Синьо-жовтий День Свободи

Вівторок, 21 листопада 2006, 09:32

Сподівання після помаранчевої революції на швидке просування України шляхом реформ, слідом за найближчими західними сусідами, не виправдались. На авансцену української політики повертаються обличчя минулого, а з ними, здається, і саме минуле.

На слуху провали помаранчевих, їхнє взаємне поборювання. Очевидно, слід дійсно визнати, що є проблема якості української еліти, здатності піднятися над власними поточними інтересами, амбіціями, проблема відсутності чіткої програми дій.

Попри перші красиві та правильні заяви нової влади про подолання електорального розколу країни, насправді мало що було зроблено.

Треба було намагатися інтегрувати прагматично налаштованих представників сходу (наприклад, Гайдук і К) до нової влади. І не зараз, і навіть не під час минулорічної газової кризи, а одразу після інавгурації Ющенка.

Утім, крім суб’єктивного чинника, були й об’єктивні обмеження для реформ.

Це, по-перше, український компромісний шлях вирішення проблем – різке підвищення ролі парламенту в результаті потрібної, але недолуго виписаної конституційної реформи. Як наслідок, різке посилення значення парламентських виборів. У результаті, країна з одної виснажливої виборчої кампанії практично одразу в’їхала в іншу.

А це не могло не зробити українську політику популістською з усіх боків (і БЮТ, і "Нашої України", і Регіонів, і всіх інших), тим більше, що маховик популістських обіцянок був запущений ще в ході президентської кампанії 2004 року.

По-друге, в результаті перемоги Ющенка, до влади прийшла справді широка коаліція: від соціалістів до лібералів і правого центру. А це ускладнило проблему ефективності владних рішень.

До речі, Україна в цьому сенсі не є унікальною. З досвіду третьої хвилі демократизації (за Гантінгтоном), яка почалася з Південної Європи (насамперед, Португалії у 1974), охопила Латинську Америку, а у 1989 році докотилася до Східної Європи, відомо, що такі коаліції досить швидко диференціюються та розпадаються.

По-третє, помаранчеві пали жертвою власних демократичних змін. І тоді, і зараз можна почути, що треба було одразу після інавгурації Ющенка провести дострокові парламентські вибори, щоб забезпечити демократичну більшість у Верховній Раді.

Так, з політичної точки зору це було доцільно. Але важко уявити, щоб тодішні депутати заблокували роботу Верховної Ради протягом 30 днів (єдина на той час легальна можливість розпуску парламенту!), щоб зробити можливим власний саморозпуск.

Натомість, напередодні парламентських виборів 2006 року, в умовах свободи слова, відсутності адміністративного тиску, політичні опоненти і громадянске суспільство щільно відслідковували всі промахи помаранчевих, доносили їх до ЗМІ, а ті – до електорату.

Демократичні механізми почали працювати: Партія регіонів вийшла на перше місце, але більшість українських виборців знову вірило силам помаранчевої коаліції (і це підтвержувалося даними соцопитувань щодо відновлення цієї коаліції). Але цим шансом помаранчеві не скористалися, і тоді демократичні механізми вже спрацювали проти них.

Очевидно, майдан ніколи б не став Майданом просто заради обрання Ющенка президентом. Далеко не всі, хто зібрався на Майдані, були задоволені складом опозиційної команди чи самим Ющенком. Так само, як не всі були за вступ до ЄС чи НАТО, тощо.

Але сподівання на перемогу Ющенка стали вірою у можливість змін, на які так очікувало суспільство. У цьому сенсі гасло "Ющенко – ТАК!" було насправді гаслом "Режиму Кучми – НІ! Змінам – ТАК!" Крім того, помаранчева революція була революцією проти фальсифікацій, за почуття власної гідності.

Якби Янукович справді перемагав, а у вересні 2004 він на деякий час наздогнав Ющенка в рейтингах, то спроби протесту швидко були б ізольовані. Навіть якби Янукович відставав лише десь на 1-2%, а "підрахунок" показав би його перемогу в 1-2% (тобто в межах можливої соціологічної похибки), навряд чи можна було б щось зробити.

Не вийшли б масово люди на Майдан – проковтнула б порушення міжнародна спільнота (вкупі з тим же прагматичним Заходом), а бюрократи з міжнародних організацій зафіксували б у звітах: порушення були, але вони істотно не вплинули на результат.

Але люди знали, що вони перемогли, бо тодішня влада, вдаючись до масових порушень, показала свою безсилість навіть за умов адміністративного тиску та маніпулятивних технологій. Це була насамперед моральна перемога опозиції.

Тому революція була такою постмодерністськи елегантною в умовах своєрідного карнавалу.

Люди перемогли ще раз, подолавши власний острах і вийшовши на Майдан. Вони зламали стереотипи пострадянського простору: як вирішать режим і північний сусід, так і буде.

Більше того, своєю політикою Кремль сам сформував нове покоління українських націоналістів (при всій повазі до Грузії, очевидно, що супротив Росії "революції троянд" був набагато меншим). Українці ж у черговий раз показали, що вони є більш зрілими, ніж про них думають закордонні та й українські політтехнологи.

Результатом перемоги стала свобода з усією її неоднозначністю. Ступінь цієї свободи можна оцінювати по-різному. Скажімо, цьогорічна доповідь Freedom in the World, видана Freedom House, визнає Україну за наслідками 2005 єдиною вільною країною пострадянського простору, за винятком Балтії.

Згідно з доповіддю Nations in Transit цієї ж організації, Україна трохи недотягувала до балканських "напівконсолідованих демократій" і ще була разом із Грузією і Молдовою "перехідною країною", залишаючи позаду "напівконсолідовані автократичні режими" Росії, Вірменії, Таджикістану.

Підсумки 2006 року, напевно, засвідчать подальший прогрес. Адже і внутрішні, і міжнародні спостерігачі практично одностайно (всупереч аутсайдерським заявам Литвина, Богословської, Вітренко) визнали демократичність парламентських виборів 2006 року.

Парадокс у тому, що День Свободи насправді є святом і для "біло-блакитних", адже тепер Янукович із Ахметовим користуються плодами демократії.

Чи криється тут небезпека?

Так. Можлива, за висловом Еріха Фромма, "втеча від свободи", коли втомлене суспільство прагне сильної руки. Можливо перетворення Партії регіонів на таку собі олігархічну "партію Колорадо" (часів Стреснера у Парагваї), коли змінюється лише риторика, а часом і риторика є старою, а демократія стає лише "електоральною".

Але при всіх константах Янукович-2006 і Янукович-2004 відрізняються. Неоднорідною є і його команда. Потенціал змін на краще є і в їхньому таборі. (І добре, що БЮТ навряд чи з цим погоджується, бо наявність потужної опозиції – перешкода для реставрації минулого).

Але головне, що Майдан дав нам надію на самих себе. Горбачов належав, за його висловом, до "дітей ХХ з’їзду".

Авторове покоління вдихнуло свободу перебудови. Нинішні студенти і школярі – вдихнули свободу Майдану.

Автор пов’яже в цей день не помаранчеву, а синьо-жовту хустку, бо проведення вільних виборів в результаті Майдану насправді стало перемогою всієї країни. І цю історію вже не переписати.

Автор

Олексій Гарань, доктор історичних наук, Києво-Могилянська Академія, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді