Така країна нам не потрібна

Понеділок, 11 вересня 2006, 14:06

Мало хто з розумних людей справді сподівався, що Ющенко, Мороз і команда бувших комсомольців та напівбандитів, вирішили змінити УРСР на щось справді європейське.

Питання полягає в тому, для чого власне українцям їхня держава? Аби "віддати за неї життя"?

Тоді без проблем: чим країна гірша, тим легше віддати оте життя. Якщо ж для того, аби всім в Україні сущим, стало легше жити, то це інша справа. Якщо ж на зло москалям – це теж інший підхід.

Реклама:

Автор сподівався що опісля Майдану українці знають, навіщо їм власна держава. Та виявилося, що значна кількість людей готова голодними і холодними стояти на морозі, аби лишень мати можливість прикласти руку до серця і заспівати. Чи то видати Універсал?

Одна назва – аж мороз по шкірі... Та, хіба забули, якою виявилася подальша доля тих універсалів? Пустих красивих слів, які насправді вилилися в громадянську війну, голод, нестатки, погроми євреїв, розшматування України. А потім в УРСР і до цього дня.

На день Незалежності Ющенко нарешті відкрив в Крутах пам'ятник. Але ані слова про ганебний, кошмарний злочин тодішньої української влади. Кинути проти сотень тисяч озброєних мужиків, триста студентів, яких нормальна влада Естонії, чи Бельгії, насильно б вивезла у Польщу чи в Німеччину! Мали б зараз іншу еліту.

Хіба не те саме робилося на Майдані, коли пролунало повідомлення про російських десантників? Хіба не студенти Києво-Могилянки знову б, не дай Господь, полягли  на Хрещатику? Може, досить пустих слів, а поглянемо в бік вітчизняних МВС та СБУ, що мають захищати своїх громадян?

А в Україні тим часом сперечаються: чи голова СБУ - людина президента, чи то людина Регіонів... Хіба він не мусить бути людиною, яка захищає народ?

І чому взагалі вирішили, що Ющенко щось там "здав"? Він хотів побудувати Інститут пам'яті, алею Героїв, захапати будинок з химерами (нікому навіть до голови не прийшло – а може спробувати знайти нащадків власників того чуда?), накупити собі ще дерев'яних ложок…

Коли СБУ видала на поталу узбецькому диктатору біженців з Фергани – хіба президент, хоч якось тим переймався? Хіба Турчинов намагався реформувати СБУ? Хіба Луценко реформував МВС? Чи хоча б намагався? Та де там…

Все те було грою. Коли заступником голови Академії наук стає плагіатор – хтось активно виступив проти в середовищі інтелектуалів?

А в Європі б журналісти бігали за Литвином, аби вхопити кадр – потисне йому хоч хто не будь руку, чи ні? Чи знайдеться герой, з якого потім можна стьобатися до схочу...

А що Рада? Та там вже майже як в ЦК КПРС.

Помаранчеві програли. І не дивно. Але сказати, що виграли сили реваншу (тим більш Союзного реваншу, чи то комуністичного) теж не можна.

Партія регіонів вже не уособлює ані Кучму, ані КПРС... Вони, скоріше, ті самі "бандити, які мають сидіти в тюрмах". Проте зараз в цьому ніхто не переконаний, навіть сам Ющенко, який цей лозунг запропонував...

А сучасні переможці? Тимошенко хоче робити Україну солідарістською, тобто такою, якою хоче бачити Італію внучка Муссоліні.

Воно б і нехай, однак її команда дещо лякає. Поєднання цілковито комсомольських облич, із радикалами-націоналами – дивна річ. Або звична, якщо згадувати російський блок "Родина" та йому подібні організації закордоном. Щоправда, на захід від України подібні блоки не набирають й 10%.

Присутність ліберального спектру, що уособлює НУ, теж доволі умовна. Варто переглянути списки, аби не мати ілюзій стосовно можливих домовленостей між Порошенко, Червоненко та Кушнарьовим чи Ахметовим. Це люди з подібними біографіями, манерами, краватками.

Можливо Червоненко знає хто то є Ахматова, та тільки тому, що у нього вдома стовбичать її томи. Бо буржуазному Києву так треба. В Донецьку не треба. І, на авторів погляд, це краще. Краще відвертість ніж конформізм.

Український виборець голосує або за відвертих протестувальників, або за тих хто уособлює владу, останніх завжди десь 14%.

Йому набридлі пусті балачки про "державотворення", бо ота розбудова держави – то розбудова апарату чиновництва і навкологуманітарної напівісторичної, напівістеричної частини суспільства, що хизується мовою, прапором, сорочкою і тому подібними аксесуарами, які вийшли з моди на початку ХYІІІ століття.

Зрозуміло, що "помаранчеві" мали б створити ту довгоочікувану коаліцію. Але чи допомогло б то Україні?

Як можна пролізти в Європу, якщо Тимошенко, Лук'яненко, Шкіль прагнуть аби українська економіка була підпорядкована уряду, земля ні в якому разі не продавалася, Росія полетіла б на Марс, Білорусі взагалі не існувало, а нафту отримувати з Ірану?

Практики – то "регіони" і нашоукраїнці, у яких схожі економічні підходи. Роз'єднує їх несуттєві для бізнесменів речі – якась там мова, чи то бажання частіше зависати в Москві, або у Варшаві.

Кінець кінців, можна мінятися – бригади Ахметова посилати до Лондона, а бригади Порошенка до Москви. Чи навпаки?

У цих бізнесменів є лише власні інтереси і вони звичайно можуть домовитися. Погано це чи добре? З моральної точки зору – надто погано. Але з політичної точки зору – чому б ні? Якщо вони будуть реформувати Україну.

Але проблема полягає в тому, що ані перші, ані другі реформи проводити не будуть. Вони їх не робили за Кучми і так само не робитимуть за Ющенка. Адже саме відсутність реформ є необхідною умовою для їхнього бізнесу.

Майдан зробив середній бізнес, що направду втомився від так званих "олігархів". Однак ті середні бізнесмени там само лишилися де й були, і нам добре відоме це місце…

Тому що немає приватної власності на землю, тому що все залежить від чиновника і яка різниця – помаранчевий він чи біло-голубий? Жовто-синій чи російський?

Таким чином маємо "антикризову коаліцію", і коаліціянти, як і раніше, продовжать тягнути лямку "на шляху до Європи". Або до світлого майбутнього. Зрозуміло, без жодного поступу.

А президент продовжуватиме збирати старожитності (це й за СРСР було безпечно), відкривати пам'ятники, промовляти гарні слова, нагороджувати синів геройськи загиблих батьків.

Та хіба за це ж не нагороджують! За це засуджують катів, що лишили дітей без батьків. Чому ж нікого не засуджено?

Україна грається в Європу, ринок, демократію, накопичуючи проблеми в душах, головах та гаманцях.

Що ж лишається робити? Знову лежати на морозі, псувати своє здоров'я, аби опісля зняли чергового Масола?

У чому ж річ, що українці роблять не так як в Європі? В Європі, якщо після революції нічого не відбувається, кажуть: така країна нам не потрібна.

І тоді на день Незалежності не виходять напиватися пивом за останні гроші, відібрані від дітей, а виходять з прапорами пристойної сусідньої держави і кажуть чиновникам: "Пішли ви під три чорти, а то й далі! Ми вирішили приєднатися до Польщі і прохаємо там політичного притулку".

Так робили німці з НДР, і тої НДР просто не стало. Так робили поляки, чехи, ірландці й кінець кінців, ті їхні чиновники щось почали розуміти.

Та лишається ще велика частина люду, яка виходить з прапорами на майдани і каже: "Життя треба віддати Україні!"

І щиро вважає, що ота якась Україна з радістю візьме те жалюгідне життя і потому прилаштує оту героїчну душу в якомусь-такому раю, а з того раю ота душа буде бачити, як її фото пришпандьорять в навчальному посібнику і діти, похиливши голови будуть вдивлятися в фото, а вчитель указкою буде гамселити їм по головах і казати: "Читайте про героя гади, любіть Україну!"

От із цією зовсім не європейською ментальністю необхідно закінчувати. Але "поводирі" вважають, що навпаки, той патріотизм треба виховувати. Чому?

Тому що інакше вони будуть не президентами, а бухгалтерами на заводі. Не прем'єрами, а директорами автобаз. Не депутатами, а керівниками маленьких фірмочок з продажу жувальних гумок. Не поетами, а коректорами.

Тож давайте розоремо їх. Давайте вихопимо наших дітей з їхніх "патріотичних" обійм. Давайте згадаймо, що ми перш за все люди, а потім вже можливо українці, а можливо й американці, чи росіяни.

А ті що хочуть, аби їх слухали мільйони,повинні дати тим мільйонам можливість гідно жити.

І тоді мільйони любитимуть державний прапор, а не тому, що є таке свято, коли директор прийшов до завхоза і наказав повісити оту "ганчірку". Досить з нас завхозів.

Тоді нарешті з'явиться приватна власність, повернуть награбоване більшовиками майно, тоді буде парламент, а не Верховний Совєт з вихідцями райкомів трьох поколінь.

Від року 2006 українці мусять нарешті зрозуміти – пуста патріотична риторика, патетичні прикладання рук до грудей, мова, сорочки та запопадливість перед кобзарями – нічого не означають.

Радянські політики брешуть, нічого не змінюють і не хочуть змінювати, тому що така ситуація їх влаштовує.

Українці знову і знову мусять зрозуміти – ця держави існує не для того, аби піклуватися і захищати власних громадян, а для того, аби їх обдерти, виставити ідіотами та плювати їм в обличчя.

Арік Фред, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді