Якою бути Українській республіці, або Чому американці відмовлялися фотографуватися з Януковичем

Середа, 6 грудня 2006, 11:45

В Україні вже кілька місяців точиться різанина. Поки що – у формі парламентських баталій, "війни указів" чи гарячих інтелектуальних дискусій.

А ще – у вигляді практичних акцій уряду Віктора Януковича з узяття на себе де-факто тих повноважень, щодо належності яких закони мовчать, а в Конституції нічого зрозумілого, хоч стань на вуха, не прочитаєш.

Суть цієї політичної різанини полягає в тому, що нове президентське оточення хоче "зачепитися" бодай на рівні змішаної форми правління, відмовившись від старої, фактично суперпрезидентської форми правління часів Леоніда Кучми, оскільки не має ресурсів її втримати.

Уряд тим часом впевнено веде справу до встановлення парламентської, точніше, канцлерської держави, де всі повноваження зосереджені в руках прем'єра, а парламент та президент виступають інструментами прем'єрської канцелярії.

Останнє робиться під прикриттям пишних розмов про "перехід до парламентсько-президентської республіки" – форми правління, невідомої світовій політичній науці, на що слушно звернув увагу Ігор Шевченко у статті Неможливо навчитися плавати, не зайшовши у воду, або що таке Республіка?

Одним із останніх за часом урядових викликів не тільки Ющенку, а й ідеологам т. зв. "політреформи", став візит Віктора Януковича до США та події, що передували цьому візитові.

Ігор Жданов у статті Нотатки про візит прем'єр-міністра до США або хто визначає зовнішній курс держави? переконливо показав, як мусив би готуватися і проходити цей візит, якби йшлося про державу зі змішаною формою правління, якою має бути Україна – навіть за вкрай заплутаною та нечіткою пореформеною Конституцією.

Насправді ж візит, як це вже зрозуміло, проходив на зовсім інших засадах – бо хіба ж могли директиви до візиту передбачати відмову від зустрічі з лідерами організацій української діаспори та від покладання квітів до пам'ятника Шевченку?

І не випадково лідер фракції Партії регіонів Раїса Богатирьова вже гордо заявила, що все пройшло успішно, що "попри всі підступи та ревнощі інших гілок влади, ми знаємо, що візит прем’єра Януковича – це складова частина у налагодженні стосунків Києва з Вашингтоном".

Про "успішність" візиту наприкінці статті, а зараз про головне. Йдеться не про "підступи та ревнощі інших гілок влади", а про спробу де-факто змінити конституційну конфігурацію державного правління в Україні, про ту саму "узурпацію влади урядом", яку щиросердо визнав під час поїздки до рідного Донбасу Віктор Федорович.

Бо ж що таке змішана форма правління?

Перш, ніж ми вдамося до теорії, звернімо увагу на подію суто практичну – недавній самміт НАТО у Ризі.

Хто очолював делегації країн-учасниць Альянсу? Президенти Джордж Буш (США), Вацлав Клаус (Чехія), Жак Ширак (Франція), Тоомас Хендрік Ільвес (Естонія), Валдас Адамкус (Литва), Лех Качиньський (Польща), Траян Басеску (Румунія), Іван Гаспарович (Словаччина), Янез Дрншовек (Словенія); прем'єри Гі Ферхофштадт (Бельгія), Сергій Станішев (Болгарія), Андрес Фог Расмуссен (Данія), Костас Караманлис (Греція), Гейр Харде (Ісландія), Романо Проді (Італія), Стівен Харпер (Канада), Тоні Блер (Велика Британія), Жан-Клод Юнкер (Люксембург), Ян Пер Балкененде (Нідерланди), Ангела Меркель (Німеччина), Йенс Столтенберг (Норвегія), Жозе Сократеш (Португалія), Хосе Луїс Сапатеро (Іспанія), Реджеп Ердоґан (Туреччина), Ференц Дюрчань (Угорщина).

Ще кілька делегацій були очолені міністрами закордонних справ, але то – інша річ. А наведений вище список – просто-таки наочна ілюстрація для підручника з політології: делегації держав з парламентською формою правління (республік та конституційних монархій) очолювали прем'єри, держав зі змішаною та президентською (США) формою правління – президенти.

Були, звісно, й винятки: коли президент країни зі змішаною формою правління з тих чи інших причин не міг приїхати чи коли у державі з парламентським правлінням чинний президент де-факто має високий міжнародний політичний і моральний авторитет, а уряд не надто популярний у самій країні, наприклад - Чехія.

А ще тут не названа господарка самміту – президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга.

Хоча Латвія й парламентська республіка, і главу держави там обирає Сейм, але довірено очолювати делегацію країни на зібраннях такого рівня і виступати від імені Латвії пані Віке-Фрейберга.

Іншими словами, їхати до Брюсселю й щось там говорити про стосунки "Україна-НАТО" від імені держави Віктор Янукович міг тільки як узурпатор влади. Щоб там постфактум з цього приводу не ухвалював парламент.

Але зовнішньополітичні повноваження – це лише частина справи.

Щоб уникнути звинувачень у заангажованості, звернімося до нейтрального стосовно українських реалій авторитетного дослідника – доктора юридичних наук Акмада Саїдова.

Він – професор міжнародного і порівняльного права, автор великої низки праць, в тому числі виданих друком у Великій Британії, Франції, США, Німеччині, Австрії, Японії, Польщі.

Мова йде про його видану у 2005 році у Москві книгу "Національні парламенти світу. Енциклопедичний довідник", де, зокрема, йдеться і про функції урядів та президентів у республіках зі змішаною формою правління.

Саїдов говорить про "звичайні для глави змішаної держави повноваження: здійснення зовнішньополітичних відносин, пропонування кандидатури голови уряду, право відкладального вето тощо" і зауважує для когось, можливо, не надто очікувану річ: у Європі парламентська форма правління у республіканських державах – зовсім не правило.

Саїдов дає такий список цих республік: Австрія, Німеччина, Ірландія, Ісландія, Італія, Мальта, Сан-Марино, Болгарія, Угорщина, Греція, Латвія, Словаччина, Туреччина.

Виходить, що змішана форма правління так само поширена у Європі і не є менш ефективною, ніж парламентська.

До речі: нерідко стверджують, що в парламентських республіках глава держави є суто номінальною величиною.

Але візьмімо для прикладу Грецію – класичну парламентську республіку, де президента обирає не колегія виборців у тій чи іншій формі, як в Італії чи Німеччині, а безпосередньо парламент.

Ось що пише професор Саїдов: "Президент має широкі повноваження зі здійснення законодавчої та виконавчої влади. Він скликає парламент на чергові сесії раз на рік і на надзвичайні, коли визнає за потрібне; вправі відкласти проведення парламентської сесії на термін до 30 днів; промульгує закони, ухвалені парламентом, а також має право повернути закон до парламенту на повторний розгляд. Розпустити парламент президент може тільки в тому разі, якщо відставка двох урядів підряд засвідчує відсутність політичної стабільності. Крім того, президент має право видавати "регулятивні декрети" на пропозицію компетентного міністра. У надзвичайних випадках він може на пропозицію Ради Міністрів видавати акти законодавчого змісту".

Як бачимо, де в чому грецький президент має повноваження навіть більші, ніж у Віктора Ющенка.

Але повернімося до наших реалій. Якщо президент здійснює зовнішню політику, керує нею, то, логічно, в усіх державах зі змішаною формою правління мусить існувати дієвий тандем "глава держави – керівник МЗС", немає значення, за якою процедурою призначатиметься цей міністр.

Так само і з Міністерством оборони: якщо президент – це верховний головнокомандувач, тут теж потрібен ефективний тандем.

У Конституції Польщі, скажімо, спеціально записано, що президент здійснює керівництво військом через міністра оборони.

Тому наступ правлячої коаліції на Бориса Тарасюка та Анатолія Гриценка – це теж спроба де-факто змінити форму державного правління.

Звернімо увагу на дуже важливу функцію глави держави у республіці зі змішаною формою правління: він або вносить кандидатуру прем'єра на затвердження депутатів, або сам призначає голову уряду після консультацій з більшістю парламенту із подальшим затвердженням парламентом урядової програми і правом висловити уряду вотум недовіри.

Отже, якщо в Україні справді діє змішана форма правління, то Віктор Ющенко мав усі права відмовитися вносити кандидатуру Віктора Януковича на затвердження Верховною Радою.

Бо ж президент є гарантом Конституції, а не поштарем, а відтак він міг вимагати від новосформованої коаліції, щоб вона подала інші пропозиції стосовно кандидатури голови уряду.

Тим більше, що це записано у статті 83 Конституції – що коаліція "вносить пропозиції" президенту щодо кандидатури прем’єр-міністра. А на додачу гаранту дотримання людських прав і свобод дається 15-денний термін на розгляд кандидатури прем'єра – це ще один аргумент на користь того, що глава держави – не поштар.

Але Ющенко вирішив побути поштарем...

Хоча, навіть британська королева, до функцій якої погрожують звести функції українського президента деякі палкі пропагандисти "політреформи" – теж не поштарка.

1975 року губернатор Австралії (британського домініону), діючи від імені королеви, всупереч традиціям відправив уряд, який мав за собою парламентську більшість у відставку.

Але це було цілком законно: номінально британський монарх має право будь-коли розпустити уряд й оголосити нові вибори, тільки користується він цим правом десь раз на сто років.

Тому Віктор Янукович був абсолютно чесним, коли вів мову про узурпацію повноважень урядом.

Канцлерське правління, до якого його команда веде Україну, суперечить правовим засадам змішаної форми правління, зафіксованого, хоч і неоковирно, Конституцією, ба більше – чільним засадам парламентського врядування.

Бо ж за умов України, де незалежна судова влада – це фікція, де головною ідеологією депутатів є жадоба грошей, де повага до законів з боку влади – поганий анекдот, таке канцлерювання дуже небезпечне.

У тому числі й для самого Віктора Федоровича.

Адже у Вашингтоні під час його "успішного" візиту ані Кондоліза Райс, ані Річард Чейні "чомусь" не схотіли брати участь у прес-конференціях і фотосесіях для преси (протокольне фото не рахується).

Варто було б замислитися – так американці зазвичай приймають претендентів на роль "поганих хлопців".

Автор Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді