Від Омельченка до Черновецького і назад
Наслідки першого півріччя роботи Леоніда Черновецького на посаді київського міського голови спонукали його попередника Олександра Омельченка до спроб повернути собі політичний вплив у столиці.
А безпрецедентне рішення ЦВК, щодо продовження можливого терміну реєстрації діючого київського мера народним депутатом від блоку "Наша Україна" до 1 грудня, дає небезпідставні надії Омельченкові повернути собі колишню посаду на позачергових виборах.
Багато хто з киян у березні, голосуючи за кого завгодно, аби не за Омельченка, щиро вважав, що вже гіршого від нього бути не може. Черновецький переконливо спростував ці наївні припущення – таки може!
Чим запам’яталося киянам десятиліття (1996-2006) правління другого всенародно обраного міського голови?
За хронологією спочатку була: плитка. Звичайна тротуарна, слизька восени та взимку, щербата за рік експлуатації, незручна для прибирання, підступна для тонких жіночих підборів. Недоброзичливці Омельченка стверджували, що дешевше було б тротуари викласти купюрами. Особливо на Софіївській та Михайлівській площах, чи у Лаврі, де поклали дуже дорогу клінкерну цеглу.
Поклали без урахування коефіцієнтів теплового розширення, тож під літнім сонцем почала ця надміцна цегла сама собою трощитися та рвати гранітні бордюри. Тепер щоразу доводиться перекладати.
Така утилізація бюджетних коштів заклала витрати на десятиліття наперед. Втім, там де хтось витрачає, хтось і заробляє. Цей хтось витрачає бюджетні гроші, як муж державний, а заробляє – як люблячий чоловік, батько та дідусь. Словом, людина цілком приватна, добра та чуйна.
А те, що на ці кошти раціональніше було б оновити покриття міських шляхів та тротуарів на значно більшій площі, приватну особу жодним чином не обходить.
Далі були ями. Йдеться не про ідею Омельченка кожному киянину, що відійшов у кращий світ, класти на могилу віночок від київської міської влади. Це до смішного зворушливе починання швидко зійшло нанівець саме собою.
Мова йде про підземні торгівельно-розважальні центри. Необхідність реконструкції Майдану спочатку ґрунтувалася на ідеї створити справжній символ Незалежної України: з оновленим історичним музеєм, бібліотекою та культурно-інформаційним центром. Під це і гроші виділялися, і проекти розроблялися, і знищувалися історичні ландшафти та пам’ятки археології.
Що з того вийшло – знає вся країна. Вийшов торгівельний центр, який міг би собою прикрасити хоч Нивки, хоч Теремки. Але місту від того зиску немає – торгівельні площі не є його власністю й не приносять адекватних своїй вартості прибутків.
Тодішня міська влада, увійшовши в смак, викопала коштовну яму для такої ж мети ще й під Бессарабкою, а ще й канаву під початком вулиці Червоноармійської. Невиправна шкода від цих дій полягає перш за все в тому, що місто втратило можливість з‘єднати тунелем площу Перемоги із Хрещатиком, увічнивши транспортні пробки на бульварі Тараса Шевченка.
Про те, скільки підземних переходів, паркінгів, розв‘язок та інших об’єктів шляхової інфраструктури можна було б збудувати по всьому місту замість того, що зроблено, історія, мабуть, промовчить.
Про бювети, тобто колонки з питною водою, яку можна (слід?) пити замість водогінної, скажемо коротко: витрачені на них гроші слід було б спрямувати на поліпшення якості води саме в міській водопостачальній мережі.
Натомість, Київ, з легкої руки Омельченка, використовує питні запаси своїх нащадків. Та ще й забруднює їх, через неякісне виконання монтажних робіт, змиви зливної каналізації та стоки сучасного міста.
Насправді Дніпровський і Деснянський водозабори поки що спроможні постачати в місто якісну воду. Вгору за течією ці річки є відносно мало забрудненими і вода з них може бути очищена до питної якості. Без сумніву, за умови будівництва сучасних очисних споруд, утім, за гроші невимірно менші, ніж ті, що викинуто на будівництво бюветів.
Втім, плитка та ями-канави з бюветами є просто дрібними капостями в порівнянні з великими збитками, що завдаються місту некомпетентною будівельною політикою влади та її нездатністю до довгострокового інфраструктурного планування.
У повоєнні роки Київ розбудовувався за генеральними планами, що передбачали його комплексний та цілісний розвиток. Звісно, радянська влада бачила українську столицю, перш за все, як індустріальний та науковий центр, але паралельно розвивалися інфраструктури освіти, медицини, культури, спорту, рекреаційні зони.
Перші п’ять років незалежності місто переважно використовувало стару інфраструктурну базу, подекуди підтримуючи, але не розвиваючи її.
Прихід до влади Омельченка, та початок ринкового будівельного буму на лихо збіглися у часі. Попервах "елітне" житло та офіси будували на ділянках, які були залишені під зелені зони, спортивні майданчики та на місцях історичних пам’яток і унікальних київських ландшафтів.
Коли цих місць стало не вистачати, а вартість землі поглинула останні залишки сумління в міських депутатів та чиновників, нові споруди почали, часто безсистемно, тулити просто на подвір’ях будинків, берегах водоймищ, замість транспортних депо.
Навіть спробували привласнити Пущу-Водицю. Вже забудовуються історичні Гончарі-Кожум‘яки, споруда по Грушевського 9а назавжди знищила унікальний пейзаж київських схилів. Ліквідовано центральну експозицію Музею історії Києва та поліклініку Жовтневої лікарні, споруду старого поштамту на Хрещатику.
Масштабним продовженням такої політики стали зазіхання на київський зоопарк, іподром, аеропорт у Жулянах, плани забудови Гідропарку, Труханіва, Долобецького та Жукова островів, перенесення ряду медичних закладів.
Земельні ділянки під забудову в Києві практично не продаються. Але ж земля є вичерпним ресурсом територіальної громади – киян. Бюджет не отримує належні кошти, які потрібно вкладати в інфраструктуру життєзабезпечення: водогони, каналізацію, електромережі, дороги, міський транспорт, місця паркування...
Не будується достатньо шкіл, лікарень, спортивних споруд, хоча міський бюджет перевиконується з року в рік. Не вкладаючи в розвиток, міська влада заклала передумови для системної кризи міського господарства, з якою Київ самотужки може й не впоратися. До речі, нинішнє підвищення комунальних тарифів є одним із безпосередніх наслідків такої здирницької політики.
І поза тим, Омельченко хоче ще прислужитися киянам. У його поразку на виборах міського голови не вірив ніхто, перш за все він –сам. За образним висловом Бориса Безпалого: "У Києві на виборах може перемогти або Омельченко, або диво".
Перемогло "диво". Адже Омельченко домовився з БЮТ про невисування від блоку кандидатури на посаду мера, і вступив до "Нашої України" та підписав відповідну угоду про підтримку й співпрацю.
Та й з комуністами, соціалістами та людьми, які опинилися на чолі інших політичними об‘єднань, що брали участь у виборах, він давно порозумівся. Крім, напевно, "Пори-ПРП", та тих опонентів, які добре усвідомлювали всю згубність його діяльності для міста. Але це, загалом, не мало вплинути на результат виборів і раптом ... такий облом!
Омельченко набрид киянам, як українцям – Кучма. Приручений багаторічними подачками з бюджету його виборець – пенсіонери та інші категорії громадян, залежні від пільг, були майстерно перехоплені блоком Чернівецького.
Левова частина потенційно омельченкових голосів, відійшла до Віталія Кличка, з яким домовитися не вдалося. Спроба в судовому порядку оскаржити результати виборів не знайшла підтримки серед впливових на той час керівників "НУ", які мали надію на плідну співпрацю з Черновецьким.
В результаті – глухий кут. Для міста. Що гірше: повернення Омельченка на посаду міського голови чи продовження роботи на ній Чернівецького? У кожному випадку краще не буде, це вже зрозуміло.
Але вихід, хоча й такий, що потребує копіткої праці, є. Він полягає у внесенні змін до Конституції, що запровадять створення нової адміністративно-територіальної одиниці – Великого Києва, за аналогією з Великим Лондоном або Парижем.
Це передбачає, по-перше, включення до складу міста прилеглих територіальних громад, на договірних добровільних засадах.
По-друге, створення нових представницьких органів місцевого самоврядування нової адміністративно-територіальної одиниці. Та проведення виборів до них. Після цього – формування нової виконавчої влади.
Під час проведення реформи треба внести зміни до чинного закону про столицю, де запровадити пряме урядове правління. За потреби, створити департамент, а може й Міністерство у справах столиці, поклавши на цю установу і функції стратегічного планування розвитку Києва.
На час підготовки змін до Конституції, слід позбавити Київраду прав розпорядження бюджетом, землею, майном та корпоративними правами територіальної громади.
При цьому, формально, її можна й не розпускати. Краще вже діяти в такий спосіб, аніж запроваджувати в місті надзвичайний стан у зв’язку з масовим відключенням тепла та каналізації.
Київ об’єктивно потребує нових територій для розвитку. Населення прилеглих міст і сіл працює переважно в місті. Тож для вирішення багатьох глобальних проблем столиці потрібні як нові землі, так і рішення, що належать до компетенції вищих органів влади.
Костянтин Матвієнко, Корпорація стратегічного консалтингу "Гардарика", для УП
