Технологія Української Непокори

Олег Покальчук

Авторові приємно відчувати той позитивний розголос, якого набула перша частина авторової праці для "Української правди", яка була названа виданням "Папи нєту".

Питання потрібності "папи" в Україні взагалі не є надто цікавим для автора, тому у другій частині авторової праці будуть розвинуті тези першої, та йтиме про те, що таке влада і з чим українці її їдять.

Українці, як ніхто з народів світу, вміють не любити свою владу. І є за що.

Власне, вже тисячу років розвиток українського суспільства йде не завдяки сприянню влади, як суспільного інституту, що в решті країн є авангардом суспільства, а всупереч їй.

Спробуємо лапідарно розгорнути тезу.

Історія підтверджує, що всі людські суспільства розвивалися більш менш за однаковим сценарієм.

На певній території існували групи людей, які мали між собою тісні родоплемінні зв'язки. Ключем до розумінням суспільства і тоді і нині залишалася родина, сім'я.

Функції чоловіка і жінки в усіх суспільствах розподілялися однаково: чоловік забезпечує родину ресурсами необхідними для життєдіяльності та вигадує всілякі креативні штучки для подальшого розвитку сім'ї – жінка ці ресурси береже і примножує, народжує чоловікові дітей та слідкує, щоб в своїх креативах чоловік не заходив аж надто далеко, бо без жінок чоловіки легко доходять до самопожирання.

Коли сім'ї ставали доволі великими, вони об'єднувалися в роди і на чолі родів ставав найстаріший і наймудріший чоловік, який виступав в ролі арбітра і встановлювача законів і традицій родини.

Одна дуже мудра українська правниця навчила автора дуже суттєвій максимі, яка сильно допомагає правових практиках. Максима звучить так: "Закон має створювати правильні тенденції". Не заглиблюючись у філософію, дамо своє пояснення фрази: "Людський закон не має права протирічити законам, встановленим Богом".

Отже сім'ї, де вожді встановлювали правильні тенденції, йшли далеко в своєму творчому розвитку, ставали добрими хліборобами, збирачами плодів, рибалками та мисливцями.

Сім'ї, яким пощастило менше, з часом перетворювалися на гультяцько-розбишацькі ватаги, що сильно заважали професіоналам працювати і спокійно займатися своєю справою.

За деякий час роди зрозуміли, що добро має захищати себе, і в професійних і успішних родах стали з'являтися свої дружини самооборони, або вони брали на службу роди, які вміли добре воювати і робили це своїм хлібом.

Так, окрім морально-правових авторитетів в суспільстві, виник дуже важливий ресурс –авторитети мілітарні.

Суспільства ставали дедалі розвиненішими, з ними розвивалася і творчі потенціали їх владного ресурсу.

Баланс інтересів різних суспільних спільнот збігався, що дозволило давньому українському суспільству досягти високих успіхів у створенні матеріальних та культурних пам'яток, розвивалися міста і ми стали першою успішною цивілізацією серед слов'янських народів.

Ключовим моментом зламу суспільної свідомості стала історія, що трапилася в місті землі мого племені древлян, яке тоді носило назву Іскоростень.

Місто було успішним, плідно працювало та процвітало і регулярно віддавало частину свого доходу своїй військовій організації центр якої на той час знаходився в Києві.

Але якось голова цієї організації відомий зараз, як князь Ігорьоша, вирішив потрусити древлян і отримати з них понад те, що традиційно вони йому віддавали.

Історія мовчить навіщо Ігорьоші потрібні були грошики: чи то на побудову в Києві нового супермаркету чи паркінгу для своїх конячок, але Ігорьоша, прихопивши пацанів, приїхав до Іскоростеня та почав трусити бабло "по-бєспрєдєлу".

Древляни, не зумівши розв'язати стрілку без хіпешу, тихо замочили Ігорьошу, як бєспрєдєльщика, і відправили його тільце з його ж пацанами до Києва в назіданіє нащадкам. Древляни все зробили по закону, бо суспільство має право захищати себе від зазіхань влади всіма доступними йому способами, а якщо влада хапається за зброю, щоб приборкати суспільство – в суспільства завжди є право чинити так само.

Ігорьошкіна жонка, така собі Олька, яка була взагалі-то донині неясно якого роду племені, правильного уроку з цього інциденту не винесла, сильно прогнівалася зібрала потужну ватагу і хитрістю та підступом спалила Іскоростень, знищивши ціле успішне місто з усім його населенням та майном, чим сильно підірвала устої всього нашого суспільства, оскільки українці стали першим в історії народом, де влада почала "мочити" своїх підданих лише через свої надмірні апетити.

І далі в нашій Богом даній країні усе пішло напере косяк. Синок Ольки та Ігорьоши силою та кров'ю насадив тут християнську віру, і яким позитивом не було б прийняття українцями віри у Єдиного Бога, методи, якими вона була реалізована не можуть не викликати нічого окрім відрази. А далі, панове, почався занепад.

Найогидніше в цій ситуації, що наша влада не тільки не перестала чинити Олько-Ігорьошськими методами, вона ще й зробила їх своїми іконами та вважає "рівноапостольними".

Хороші апостоли, що вбивають свій народ тисячами. Зображення їх містяться на іконах та грошах, їхні діяння, як позитивний приклад, вивчаються в школах, але нікому із українських діячів, які гордо ведуть свій рід від "князів Київських", не спало на думку хоч раз, хоча б у Прощену неділю попросити в свого народу чи хоча б в нащадків древлян вибачення за скоєне пращурами.

Досвід київських був швидко і творчо опрацьований як ближніми, так і дальніми сусідами українців, і владні інститути сусідів донині створюють проблеми не тільки нам, але й власним народам.

Цей гріх незмивною плямою лежить на історії нашої країни, і є тим з чого і почалося тисячолітнє визискування українців різними владами.

Суспільство, як могло, боронилося, а, як не могло, тримало в кишені величезну дуляку, і тримає її донині, бо в підсвідомості образа влади так і залишилося незмитою ані кров'ю, ані вибаченням, ані будь яким іншим відшкодуванням.

І ця дуля в кишені не дозволила нашому народові правильно використати ті можливості, які ми мали за Хмельницького, Мазепи та в часи Крутів, натомість наш народ щедро кропив нашу землю своєї кров'ю і кістками, і це триває й понині.

Біда особи, що нині займає в нашій країні посаду президента, навіть не в його загальновизнаних ділових якостях, і не в тім, що він не може дати собі ради із власним нащадком. Біда в тому, що в інаугураційній промові він не зробив того, мала нарешті зробити для українців людина, якій самі українці в чергове довірили кермувати державою.

Перший дзвіночок про те, що Помаранчева Революція йде невірним шляхом пролунав ще до збігу 2004 року.

Це було вбивство Георгія Кирпи. Людину, яка при всій своїй контроверсійності змогла надати ТАКИЙ ПОТУЖНИЙ ІМПУЛЬС правильного розвитку залізничних шляхів України, влада просто зобов'язана була захистити, і, можливо, зараз ми не бали б вагань щодо людини, яка мала би по праву стати одним з керманичів сучасної країни.

Влада України споконвіку не вміє використовувати професійні та інтелектуальні ресурси суспільства, тому і під Крутами, і в УПА було покладено стільки талановитої молоді, що наше покоління буде найгіршими мудилами, якщо не зможе зробити так, щоб надалі Україну завжди захищали не діти, а професійні військові.

Як би там не було, події 2004 року навчили українців одній важливій істині: ми вже є настільки сильними, що можемо примусити владу не красти наш вибір.

Панове, залишилося небагато: привчити владу не красти, не брехати і взагалі жити за Законом. А з владою українці мають розмовляти виключно з позиції сили, і за останні 16 років самостійного буття України нам вдавалося двічі провести непогані акції непокори.

Вперше це призвело до того, що до влади став Л.Д.Кучма, вдруге – це допомогло Даніличу піти більш-менш пристойно.

Непокора пацаватій владі є природнім правом людини відстоювати свої права і вольності, тому зараз автор хоче закликати українців цілого світу це відчути.

В 2005 році, коли автор ще мешкав у Києві, ми з друзями започаткували добре правило 1-го квітня святкувати не просто день дурня, а день Політичного дурня, бо в політиці дурнів у нашій країні найбільше.

Лауреатами почесних грамот у 2006 стали Коля Тамянка та Ромашко Маклауд: перший за гринджолістість – другий за успішну адміністративну рехворму.

У 2006-му, через загальну ситуацію, ми лауреатів не визначали. Цього року ми маємо право назвати лауреатами багатьох від президента до голови найзабацанішого села України, але ми реалісти і знаємо де у влади за виразом Черчілля знаходиться "м'яка підчеревина".

Спілкуючись із приятелями-бізнесменами автор чітко усвідомлює, що, найперше, владу треба вчити правильно використовувати фінансовий ресурс народу, щоб його не пхали у кишені можновладців, а створювали ним майбутнє нашого народу і його дітей.

1 квітня цього року припадає на неділю, і це добре, бо в неділю люди мають відпочивати і провадити час із родинами.

А в понеділок 2-го квітня ми маємо таки якісно відсвяткувати День політичного Дурня. Країна має працювати, але наш українська непокора має бути найкращою, найвеселішою та найпомітнішою у цілому світі.

Автор готовий запропонувати наступне. Кожна людина, котра не може толерувати те, що відбувається у фінансових справах країни, але має можливість прийти до управління Державної податкової адміністрації, що знаходиться до неї найближче, просто зобов'язана прийти 2 квітня зранку туди і сказати щось на кшталт: "Дурні, фу!".

В податковій працює багато професіоналів на всіх рівнях, але біда її в тому, що верхівка її вічно гнила. І дурні загалом сидять на керівних посадах аж до найвищого рівня.

Дурнів взагалі-то ображати не можна, тому можна подарувати їм якісь дешевенькі брязкальця, щоб гралися, зернята, щоб гризли, чи віддати щось не потрібне, щоб податкове начальство цим бавилося, але не заважало державі працювати.

Це не має бути політична акція. Українське суспільство просто зобов'язано продемонструвати як владі, так і опозиції свою непродажність, шляхетність, внутрішню культуру та інтелектуальну перевагу.

Ми мусимо навчити як владу, так і опозицію, поважати наш народ. І кожен з нас має зробити це професійно і на своєму місці. Хто за нами?

Автор адвокат Максим Банніков для УП