Не вивчені уроки демократії

Гучної відставки уряду в атмосфері скандалу і політичної кризи могло й не бути. І не тільки тоді, коли б в результаті швидкої перевірки Порошенко з Третьяковим виявилися "чеснішими від херувимів", чи коли б Зінченко отримав більший доступ до тіла президента в обмін на мовчанку. А за тієї умови, коли б українські еліти нарешті засвоїли одне з головних правил демократії – з пресою потрібно рахуватися.

За тиждень до скандальної відставки шефа секретаріату президента Олександра Зінченка, прямі звинувачення в корупції на адресу людей з президентського оточення в інтерв'ю для "Дзеркала тижня" висунув один з найзаможніших бізнесменів України Ігор Коломойський.

У цивілізованому світі звинувачення в корупції наближених до голови держави людей, кинуте не останньою людиною вітчизняного бізнесу на сторінках не останнього з авторитетних видань не могло б минути без резонансу.

Втім, розумна влада була б сама зацікавлена, щоб скандал (який назрівав давно в кулуарах і вже кілька разів вихлюпнувся на публічний рівень) навколо головних її членів набрала форм "газетного скандалу", а не політичної кризи. Так напевно б зробили і не раз робили у європейських країнах та США.

Таким чином вдалось би реалізувати "м'який" варіант виходу зі скандалу, оскільки його головними фігурантами були б підозрювані особи, "підозрілий" бізнесмен і всюдисущий щотижневик. Можна ж було "тихцем" зробити те, що і так було зроблено, але вже в атмосфері скандалу.

А саме: газета написала – відреагуємо, бізнесмен звинуватив – перевіримо, наближені президента є підозрюваними – тимчасово відправимо у відпустку до з'ясування обставин. Що в стабільних демократіях є варіантом нормальним. А так "героями" скандалу стали керівник Секретаріату президента, прем'єр і сам президент. Що є надзвичайним, тобто ненормальним.

При демократії саме мас-медіа виконують роль своєрідного запобіжника в системі влади. Однак, цього не розумів ніколи Віктор Ющенко – ні будучи головою Нацбанку, ні будучи головою Ради Міністрів, ні будучи кандидатом в президенти. Не розуміє цього й президент Ющенко і останній приклад не є цього єдиним підтвердженням.

Втім, кажучи сьогодні "президент Ющенко" мається на увазі вже не стільки персона президента (котрий може й газет не читає самостійно, тільки підготовані витримки), але так званої "команди президента", чи тієї її частини, яка відповідає за пресу та громадську думку. Можна з певністю сказати, що "команда реформаторів" проблему стосунків з пресою абсолютно злегковажила.

Цього могло б не статися, якби команда нинішніх українських реформаторів вивчила досвід команди реформаторів на чолі з "батьком польських реформ" Лешеком Бальцеровичем. Вже у жовтні 1989 року людьми з оточення Бальцеровича було створено групу суспільного аналізу, котра окрім дослідження суспільних настроїв, проводила також моніторинг преси та підтримувала постійні контакти зі ЗМІ.

Ці контакти не базувалися тільки на регулярних прес-конференціях, а мали різноманітні форми.

По-перше, люди Бальцеровича провели численні персональні зустрічі з різними журналістами і підтримували з ними постійний контакт. По-друге, було проведено низку так званих "бек-граундних" зустрічей із тими журналістами, котрі писали на теми економіки.

На цих зустрічах люди Бальцеровича в неофіційній формі намагалися пояснювати журналістам ті чи інші кроки та проблеми команди реформаторів. По-третє, люди з команди Бальцеровича ініціювали виникнення нових медіальних проектів, котрі проіснували ще довго після того, як, наприклад, теле-програма "Економічний експрес", Радіо "Бізнес" чи постійна рубрика Бальцеровича у журналі "Впрост".

Таким чином вдалося вичленувати групу мас-медіа та журналістів, котрі надали підтримку цілому урядові першого не-комуністичного прем'єр-міністра Тадеуша Мазовєцького і стали захистом для його економічної програми. Отже величезною заслугою помічників Бальцеровича було те, як вважає дослідниця польських ЗМІ Богуслава Добек-Островська, що вони відчули важливість "медіальної легітимізації своїх дій в громадянському суспільстві, яке модернізується".

І якщо вже зайшла мова про Польщу, то варто згадати ще одну повчальну історію. Нещодавно Віктор Ющенко взяв участь у святкуванні 25 річниці виникнення легендарного анти-комуністичного руху "Солідарність".

Тоді у Гданську він зустрівся з багатьма творцями того руху, зокрема й з його лідером, а потім і першим президентом пост-комуністичної Польщі Лехом Валенсою. Не знаю, про що розмовляли Ющенко і Валенса, а тому й не відомо, чи вивчив нинішній український президент той урок, якого історія дала десять років тому легендарному лідерові "Солідарності".

Отже, коли у 1990 році Лех Валенса став президентом Польщі, то видавалося, що нові сили у цій країні після десятиліть комуністичного гноблення, прийшли "всерйоз і надовго". Однак, вже через рік націоналістично-популістське оточення президента Валенси увійшло в гострий конфлікт з ліберально-інтелігентським оточенням прем'єра Мазовецького.

Ця "війна у верхах" виявилася згодом нищівною для обох таборів. Вже у 1995 р. До влади у Польщі повернулися пост-комуністи, у що мало хто міг повірити ще напередодні виборів. Сам Валенса настільки вірив у свою перемогу над молодим, навіть хлопчакуватого вигляду, пост-комуністом Олександром Кваснєвським, що під час вирішальних теледебатів на пропозицію свого конкурента подати руку примирення відповів: "Вам я можу подати тільки ногу".

Президентські вибори Валенса програв Кваснєвському з тріском. З того моменту Олександр Кваснєвський був президентом Польщі двічі і весь цей час залишався найпопулярнішим політиком у своїй країні.

Валенса теж популярний, але тільки як "легенда", та й то здебільшого за межами батьківщини. У самій же Польщі спроби Валенси брати участь чи то в президентських, чи то в парламентських виборах приносили йому підтримку в 1,5-2,5%.

З цього уроку український президент повинен зробити відповідний висновок. А саме – йому треба позбутися замашок "месії" і "героя", перестати вважати, що за його страждання українці, а також європейці і американці повинні йому бути вдячними і слухняними все життя, а найважливіше взятися до тяжкої роботи чинного президента.

В іншому випадку найпізніше за чотири роки Віктор Ющенко перетвориться на ходячий музейний експонат із півторапроцентним рівнем популярності.