Автор "Нашого Колі" Максим Саваневський: "Олюднюючи політиків у наших історіях, ми руйнуємо їхні піар-потуги"
Одинадцять політиків. Одинадцять авторів. Тимошенко, Порошенко, Томенко, Луценко, Шуфрич, Вітренко...
Віртуальні персонажі сваряться між собою, а потім разом випивають і пліткують про інших.
Ну й звичайно, борються за владу і медіа-вплив.
Раніше це вони робили на сторінках своїх особистих інет-щоденників, потім об'єдналися в один спільний сайт "Всі наші", а тепер їх видали окремою паперовою книгою. "
Хто ж їх фінансує? – цікавляться в українському інтернеті, - І чий це піар?"
Автори історій-байок про українських політиків не поспішають виходити на публіку, спілкуючись через видавництво "Буква і цифра". Але "Правді" вдалося домовитися про інтерв'ю з людиною, яка розпочала багатосторінкову історію "Всіх наших".
Це 29-річний киянин Максим Саваневський, який минулого року взявся писати історії про "Нашого Колю" – віртуального двійника тодішнього віце-прем'єра з гуманітарних питань.
Поступово довкола "Нашого Колі" створилася ціла субкультура політичної сатири, автори якої декларують себе як незалежних від будь-яких політичних сил. Однак дуже часто їхні віртуальні персонажі здаються правдивішими від своїх реальних відповідників у солідних ЗМІ.
Інтернет-щоденники (блоги) дозволяють кожному охочому зробити власний інформаційний проект. Читати його можуть сотні тисяч людей. LiveJournal.com (Живий Журнал, або ЖЖ) – найпопулярніший у світі сервіс для ведення інтернет-щоденників, який нараховує понад 9,6 млн користувачів.
Україна посідає 8 місце в світі за кількістю ЖЖ-користувачів, випереджаючи такі країни як Японія, Фінляндія, Ізраїль. Блоги вже складають конкуренцію офіційним ЗМІ. "Всі наші" – перший український блог, виданий на папері.
Показово, що це блог політичної сатири. Показово, що він створювався не на кошти політиків і без участі професійних "акул пера". Показово, що він став успішним – паперових "Всіх наших" швидко розкуповують.
- Як це почалося?
 |
Тоді ж вітчизняна політика стала більш відкритою, з'явилася можливість розглядати політика не тільки як абсолютно поганогогарного персонажа, але в першу чергу як цікаву людину.
- Чому це почалося?
- Ще до цього я цікавився політикою, як і більшість українців. А мотивом створення "Нашого Колі" була виняткова цікавість. Я розглядав це виключно як експеримент.
- Коли це почалося?
- 14 лютого 2005 року. Перед цим я поспілкувався з людиною, яка потім стала автором "Нашого Пєті" і ми вирішили, що це міг би бути цікавий і нам, і читачам проект. Спершу цілий місяць існував лише щоденник "Нашого Колі", який дав можливість поексперементувати з тематикою і форматом.
Коли стало зрозуміло, що таке явище можливо в принципі, свої щоденники створили "Наш Пєтя" і "Наша Юля" - таким чином проект набув того вигляду, який задумувався з самого початку. Потім до нас поступово приєднувалися нові персонажі, які з часом були об'єднані в один загальний щоденник.
Ми постійно спілкувалися, але я уявлення не мав, що це за люди – я розглядав їх суто як персонажі. Це теж був феномен інтернету, феномен мережі – ми спілкувалися винятково через електронну пошту або через аську. В реалі ми познайомилися тільки на презентації книжки.
- Чому ти назвав свого персонажа "Наш Коля"?
- Просте ім'я – це олюднення персонажу. Так вони називають одне одного в кулуарах, так людину називаються і у дворі – Коля, Юля, Пєтя, Юрко...
Тарасюка ми хотіли Бетеером назвати, бо так його інколи прозивають деякі колеги. Олюднюючи політика, ми могли олюднювати його дії. В Україні більшість людей занадто серйозно ставляться до політиків. А між тим політики - звичайні люди, які дуже часто з серйозним обличчям роблять вчинки, з яких можна і треба постібатися.
- Чому ти вибрав саме Миколу Томенка?
- Він був чимось близьким мені за характером, і нормально ставиться до стьобу. Та й рік тому він був одним з найактивніших політиків, тому писати було легко. До речі, людина, яка пише "Пєтю", є схожою за характером на політика Петра Порошенка. "Юля" так само, "Юра"...
- Чи закладався якийсь чітко визначений формат для "Всіх наших"?
- Головне – це розглядати свого персонажа не як політика, а в першу чергу як людину. А індивідуальний формат кожен визначав собі сам. Я намагався писати Колю у формі діалогів, "Наша Юля" була заглиблена в себе, а в "Нашого Пєті", навпаки, було багато надриву, так ніби людина писала і одночасно кричала.
- Різні автори, різні персонажі – ви якось координувалися?
- Так, звичайно. Стати учасником "Всіх наших" міг будь-хто – треба було тільки вибрати собі персонажа. Якщо ми бачили, що автор написав більше 5 історій, то надсилали йому запрошення до "Всіх наших", символ спільноти і пароль до загальної стрічки.
Разом із запрошенням надсилалися і умови участі – мінімум одну історію щотижня, обов'язкова участь у коментуванні історій інших персонажів і... любов до свого героя.
- Незалежно від його політичної орієнтації?
- Звичайно. "Політичний" виняток був тільки один - ми відмовилися від такого персонажа, як "Наш Віктор", в сенсі Ющенко. Довго думали над перспективою цього героя (до речі, історії про Ющенка регулярно публікує проянуковичевий сайт "Комітет виборців Донбасу" - Ред.), але зрештою вирішили що "Наш Віктор" просто задавить решту "наших" своїм домінуванням. Зрештою, в реальній політиці її учасники теж ставляться до Ющенка як до фігури "над процесом" і його дії майже не коментуються.
- Обмежень у зображенні персонажів не було жодних?
- Абсолютно! Дозволялися будь-які експерименти. Від "Нашого Віктора" відмовилися теж експериментальним чином – спершу в нас з'явилося безліч "ющенків" - "Наш Віктор", "Наш Вітька", "Наш Вітьок"... Але після кількох історій ці персонажі "вмирали".
Тут ми знову повертаємося до важливої речі – автор повинен любити свій персонаж (не обов'язково політика, але саме персонаж), інакше йому і читачеві буде просто нецікаво.
Люди пробували писати Януковича, Каськіва та ще з добрий десяток інших політиків, але писали без любові, через що не втрапили до "проекту". Всі успішні "наші" люблять своїх персонажів і не дають їх образити. Бачив би ти, як автори "Юлі" і "Пєті" сварилися за кухлем пива, захищаючи своїх героїв! Хоча в реалі вони, можливо, не є прихильниками цих політиків.
- А може, якраз і є прихильниками – і це все хитрий піар?
- Якщо погортати "Всіх наших", стає очевидно, що жоден із героїв не є абсолютно чорним чи білим. Всі персонажі в чомусь комічні, в чомусь трагічні, в чомусь їх шкода...
Олюднюючи політиків, ми, навпаки, руйнуємо їхні піар-потуги. Зрештою, який сенс замовляти одинадцяти різним людям піар одинадцяти різних політиків?
- І що, коли ви досягли відвідуваності 500-600 хостів на день, вам не дзвонили з прес-служб і не пропонували співпрацю?
- Так, на якомусь етапі з нами зв'язувалися представники прес-служб прототипів кількох персонажів, пропонували зустрітися "на
 |
Щоправда, це листування допомогло нам дізнатися деталі побуту наших прототипів, які ми потім використовували в історіях. Крім цього, з історії в історію перекочували елементи субкультури кожного героя, не обов'язково реальні.
У Колі була міфічна трипільська глина, у Юлі - зошит в клітинку, куди вона все записувала, у Пєті – бункер-сховище на Рибальському півострові, у Жені – вафельний рушничок із лого "Укрзалізниці", а в Юри – бурятський шаманський бубон...
- Чому саме "наші", а не "регіонали" чи есдеки?
- Слово "наш/наша" – не передбачало ніякої політичної ідентифікації. Воно лише мало наблизити персонаж до читача. В проекті, на жаль, нема жодного представника Партії регіонів.
Але це вже проблема занадто малої публічності її лідерів, всі вони на одне обличчя. Кушнарьов хіба що...
От, приміром, Шуфрич – зовсім інша справа! Це цікава жива людина, емоційна і автор може уявити себе на його місці. А що вже казати про Вітренко – тут цілі скарби емоційності відкриваються.
- Чи не називають вас епігонами інших сатиричних проектів?
Спершу траплялося. Ну що казати – всі вони в чомусь подібні. У Росії є "Володимир Володимирович", у Британії – "Так, прем'єр-міністре!"
Але російський проект (його, до речі, українець робить, Кононенко) – це точка зору монарха, а в нас усі учасники є рівноправними. І якщо вже говорити про піар, то "Владимирович" саме і є піар-проектом, який одомашнює недоступну простому смертному вертикаль влади.
- Ти особисто хоч раз спілкувався з реальним "Нашим Колею"?
- Я вчився в Томенка – він у нас в Академії був завкафедрою політології – і отримав на іспиті "добре". Після того, як він пішов у політику, я з ним не спілкувався. Але джерела доповідали, що він читає історії, і навіть реакцію розповіли – казав, що іноді не дуже смішно, але загалом цікаво. На свій день народження він сам роздрукував історії про "Нашого Колю" в саморобну книжечку і роздавав усім, хто приходив.
- А він читав паперових "Усіх наших"?
- Він навіть прийшов на презентацію. Ми побоювалися, що прототипи прийдуть туди (в клуб "44" на Хрещатику) і почнуться чутки про фінансування "Всіх наших" політиками, тому спеціально нікого не запрошували. Але Томенко якось дізнався і прийшов. Скромно посидів, послухав виступи "наших", попив кави, і тихенько пішов.
- Інші політики теж читали книжку?
- Ми направили "Всіх наших" усім прототипам. Якщо не мали прямих знайомих, то передавали через знайомих знайомих. Більшість з них мали б отримати книгу. Шуфрича, наприклад, бачили, як він сидів у залі засідань Верховної Ради і гортав cторінку за сторінкою.
- Політичний сезон закінчено. Книжка вийшла. Що тепер?
- Плануємо зробити перезапуск. Деяких персонажів доведеться закривати, але точно з'являться й нові. Наприклад, "Наш Ринат", якщо він вестиме публічне життя. Найімовірніше, ми змінимо формат, але як він буде виглядати – ще не знаємо. В будь-якому випадку це залишатиметься політичною сатирою.
- Хто вас фінансує?
- Сервіс LiveJournal є безкоштовним, в цьому може переконатися кожен бажаючий. Автори пишуть просто в своє задоволення у вільний від роботи час. А що стосується книжки, то це вже ініціатива видавництва "Буква і Цифра". Вони вийшли на нас, запитали, чи ми не проти. Ми, звичайно, дали добро. Щоб не казати про якесь "замовлення", варто купити "Всіх Наших" і почитати історії.
- А якщо після цього інтерв'ю до вас потелефонує інвестор і запропонує: "Ось гроші на хостинг, зарплату і на "заохочувальні" джерелам. Ковбасьте історії, і будем успішними!"?
- Ми всі працевлаштовані – це по-перше. І як хобі це зайняття набагато цікавіше ніж як робота – це по-друге. Так що все залишиться як є. Тим більше що проект і без того популярний – створюються клони типу "Юлия Владимировна", а в "наших" ледь не щотижня з'являється новий персонаж – "Наш Петро" (Симоненко), "Наш Віталій" (Кличко), "Наш Мороз"... А джерела інформації в нас і без "заохочувальних" є. По кожному персонажу. Ми – всюди! :) Медіа – це ми.
- Чи сподобалися твої історії Томенку?
- Думаю, про це краще запитати у нього самого.
- Як продається книжка? І чи можна назвати "Букву і цифру" D.I.Y.-проектом, аналогом неприбуткового самвидату?
- Думаю, про це краще запитати у самого видавництва.
Коментар прототипу
Микола Томенко, заступник керівника Блоку Тимошенко:
Вперше про "Нашого Колю" я почув від своїх помічників, коли працював в уряді. Сказали, що регулярно з'являються історії, і я відповів "Не звертайте уваги" – чомусь був упевнений, що це замовлення. Потім на прес-конференціях регулярно запитували, чи читаю "Нашого Колю". Зрештою стало цікаво – я зайшов і одразу прочитав усі історії, які були на той час – близько тридцяти.
Найбільше мені сподобалися "Наша Юля" і "Наш Толя" (Кінах – Ред.). Та й ідея загалом - це другий твір про зворотній бік української політики після збірки записів Миколи Мельниченка. Тільки то була Україна часів Кучми, а це – Україна часів Ющенка.
Протиріччя в коаліції, особисті речі, ньюанси – тенденцію вловлено, і це плюс. Шкода тільки, що в історіях про деяких політиків замість сатири переважує злість чи етнографічність (бджоли, гончарство, походи з Ющенком на базар) – це мінус. Але злість завжди з'являється тоді, коли політики стають закритими.
Можу похвалитися, що комітет з питань свободи слова, який я очолював, зробив усе, щоб політична сатира в Україні могла існувати. В статті 47-1 Закону про інформацію ми зазделегідь передбачили, що використання мовних засобів – гіпербол, метафор, сатири – не підлягає спростуванню або доведенню правдивості (на відміну від фактів). Це убезпечило авторів політичної сатири від безкінечних судових позовів.
Коментар видавця
Олександр Ворошило, директор видавництва "Буква і цифра":
"Всі наші" ми видали накладом 1000 примірників – середнім накладом для книжки в Україні, враховуючи стан дистрибуції і кількість книгарень, що залишилася в країні. На складі залишилося 200-300 примірників), за місяць продали десь 30%.
Щодо самої "Букви і Цифри". З одного боку, у певному розумінні це – do it yourself project, так. Але скоріше тому, що ми з колегою Віталієм Мужем вирішили не йти стандартним шляхом – спочатку факс, секретарка, офіс, а потім – книжки.
І я би не сприймав "Букву і Цифру" як продовження самвидавчих видань. Ми не друкуємо себе самих, коханих. Ми зареєстровані як видавництво у Держкомі з телебачення і радіомовлення (який, незважаючи на назву, продовжує виконувати функції Держкомінфому), в Книжковій палаті, дотримуємося всіх бібліографічних норм – ставимо ISBN, ББК, УДК.
Ми не друкуємо книжки вночі на офісному кольоровому принтері і, якщо чесно, хочемо довести, що можна і треба друкувати цікаві книжки самим, не чекаючи, коли цим займеться хтось інший.
Говорити про особливу комерційність книговидання в Україні трохи смішно – цей бізнес все ще, м'яко кажучи, далекий за прибутками від продажу газу чи нафти. Втім, ми плануємо і далі шукати цікаві тексти, там де їх ніхто не шукає.
Чи вдасться нам довести великій кількості людей те, що такі тексти (зокрема, тексти з Мережі) є так само літературою – подивимося. Але ми докладатимемо для цього зусиль.
