"Блакитний вогник" із запахом газу
Не знати як у Євросоюзі, але у книзі Гінесса місце нам точно заброньовано - у номінації "Верховна зрада".
Завдання: вищий законодавчий орган хоче лишити країну без вищих виконавчого та судового органів. Уряд женуть за те, що не дав народу змерзнути, а домнам потріскати. Конституційний суд не формують, бо він не дасть плювати на Конституцію.
Питання: яких ще ворогів треба з такими "друзями народу"?
Відповідь: тепер ясно, для чого парламентарям так потрібна недоторканність. Без неї зараз 250 державних зрадників вже мали б гріти нари. Хоча, видається, перспектива нар і є головним рушієм більшості голосувальників.
Нова влада неквапно, проте пункт за пунктом, виконує свої обіцянки, а серед них невмолимо проблискує "Бандитам тюрми". А багатьом дуже не хочеться чути страшні для них слова "Бласко", Гонгадзе, трасти, ЄЕСУ тощо, та ніяк не можна пояснювати походження своїх мільйонів. Вони вже утямили, що влада не млява і нерішуча, на що вони дуже розраховували, а спокійна і розважлива. І пішли ва-банк. Бідні, бідні... Скоро будуть.
Шалена атака громадської думки, яку почала ТЛЯ (Безсмертний, браво) варта відомого продукту життєдіяльності. Бо вчитель, який замість трьох сотень отримує вісім, та пенсіонер, що уперше за десятиліття згадав смак м’яса, звичайно погодяться з "учорашніми", що життя повинно бути кращим, але обов’язково подумають: "А чого ж ви не зробили його хоч таким?"
Громадськість на весь опозиційний шурхіт чуйно реагує зоологічними висловами на кшталт "Дивлячись на Кравчука чомусь починаєш ненавидіти папуг" або виразом "Розбиратися, як мальована мавпа у газі (м’ясі, бензині)".
Вся "економічна і політична криза" залишається переважно у головах, і хоча зараз вона псує настрій тим, хто вірив колишній союзниці президента, за рік про неї навряд чи хто згадає.
Інша справа – Велика битва за газ.
Тому що це, попри тріскотню зрадників, перша ментальна перемога нової України. Ми не здалися, не зігнулися, вперлися й домоглися – Росія стала з нами рахуватися.
Раніше всі принципові українсько-російські перемовини закінчувалися нашим стопудовим приниженням у вигляді обопільної констатації, що ми серуни.
Як правило, потім Кравчук і Кучма тихцем, манівцями роз’яснювали, що насправді москалів ми надули, та пропонували нам цим пишатися. Так Україна, за їх словами, не втратила Крим, отримала визнання кордонів, дешевий газ та пару іржавих казанів Чорноморського флоту. Та пишатися цим зовсім не хотілося, бо не полишало почуття меншовартості.
А тепер є незвичне почуття гордості.
Не через результати переговорів, адже ясно, що газова війна лише розпочинається і досягнута угода - це тільки передишка перед затяжними боями, в яких нас ще будуть бити й бити.
Але сам факт цієї передишки свідчить про те, що Київ уперше продемонстрував повну перевагу нашої дипломатії над сусідською, внаслідок чого Москва замість підтримки партнерів по "великій вісімці" отримала повне неприйняття своєї традиційно дерев’яної позиції.
І що ми навчилися спокійно дивитися в скажені імперські очі та користуватися аргументами на кшталт "не буде контракту – подивимося, що це за контрабандний газ пливе по нашій території? Непорядок, будемо вилучати".
У результаті виграли всі: у нас взимку теплі батареї; Кремль показав (в основному самим росіянам) який він у-ух страшний; українська влада знову довела, що вирішує проблеми. І тільки опозицію тіпає.
Перша реакція в Україні на розв’язання конфлікту містично нагадала шабаш відьом – Юлі, Інни та Наташі. Напевно, Булгаков навіяв.
До Тимошенко, здається, поступово доходить, що її чари слабнуть, оскільки все більше прихильників вже спантеличено переглядаються, а чого ж ми за нею біжимо? "Хто любить мене, за мною" – це, звичайно, гарно, але ти, власне, хто, і за що тебе любити? Відповіді, здебільшого, невтішні, все чіткіше вимальовується слово "нефахівець". Особливо яскраво зараз.
Пояснювати досвідченому політику аксіому, що політика - це мистецтво можливого, якось не пристало. Та й не віриться, що вона не розуміє, що пропонує. Здавалося б, 95 замість 230 - нескладна арифметика, натомість Ю.В. пропонує все поламати. Безумовно, вона знає, чому їй вигідно убити угоду. Але чому вона не пояснює людям, що тоді далі буде з ними?
Лишається додати, що Слава Богу, наш народ все більше розуміє, що мода може бути на черевики і мобіли, але не на політиків. Останні цінні виключно функціональністю. У принципі, як і черевики. Решта – дитячі спецефекти.
Загалом у цьому знаменному епізоді нашої новітньої історії яскраво проявилися всі довиборчі моделі поведінки головних фігур нашого політикуму. Скидається, вже незалежно від ситуацій.
Припустімо, зараз уряд оголосить про те, що віднайшов золото гетьмана Полуботка і має намір долучити до бюджету України трильйон фунтів. Реакцію провідних гравців можна вгадати з ймовірністю 99%.
Янукович заявить про дешевий популізм та непрофесіоналізм влади, пророкуватиме економічний колапс і для чогось обов’язково додасть, що при ньому ВВП складав 12%.
Тимошенко оголосить це зрадою, змовою і згубою, а Турчинов з пародійно чекістським виразом обличчя додасть, що тут пахне корупцією Порошенка та злочинного оточення президента.
Симоненко скаже, що Полуботок був трудящим та членом КПРС з 1717 року, отже трильйон належить партії робітників та селян, яка завжди послідовно боролася за його повернення народу, тобто комуністам.
Мороз вимовить щось взагалі абстрактне, зміст чого зведеться до того, що влада слабка, але безумовно зміцніє, як тільки він стане прем’єром. Раз народ так і не сподобився обрати його президентом.
Литвин складе руки, як Ющенко, зробить вираз обличчя, як у Ющенка, плямкне губами, як Ющенко, та скаже, що у парламентській республіці все золото належить парламенту. І зарже як Литвин.
Вітренко заволає про підступи ЦРУ і Міжнародного валютного фонду, та запропонує все віддати Росії. Тому що ми русичи.
"Газпром" вимагатиме платити за газ по 1 тисячі доларів. Кубометр.
Загалом історія з газом вийшла повчальною. Найпомороченіші тупаки зрозуміли ціну російських слів про "дружбу", "братні почуття" та "демократичний вибір". На зміну провінційному замилуванню колишньою метрополією до нас приходить тверезий погляд на сусіда.
Картинка на любителя: зашугане суспільство китайського типу, брехливі ЗМІ, дисципліновано хамські дипломати і чиновники. Президент - колишній шпигун. А ми все думали, чого у нас проросійська опозиція така чмошна...
Останній місяць надзвичайно цікаво було слухати розмови розгублених русофілів із націонал-фанатами. "А "країна - ворюга" – це вони про нас?" – "Про нас. Так вони нас завжди і не так називали". – "А за що?" – "А за що Андрій Боголюбський у 12 столітті спалив Київ?" – "А при чому тут 12 століття?" – "Дурню, так було завжди. Ну не люблять вони нас." – "Єрунда, у мене в Москві друзі, і брат у Ханти-Мансійську". – "Ну от і попроси у них газ подешевше. Потім розкажеш, що вийде. Це вони поодинці добрі росіяни, а разом злі москалі".
Є більш екстремальні варіанти. "Та чого вони від нас хочуть?" – "Пам’ятаєш, як на це питання відповів інопланетянин з голлівудського "Дня незалежності"? Щоб ви вмерли". – "Та ну, це маразм. Тут же мільйони росіян, вони не стануть нас морозити." – "Згадай Дубровку, по фігу їм всі співвітчизники. Що морити своїх громадян газом, що морозити відсутністю газу чужих – кагебістам байдуже." І так далі.
І це лише за пару тижнів. Можна собі уявити, у щоби це все переросло за умови конфронтаційного шляху розвитку конфлікту, але краще не треба. Слава Богу, у них стало розуму (чи страху, у даному випадку без різниці) не ускладнювати. Тому у нас все обмежилося SMS-акцією "Не купуй російське" та щемливими зізнаннями патріотів-неофітів "Слухай, я лише зараз зрозумів... "Любе" - це ж повна лажа".
Якщо для українців газовий конфлікт став черговим епізодом довгої історії взаємин з Азією, то для західних політиків – це ще один етап розв’язання теореми "Умом Расію нє панять. А чєм?"
Що робити з московською звичкою виконувати договори тільки коли їм треба, а замість принципів європейського ринку дотримуватись звичаю східного базару – як надурити клієнта? (Тут просто хіт потрясна передноворічна пропозиція Путіна Києву взяти кредит, у стилі "кури передохли, надсилайте новий телескоп").
Історики свідчать: так у них завжди. Більш того, постійні ідеї-фікс, типу "дайош Константинополь з протоками" у 1914 році або "енергетичний прорив Росії у світове лідерство" зараз. На питання "Для чого?" відповідь лунає суто расєйська "А хрєн єво знаєт".
Важко сказати чому, але час від часу Росія рветься тримати за горло весь світ. Світ регулярно ставить її на місце: Кримська війна 1856 року, Версальський мир 1919 року, "холодна війна" після другої світової, чого у своїх школах росіяни чомусь детально не вивчають. Та варто їм більш-менш стати на ноги (завжди за допомогою ненависного Заходу), як знову прокидається генна пам’ять про походи монгольських предків, яким Європа здорово настукала по шиї.
Здається, зараз Росія з досадою для себе відкрила, що черговому ривку до світової гегемонії перешкоджає саме Україна. Чому? Варіантів безліч, але важко намагатися збагнути логіку країни, чия еліта п’є скотч і кока-колу, відпочиває на Багамах, вчить дітей в Англії, тримає заощадження у Швейцарії, проте не забуває обов’язково при нагоді знущально сварити західну цивілізацію. І при цьому собі дуже подобається.
Чому ми маємо перейматися їхніми психічними комплексами? Досить того, що в їх улюбленому жанрі естрадних жартів (у строго пристосованих місцях на суворо визначені теми), на тему, які дурні американці, європейці і грузини, стали з’являтися і ми. Що ж, для нас це явне кар’єрне підвищення: замість відвертої зневаги – ненависть. Хоча є передчуття, що це швидко минеться.
"Газовий облом" неминуче чомусь їх навчить. Минулорічні сподівання на п’яту колону в Україні повністю провалилися, у чому в Кремлі (неймовірно!) досі вбачають "американські сценарії", а не волю народу. Цього разу, Москві не допомогла й агентура в бізнесових та політичних колах Заходу, що мала убезпечити Кремль від європейського незадоволення свинською поведінкою щодо України.
Тепер є надія, що заморожена суспільна думка сусідів завдяки Україні має шанс розтанути. Ми вже по собі знаємо, що рано чи пізно велика освічена нація починає називати речі своїми іменами, а саме, брехунів брехунами, вбивць вбивцями, а дурнів дурнями?
Звичайно, мільйони порядних людей в Росії, які зараз спантеличено спостерігають за фашизацією російського суспільства, скоро згадають, що їхня доля в їхніх руках.
І збагнуть, як виглядає в очах нормального світу сакралізована мумія у центрі білокам’яної. І зрозуміють, чому їхній президент-полковник так і не став генералом. І запитають, за що на Кавказі гинуть російські хлопчики. І задумаються, чи є сенс у створенні ворогів із сусідів і близьких родичів.
Зараз очевидно, що старий де Голль помилявся. Європа, що простягається від Атлантики, явно не сягає Уралу. Хочеться думати, що і Карпатами не закінчується.
Хоча дещо з російського досвіду не зле перейняти. Наприклад, плюнути на демократію і адміністративно впровадити в українських містах такий порядок: паління, випорожнення та творчість Газманова лише у строго відведених місцях. Чому саме Газманова? А хрєн єво знаєт.
