Відчай і Ющенко. Ява друга
На самому початку 2004 року, задовго до Помаранчевої революції, якою велика частина українців несподівано для всіх відповіла на Кучмину спробу позбавити її вибору й шансу на зміни, я писав у "Критиці", що передчуття невідворотного успіху тієї спроби вкидало багатьох прихильників змін у відчай і в парадоксальний спосіб спонукало лаяти не владу, від якої вони й так не чекали нічого доброго, а опозицію, що її наперед звинувачували не лише в нездатності перемогти, а й у небажанні боротися, у зраді.
Стаття називалася "Відчай і Ющенко", бо головним об’єктом апріорних розчарувань і звинувачень був саме той, на кого народ покладав палкі та безнадійні сподівання й уже тоді, за часів темників і демократії по-мукачівському, вимагав їх переконливо справджувати.
Сьогодні й тема, й назва знову стали актуальними: прихід "реґіоналів" до влади дуже багато прибічників помаранчевих сил сприймають як зраду в своєму таборі та поразку всієї української демократії, впадають у відчай і знову звинувачують передовсім Ющенка – а не Мороза, не Тимошенко, не тих помаранчевих політиків, що не поділили списків і опинилися поза парламентом, тим паче, не народ, який перекинувся до Януковича.
Це повернення багатьох політичних та ідейних проводирів до психологічної ситуації тих чорних часів за іншої, набагато сприятливішої ситуації в суспільстві здається мені чи не найсумнішим підсумком життя після Майдану, не менш важливим, аніж готовність великої частини мас повернутися під владу рішуче відкинутого тоді "бандита".
Воно виразно демонструє, що революції не відбулося не лише на інституційному, а й на ментальному рівні – зокрема й у середовищі тих, хто вистояв тоді перемогу над владою та право обрати, як гадалося, інакшу.
Попри засвідчену в час революції рішучість і силу народу та неспроможність високопоставлених узурпаторів цього права їй опиратися, вони (ми, бо багато з цих поразницьких емоцій я теж поділяв і в похмурі дні ще, мабуть, не раз поділятиму) й далі приписують оновленій когорті узурпаторів безперечну здатність досягти успіху, а народові й собі самим – нездатність їм протистояти або навіть небажання пробувати.
Тому вже тепер лунають голоси, що це кінець, тобто ті прийшли не до чергової зміни коаліції чи принаймні до наступних виборів, а надовго або й назавжди, тобто все приберуть до рук, відступництва не допустять, а з виборів зроблять чисту формальність.
І це попри те, що міліцією, яка дивилася на нас крізь скла шоломів на Майдані й перед цим прикривала фальсифікації, тепер (усе ще) керує Луценко; армією та СБУ, які мали допомагати їй бити народ, командує Ющенко; журналісти, хай досі ледачі й непрофесійні, зчиняють ґвалт із приводу обмежень їхнього права запитувати й знімати, що хочуть, і поки що змушують "крутих пацанів" вибачатися, а народ, навіть після року розчарувань, у березні віддав більше голосів "партіям Майдану", аніж "партіям реваншу".
То й що, кажуть чи думають помаранчеві алярмісти, Луценка так чи інак усунуть, журналістів кого куплять, кого залякають, народ і так шкодує, що захотів був свободи, а не порядку, та й ніхто вже не дозволить йому вільно голосувати, а Ющенка або достроково відправлять на пасіку, або ж він сам їм усе віддасть, власне, вже майже віддав...
Я в жодному разі не тверджу, що підстав для занепокоєння немає чи що сам Ющенко таких підстав не давав. Мені здаються цілком реальними й небезпечними і готовність нових керманичів уряду на втіху обуреному подорожчанням комунальних послуг виборцеві та, звісно, не на збиток собі віддати Росії газопроводи в якесь "управління", що стане відтак володінням, і їхнє прагнення "приватизувати" судову систему через призначення на суддівські посади осіб, які на вдячність за довіру зможуть потім уплинути на переділ власности й перетлумачування законів, і шанси обрання наступним президентом лідера сьогоднішніх рейтингів Януковича, а отже, встановлення контролю "реґіоналів" над усіма гілками влади та недемократичні спроби не допустити, щоб на парламентських виборах народ його в них забрав.
Іще очевидніше для мене те, що – на відміну від 2004-го, коли його опозиційна неефективність чи не передусім пояснювалася репресивною ефективністю Кучми – ці небезпеки великою мірою стали наслідком нездалої та часом неморальної (без)діяльності Ющенка, який і первісні широкі повноваження, й новітні звужені не завжди використовував на користь Україні та, як виявилося, й собі.
Досить згадати невиконання обіцянки відділити владу від бізнесу, призначення генпрокурора, який не квапився вести бандитів до суду, звідки ті мали би потрапити в тюрми, підписання легітимізаційного для вчорашніх узурпаторів меморандуму з Януковичем, зосередження зусиль на протидії не так йому, як Тимошенко, нарешті, подвійну гру в коаліційних переговорах, яка обернулася Морозовим перекинчицтвом і принизливим для Ющенка вибором між Януковичем одразу та Януковичем через два місяці.
За саме рішення не розпускати Раду я його не звинувачую, бо нові вибори обіцяли посилення позицій "реґіоналів" і загострення суспільної напруги, але хотілося би не патерналістської імітації єдності всіх сил від націоналістів до комуністів, а демократичного визнання втіленої в коаліції волі народу й покладання на Януковича відповідальності за її виконання (ясна річ, під пильним контролем президента, покликаного й за таких умов залишатися ґарантом Конституції).
Але й названого досить, аби ствердити, що Ющенко нас хай і не зрадив, але дуже розчарував. Виявився нездалим президентом, не таким, якого Майдан очікував, радо повіривши у здатність свого лідера справдити ті очікування та забувши попередні свідчення його нерішучості й неефективності.
Втім, не можна також забувати, що Ющенко був приречений розчарувати виборців, незалежно від того, що він робив, та що він таки зробив багато з того, чого люди на Майдані від нього сподівалися, але чого потім не помітили або принаймні не оцінили.
З одного боку, революція породила такі надії, нездійсненність яких і, отже, неминучість розчарувань коментатори відзначали чи не наступного дня після перемоги. Ба більше, демократизація суспільного життя вможливила перетворення розчарувань і на медійну критику влади, й на виборчу підтримку опозиції, а ця підтримка, своєю чергою, завдяки конституційній реформі зробила опозицію набагато потужнішим, ніж раніше, викликом владі президента.
Із другого боку, Ющенко, по суті, не протидіяв цьому перетворенню, що його (колишні) прибічники нерідко тлумачили як ту ж таки нерішучість і неефективність, але що було також – чи й передусім – небажанням удаватися до недемократичних методів збереження влади, тобто, пишно кажучи, вірністю (деяким) ідеалам Майдану.
Цілком логічно, що вчорашні переможені скористалися новими демократичними можливостями, щоби перетворити розчарування на реванш. Менш зрозуміло, чому медії, користуючися змогою критикувати владу, не згадували, що ця змога є виявом певної політики самої влади й що для оцінки її демократичности вона важить принаймні не менше, ніж президентові нечемні намагання виправдати свого нескромного сина.
Тепер, коли журналісти відчувають загрозу своїй свободі, вони мають нагоду подумати про ціну цієї свободи та розповісти про неї читачам і глядачам, привертаючи увагу не лише до випадків зазіхань, а й до вже звичного тла, на якому вони стають кричущими, хоча іще два роки тому були нормальними.
Власне, цей несподіваний результат демократії – прихід до влади, м’яко кажучи, не дуже демократичних сил – змушує і всіх інших захисників здобутків Помаранчевої революції скориґувати свою критичну активність.
Не кажу, що не треба критикувати Ющенка за імітацію злагоди, табуювання самої теми федералізму, майже Кучмині підходи до мовної проблеми, яку обидва вважають ніякою не проблемою, чи інші вияви недемократичного мислення та поведінки.
Проте якщо ми розуміємо, що головною загрозою для української демократії сьогодні є реваншизм і гегемонізм "донецьких", то й діяти маємо відповідно. Ющенка слід критикувати передусім тоді, коли він цьому гегемонізмові сприятиме чи поступатиметься.
А поза тим активність треба спрямувати на протидію самому цьому наступові на наші здобутки: обмеженням свободи слова, тискові на опозицію, спробам явно чи непомітно змінити зовнішньополітичний курс України, зокрема через інтеґрацію в ЄЕП або ЄврАзЕС і газові угоди з Росією, відмові від реальної підтримки української мови та стримування русифікації.
Треба виявляти, аналізувати й оприлюднювати факти, механізми та наслідки конкретних дій і намірів у цих та інших загрозливих для демократії та суверенітету напрямках – і негайно протестувати, аби уряд знав, що так просто йому це не зійде.
Першорядну роль у цій протидії мають відігравати медії – від яких, серед іншого, насамперед залежить використання аналітичного й опінієтворчого ресурсу інтелектуалів. Іще важливішим є творення адекватної до нової ситуації політичної структури, яка позбавила б опозиційно налаштованих громадян, зокрема й інтелектуалів, куцого вибору між порятунком приреченої після останньої злуки з Януковичем "Нашої України" та підтримкою безальтернативности не надто демократичної Тимошенко.
Добре, що Луценко й далі (якийсь час) не даватиме бандитам спокійно грабувати й ґвалтувати країну, але дуже погано, що його набутий на цьому й попередніх поприщах авторитет не стане основою творення нової політичної сили захисників ідеалів Майдану, яка могла би згуртувати ПРП, "Пору", опозиційні до спілки з "донецькими" й еґоїстичної фракційности своїх лідерів відлами СПУ, "НУ" та, може, УНП.
Попри задавнену нехіть до політичної діяльності, в таку партію – не конче з Луценком, але конче з авторитетними лідерами, що уособлюватимуть єдність різних загонів демократичної опозиції, а отже, даватимуть підстави вірити в її успіх – я спробував би піти. Дуже шкодуватиму, якщо вона не з’явиться.
А за Ющенка я більше не голосуватиму – хіба що зовсім не буде ради (хоча, ймовірніше, 2009 року нам доведеться вибирати Тимошенко, що єдина матиме якийсь шанс зупинити Януковича).
І вже напевно не кричатиму захоплено його прізвище, як це було на мітинґах два роки тому. Але я не забуду, що це він дав мені тоді захоплення та, головне, надію, без якої я справді мав би впасти у відчай на думку про неминучість Януковича й неможливість змін. Тому намагатимуся не дати своєму роздратуванню або навіть обуренню Ющенковими словами та діями перерости в зневагу й підозру в зраді. Хотів би відчувати до цієї людини радше співчуття й бодай трохи вдячности – бо це ж наша потреба надії виштовхнула його на ту вершину захоплення, звідки нині штовхає в прірву зневаги. Не знаю, втім, чи це мені вдасться.
Дана стаття буде надрукована в часописі "Критика", №7-8, 2006
