Неповна політична адекватність, чи недоукомплектована демократія
Українські політики продовжують невтомно дивувати своєю винахідливістю у здавалося б безвихідних ситуаціях.
Причому, ця винахідливість часто межує з неадекватністю, яка, у свою чергу, спричинена власним нерозумінням ситуації.
Широко розрекламований рух "Народна Самооборона" не на жарт налякав низку українських політиків, деякі політичні сили і навіть цілі органи влади.
Прагнення знайти управу
Першим зреагував лідер комуністів Петро Симоненко, який публічно звинуватив Юрія Луценка у підготовці державного перевороту і відкритих закликах до повалення конституційного ладу.
Симптоматично, що при цьому він апелював до президента Ющенка, посаду якого він збирається скасувати.
Другим на арену вийшов Олександр Мороз, що, як зізнався 5-му каналу Іван Бокий, прийшов до президента з одним проханням: його дратують тури по Україні Юрія Луценка та його "Народної Самооборони".
Нарешті, перший заступник голови фракції Партії регіонів у Верховній раді України Василь Кисельов на Всекримських зборах депутатів-регіоналів заявив, що лідерові суспільного руху "Народна Самооборона" "пора вже в камері сидіти".
Але й цього антикризовій коаліції здалося недостатньо.
І вже Харківська обласна рада вирішила звернутися до Генпрокуратури з проханням притягати організатора руху Юрія Луценка до кримінальної відповідальності за нібито посягання на конституційний лад.
Не забарилося й політологічно-експертне обґрунтування претензій до "Самооборони". Володимир Корнілов у газеті "2000" по суті справи звинуватив секретаріат президента в "організації й фінансуванні акцій по усуненню законної законодавчої влади" й закликав уряд відреагувати на такі "неподобства".
"А у нас же непосредственные подчиненные президента открыто разъезжают по Украине с призывами к досрочным выборам — то есть, читай, к свержению нынешней законодательной власти".
Рефлекси по поняттях українського політикуму
А що, власне, трапилося? Чому така реакція пішла по всьому тілу антикризової коаліції, ніби жабку вколов у нерв якийсь малолітній дослідник жаб? Звідки така розгубленість і потреба апелювати до президента? Чому вони так перелякалися?
Просто дана ситуація оголила одну системну помилку в реальному механізмі української політики. Реальна політична система України відрізняється від тієї ідеальної, яку прописують у різних варіантах Конституцій, тим, що в ній функціонують одні й ті самі реальні люди.
Вони є не просто носіями власного політичного досвіду та реальної політичної культури.
Вони зробили доволі успішні політичні кар'єри насправді керуючись уявною конституцією українського політикуму.
Тими політичними "понятіями", які майбутній президент Ющенко критикував на Майдані, але в яких звичайні громадяни нічого не розуміли…
Нинішній політичний істеблішмент України (не плутати з елітою) системно відтворює політичну культуру пізньої УРСР.
Так колись будували комунізм конкуруючі між собою індустріальні Дніпропетровська й Донецька обласні парторганізації, збалансовані аграрним лобі й символічно очолені "ідеологами".
Так і зараз "розбудовують незалежність і демократію" різноманітні псевдодемократичні партії, організовані за кланово-особистісним принципом.
З перебудови, як відомо, почалася деградація системи, зокрема, внутрішніх принципів функціонування та морально-етичних обмежень у практиці здійснення влади.
Тенденцію системної деградації в економічній сфері було подолано з 2000 року, у питанні демократизації суспільно-політичного життя – з 2004 року. Але проблема морально-етичної деградації політичного істеблішменту відкрилася суспільству зовсім недавно.
Головне у кар'єрному виживанні українських політиків – мімікрія, тобто пристосування. Причому, не стільки адаптація до суспільних змін, скільки підігрівання настроям та інтересам нових політичних лідерів-суверенів (олігархів, вищих бюрократів, партійних лідерів).
Вони можуть поливати брудом один одного з екранів телевізора, але в кулуарах мило обніматися при зустрічах. На всяк випадок, а раптом доведеться змінити свого патрона, не кажучи вже про якусь там політичну орієнтацію…
Тому реально вони в усій своїй сукупності становлять одну єдину політичну корпорацію – український політичний істеблішмент, з притаманним йому внутрішнім квазі-етичним кодексом (політичними "понятіями"), основні принципи якого спрацьовують як безумовний рефлекс.
Звідси походять апеляції до "ненависного" Ющенка навіть від Симоненка. Це прояв ментальності вертикальної ієрархії, яка властива як комуністам, так і соціалістам, регіоналам, багатьом нашоукраїнцям і бютівцям.
Поскаржитися, пошукати управу, заборонити, задушити у зародку, посадити до в'язниці або закрити у психушку – це такий рефлекс радянської номенклатури, яка тільки на публіці дотримується демократичної стилістики та правового антуражу.
Тобто демократія сприймається ними як підходяща система та середовище, що виправдовує їхню політичну мімікрію. Але чи для цього існує демократія?
Масові протести як священне право демократії
Отже, рефлекторна реакція українського політикуму на поки що лише риторичну загрозу, яку несе в собі потенційна політична сила масового руху, засвідчила, що самооборонщики потрапили у самий нерв політичної системи.
Коли політики не знають, як реагувати, вони реагують неадекватно – біжать скаржитися президенту на його радників!
Вони слухняно засвоїли демократичну риторику, освоюють інструменти європейської демократії, як форму здійснення політики, проте, абсолютно не розуміють її принципів, змісту і самої суті.
Але якщо ж українські політики насправді хочуть у Європу, то будьте ласкаві сприймати демократію як систему у всій її сукупності, у тому числі, з правом на масові протести аж до права на повстання.
Справжня, жива демократія як система врядування не зводиться лише до плюралістичних виборів, коаліційних або пакетних домовленостей.
Тільки неповноцінна демократія функціонує без механізмів тонкої настройки, які не описуються у правових документах, але без реальної дії яких демократія є не живою, а "керованою", "суверенною", "з національною специфікою" і так далі.
Насправді, демократичний уряд перед тим, як піти на якісь суспільно значимі кроки зондує ґрунт демократії – суспільну думку, яка визначається інтересами громадян.
Перед прийняттям рішення демократичний уряд має обов'язково враховувати ризики реакції населення. Адже кожен політик знає, що соціальна пам'ять накладається на результати наступних виборів.
Тому при запровадженні кожної реформи уряд вирішує, що для нього важливіше – відповідальне проведення цілком необхідних для країни реформ, чи більша кількість мандатів у наступному парламенті, а там хоч трава не рости…
Першим шляхом, наприклад, йшли наші польські сусіди, які попри втрату популярності то лівицею, то правицею вперто проводили реформи, що зрештою привели країну до членства у ЄС та НАТО.
У горизонтальній системі демократичної ментальності відсутня ідея досягнення влади одного разу і назавжди. Тому масові рухи протесту й не сприймаються як замах на державний лад і "громадський спокій" (окремих громадян, що дорвалися до влади).
Якщо демократичний уряд ухвалює непопулярне рішення, частина суспільства обов'язково на це реагує, часто у формі масових протестів аж до сутичок з поліцією.
Уряд у демократичній системі не апелює до президента, прокуратури, судів чи поліції (вони й так роблять свою справу), а обирає подальшу лінію поведінки.
Або піти назустріч протестантам і відмінити власне рішення, або твердо його впроваджувати, наражаючись на ще сильніший спротив протестувальників, розуміючи, що суспільна ескалація конфлікту з високою мірою імовірності призведе правлячу партію чи коаліцію до втрати популярності і влади на наступних виборах.
У особливих випадках нерозумна й неадекватна поведінка уряду призводить до того, що акції протесту припиняються тільки з достроковою відставкою або конкретного міністра, або й усього кабінету.
Це нормальний механізм тонкої настройки демократії, який дозволяє громадянам по справжньому контролювати владу у міжвиборчий період.
Так, особливо активні громадяни при здійсненні правопорушень можуть потрапити до поліцейського відділку, але протест – їхнє священне право. Тому як мінімум неадекватно скаржитись на саму можливість такого механізму в інший орган влади.
Вільна ніша позасистемної опозиції
Заявка авторів проекту "Народної Самооборони" дещо ширша й глибша за створення чергової партії для перемоги на виборах і входження у нинішню політичну систему.
Вони якраз претендують на нішу позасистемної опозиції, яка у своєму зародку спрямована на те, щоб цілком демократичним шляхом масових акцій перевернути політичну шахівницю з усіма фігурами й правилами гри.
Тому політичні гросмейстери й кандидати у майстри політичного спорту так спантеличені не просто появою нового гравця, а самими його цілями.
Причому йдеться не лише про президента, якому його опоненти приписують патронат над новим "проектом", але й про "канонічну" опозицію, яка сьогодні нарешті інституціалізується у політичному союзі БЮТ з оновленим керівництвом "Нашої України" (читай – секретаріат президента).
Адже усі вони є частиною чинної системи й пов'язані системою взаємних залежностей та інтересів.
Рейд Тимошенко слідами "Самооборони" – це також форма реакції на потенційний виклик масової політики. Оскільки Юлія Володимирівна інстинктивно відчуває в цьому загрозу майбутній "двопартійності" України, вона реагує адекватніше – не словом, а дією.
Однак свобода дій БЮТ обмежена належністю до влади, включеністю у Систему, наявністю цілого корпусу депутатів місцевих рад, що є німим докором одноосібному лідеру. Від цього тепер не так легко відмитися.
БЮТ як і всі інші нинішні політичні сили також внутрішньо влаштований за вертикально-ієрархічним принципом, звідси рефлекторна реакція – застосування імперативного мандату.
Справді для Юлії Тимошенко вулична мітингова політика – рідна стихія, яку вона опанувала на порядок краще за інших. Але її проблема сьогодні в тому, що вона взаємодіяла з масами у рамках стратегії одноразового застосування. Каскадні схеми вона поки що не реалізовувала.
Чи вдасться це Луценкові – покаже тільки час і справжність намірів, точніше, справжність намірів і час. Contra spem spero…
 |
Автор
Володимир Горбач, політичний аналітик, для УП
