про порядок на залізниці для мільйонів відпускників стали потужним стимулятором роздратування, особливо тих, хто намагався, повіривши Червоненку, придбати квитки за копіями документів. Або не обіцяйте, або так же голосно та пафосно пояснюйте, що чи хто вам завадив виконати обіцянку.

Основне розчарування: надії здійснити перетворення старим чиновницьким та правоохоронним апаратом, як і очікувалось, виявилися безпідставними. Звісно, якби корупціонери реагували на команди "Красти припинити. Раз-два" та "Хабарі не брати. Три-чотири", то стався б переворот у правознавстві та всесвіті.

На жаль, замість радикального кадрового оновлення зроблена ставка на диво – моральне переродження моральних уродів, які всю свою кар'єру будували на зловживаннях. Принаймні, поки що ясно одне: навіть Гаррі Поттер у союзі з Йосифом Сталіним навряд чи змогли б вичистити корупцію з українських владних структур.

Коли після бадьорих заяв прокурорів про ось-ось викриті злочини тягнеться зловісна пауза, неодмінно складається враження, що ситуація зовсім не така оптимістична. Що є причиною – спеціальна тактика, непрофесіоналізм або саботаж – скоро стане ясно.

Ставка на дилетантів-керівників МВС та СБУ теж себе мало виправдовує: надто скоро вони перейнялись корпоративним духом, і тепер усе менше відрізняються від тих, кого були повинні реформувати. Взагалі командний дух – це прекрасно, якщо тільки він не такий спертий.

Звичайно, напевно, приємно мати доступ до ексклюзивної інформації, усвідомлювати себе полководцем багатотисячних армій офіцерів і з понтовим виглядом роздавати підлеглим погони, догани і зірочки, а публіці - малозмістовні коментарі.

До речі, їх досить весело слухати: майже завжди виявляється, що ці структури у нас чи не найкращі у світі, але як це сумістити з фактом, що раз по раз опиняються "поза зоною досяжності" (за кордоном чи на тому світі) мало не всі об'єкти цікавості правоохоронців? І хто притягнутий до відповідальності, наприклад, за втечу Сацюка чи Засухи? Є відповідальні?

А хто? І якщо це не наша собача справа, то чим ви відрізняєтеся від своїх попередників? От і виходить, що головним ініціатором реформ правоохоронної галузі залишається президент, який, напевно, розраховував, що роботу міністрів виконуватимуть самі міністри. Звичайно, зарплата у нього буде побільше, але ж хай би і ці хлопці приносили користь.

Тут загалом виникає філософське питання: на якому рубежі людина, яка чітко бачить вади системи, втрачає цю здатність, як тільки стає частиною цієї системи і починає влізати у розклади, схеми, традиції?

Куди при цьому дівається критичне мислення та усвідомлення, що критерій діяльності - це не байки про обставини і багатозначущі натяки, а виключно результат? І ось у цьому плані Катеринчук – справді кращий.

Як результат, весь політичний планктон, що збирається протистояти "помаранчевим" на найближчих виборах, помітно пожвавився. У народ запускаються нехитрі технологічні плітки на кшталт "пасматрітє, што вазамніл а сібє етат калхозний бухгалтер", "18 тисяч викінулі на уліци і в тюрьми", "Юлька думає лише як би Ющенка з Порошенком згамати, а економіка їй десь далеко", "та не було ніякої революції; таке, зміна влади", "рейтинг (Ющенка, "Нашої України", прем'єра, 5 каналу) стрімко падає".

Тези стають складовою липових соціологічних опитувань і підхоплюються спраглими до пліток "оглядачами", що знову породжує питання про адекватність нинішньому стану українського суспільства існуючого інформаційного простору.

Зміни у ньому оцінювати найпростіше. Їх аж одна. Елегантне закріплення "5-м каналом" за собою жовтої майки лідера інформаційного мовлення - непоганий приклад для всіх українських журналістів, підприємців та митців.

Дуже прості істини: "Не слід боятися, треба пробувати", "Не зробивши, не дізнаєшся чи було варто робити", але коли після байдуже-переляканого десятиліття хтось намагається їх застосувати на практиці, це викликає повагу.

А перетворення безнадійного панка (наголос на перший склад) Романа Чайки на одне з найінтелігентніших облич нашого телебачення взагалі викликає паралелі з "Гидким каченям" Андерсена.

Щоправда, дивна звичка керівників каналу намагатися жити у суспільстві і бути від нього вільним, тобто відстороненим, що подається як основна ознака фаховості, створює серйозну небезпеку втратити симпатії аудиторії. Так колись власники FM-ок не зважали на вимоги слухачів, ховаючи власний поганий смак за поняття "формату". В результаті зараз їх слухають лише водії маршруток та "Жигулів".

Не менш малосимпатичною є манера запрошувати гостей до студії і потім не давати їм відкрити рота, постійно перебиваючи своїми безумовно дуже цінними сентенціями. Але це вже проблеми продюсерів.

Інші питання інформаційної сфери, включно з "навіщо державі таке державне телебачення", залишаються незмінними. Загалом очевидна відсутність контролю над медіа-простором явно ставить владу у скрутне становище. Тепер про політичні ініціативи телеглядачі здебільшого дізнаються лише через інтерпретації коментаторів і дуже рідко від безпосередніх авторів ідей.

Дивовижно, але попри наявність в уряді таких фантастичних артикуляторів як Тимошенко, Томенко, Луценко та Рибачук, слухати яких завжди цікаво, до широкого загалу пряма мова цих людей доходить лише у вигляді напівцитат, що нарізаються тележурналістами за їм одним відомими принципами.

Певно, у засади "редакційних політик", про які так люблять розводитись керівники ТБ, поняття безпосередньої передачі інформації не входить, і глядач змушений вислуховувати розумування і тлумачення власників журфаківських дипломів. Що надзвичайно шкодить всім без винятку телеканалам, оскільки журналістів, що могли б конкурувати із згаданими діячами у здатності ясно і цікаво висловлювати свої думки, в Україні двоє-троє. Ні, все ж таки двоє.

А взагалі є думка, що ми вже готові не споживати самопальні російські телесеріали і слухати українське. Явне виродження "1+1" і гомогенізація каналів Пінчука настирливо потребують перерозподілу ефірного простору на користь чогось національного. Їй-богу, життя у Луцьку і Стаханові ближче, ніж долі російських циган та Штірліц по п'ятисотому колу.

Не більше зрушень у царині національного кінематографа. Томенко, здається, остаточно заплутався у статусі національних кінокорифеїв – чи то нездари, чи то невизнані генії – і оскільки грошей все одно немає, несподівано став публічно підтримувати творчість "інтер"діви Байрак. Дарма, що те, що вона знімає, важко означити словом "кіно", і точно не можна словом "українське". Ото таке.

Отже, досвід півріччя свідчить, що наступні півроку з огляду на наближення як завжди вирішальних виборів будуть ще цікавішими. Одна цікава деталь спостерігається уже зараз - поновлення боротьби з "месіанством" Ющенка, що плавно переростає у несприйняття будь-яких його суджень морального плану (на які він як лідер нації, напевно, все ж таки має право).

Проте вже зовсім нещирою видається популярна нині у столичних навколополітичних колах думка, що президент лише "вища посадова особа і топ-менеджер, тому хай не видрючується". Якби всі прибічники Ющенка так і думали, то Кучма пішов би на третій термін, четвертий, п'ятий і т.п. і взагалі був би вічний.

Бо кращого менеджера для системи, що складається з брехні, погроз, хабарів і підлабузництва, годі шукати. Але оскільки ця система всіх дістала, народ обрав не просто менеджера, а авторитетну людину з високою моральною позицією.

І оскільки це лише людина, треба не по-дівочому непритомніти від його неоковирностей та хиб, а вільно заявляти про незгоду. Тим більш, що зараз таких можливостей безліч. А те, що третій президент не відповідає чиємусь ідеалу верховного чиновника, проблема не його, а наша. Хто не згоден, хай назве інші кандидатури на цю посаду, і ми разом посміємося.



powered by lun.ua
Головне на Українській правді