Кінець помаранчевої історії, або кілька риторичних запитань до президента

Середа, 14 червня 2006, 11:26

Повідомлення помаранчевих у вихідні та святкові дні про те, що їхня коаліція розпадається, ударили наче грім посеред ясного неба на голови тих, хто попри затяжні і важкі коаліційні переговори все ж таки сподівався, що трійця політсил бачить і розуміє усі нинішні ризики, загрози та виклики для країни.

Розуміє, що країна знову сповзає в прірву, і якщо не повернути різко і радикально, то вона там опиниться надовго.

Ще більше вразила заява президента Віктора Ющенка про те, що відповідальність за створення коаліції відтепер бере на себе той політик, що претендує на посаду прем'єра. Чого б це раптом?

Надання таких повноважень окресленому, але все ще потенційному прем'єру, відбулося, очевидно, не з причин розуміння президентом власної слабкості і неспроможності вирішувати нагальні, в тому числі і коаліційні, питання і відповідати за ситуацію в країні загалом.

Про мотивацію такої позиції і приховані наміри президента ще говоритимуть напевно довго. Не виключено, що свої пояснення окремо дасть і сам президент.

Одначе те, що він злегковажив у ситуації, коли створення коаліції уже безсоромно затягнулося, (і це в умовах, коли країну роздирає безліч різних конфліктів - мова, НАТО, безлад та безвладдя від центру до регіонів тощо) і що президент скинув з себе особисто відповідальність за все це, стає очевидним.

Звідси просто напрошується логічне запитання: за що взагалі у цій країні відповідає президент? Чим він займається разом із його величезним апаратом?

Насолоджується владою, вирішує власні справи, розробляє латентно фундаментальні, але поки що небачені, стратегії розвитку країни?

Гарантом чого сьогодні є президент?

Гарантом 10-ої статті Конституції, яка передбачає, що державною мовою є виключно українська?

Чи, може, інших статей, які передбачають територіальну, цілісність, дотримання законів і порядку в державі?

Що особисто зробив президент, аби потвердити своє бажання бачити саме демократичну, помаранчеву коаліцію в парламенті?

Може, він розказав своїм партійним підопічним - борцям за різні портфелі і зокрема за портфель спікера, - що не варто таки боротися за посади і потвердити це не словом, а ділом, бо інтереси країни важливіші?

І, може, краще піти на поступки затятим, впертим соціалістам... Знову ж таки, заради національних інтересів, якщо останні невблаганні і не розуміють, чим ризикує країна в разі провалу цієї коаліції.

Це - якщо президент дійсно є відповідальним главою держави.

Врешті, "нашоукраїнці" волали більше за всіх, що посади - це для них не головне. Так доведіть це на справі!

Боротьба довкола спікерського крісла, без сумніву, вчергове показала і справжнє єство соціалістів. Ті категорично заявили, що, мовляв, або отримуємо те, що хочемо, або ніхто нічого не отримує взагалі.

І навіть остання заява Мороза про можливість відмови від цієї посади виглядає нічим іншим, як блефом.

Звичайно, соціалістів якоюсь мірою можна зрозуміти, і особливо пана Мороза. У якого уже все давно позаду - рейтинги, слава, впливи і багато чого іншого. Йому, досвідченому, хитрому "метру" важко змиритися з втратою цього всього.

Ще важче спостерігати, коли в його розумінні якісь "хлопчики-дівчатка" сидять на ключових ролях. Сидять цілком легітимно, бо їх обрав народ.

Можливо, соціалісти думають, що можуть використати крісло спікера як інструмент впливу? Для різних речей... А соціалісти спритні, талановиті. Вони б зуміли багато чого.

Чому в головне крісло ВР рвуться "нашоукраїнці" Порошенко, Єхануров та інші партійні друзі Ющенка? Про це писати немає сенсу. Історія майже та сама, що у Мороза. За винятком лише того, що цим панам рейтинг особистий зовсім не потрібний.

Вони уже двічі проходили до парламенту під рейтинговим іменем президента Ющенка і зовсім не комплексують з приводу того, що відсоток їхньої особистої популярності близький до нуля.

Щоправда, заради справедливості, треба відзначити те, що "нашоукраїнці" за результатами виборів мають більше право претендувати на посаду спікера. І в цьому сенсі аргументи соціалістів стосовно того, чому це крісло має дістатися їм, а не НСНУ, виглядають досить слабкими.

Теза про те, що в останніх є при владі президент, БЮТ матиме прем'єрство, а їм має відійти спікерство, категорично не прижилася передовсім у президентській голові.

Питання, хто був би кращим спікером, скажімо, для прем'єра Тимошенко, тут зовсім риторичне.

Це питання принциповим є хіба що для президента, якщо, звісно, він думає виключно про своє власне майбутнє і свою президентську долю...

Чому ж така жорстка боротьба за крісло спікера? Чому саме це кадрове питання спричинило такі надто жорсткі як для потенційних партнерів і жорстокі для країни заяви про фактичний розвал коаліції? Що так приваблює коаліціантів у цій посаді, що вони ладні завалити усе, що нажито непосильною кількамісячною працею, забути про країну та її інтереси?

Адже спікер, по суті, виконуватиме, якщо працюватиме за правилами, функції менеджера парламенту. Тобто, Верховна Рада лише легітимізуватиме дії уряду і президента. Це її обов'язок..

Голова Верховної Ради України, згідно нової Конституції (розділ 4, стаття 88), має такі права:

1) веде засідання Верховної Ради;
2) організовує роботу Верховної Ради, координує діяльність її органів;
3) підписує акти, ухвалені Верховною Радою;
4) представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
5) організовує роботу апарату Верховної Ради.

І це все.

Можливо, претендентів на пост спікера спокушує інший розділ нової Конституції - п'ятий, який стосується уже президента?

Стаття 112. У разі дострокового припинення повноважень президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків президента України на період до обрання і вступу на пост нового президента України покладається на голову Верховної Ради…

Але повернемося до коаліції і президента.

Заява глави держави в такий важкий для країни час про зняття з себе відповідальності за створення коаліції і перекладання її на ту політичну силу, яка претендує на посаду прем'єра, є не лише дивною, а й навіть провокативною.

Оскільки згуртувати в одну команду те, що не гуртується апріорі, без допомоги Ющенка Тимошенко просто не вдасться. І це йому добре відомо.

Зате така позиція відкриває шлях для альтернативних маневрів. Яких? Здогадатися неважко.

Чи мають відповідь БЮТ, НУ, СПУ на питання, що робити далі? Чи замислюються вони над тим, що буде з країною в разі, якщо усі так звані демократичні сили не схаменуться?

Чи можна піти на союз з Регіонами і повне руйнування того, за що стояли мільйони українців на Майдані?

Чи має відповідь на це сам президент? Чи замислюється він, знову ж таки, бодай би над власною долею? Над тим, чи є поза помаранчевими силами такі, які готові на найближчі три роки підставити йому своє плече і легітимізувати його президентство реальними діями?

Іншими словами, хто ж буде виконувати майданні обіцянки Ющенка далі - Янукович, Ахметов, Порошенко?

Марина Пирожук, спеціально для Політдумки і УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді