Стратегія страху
За Кучми ми жили в Україні байдужості, Україні амнезії. Люди шукали, як заробити на хліб для себе і своїх дітей, а Леонід Данилович у Львові розказував про січових стрільців, в Одесі ж - хвалив Катерину Другу.
Епоха шизофренії, роздвоєності символів повинна була колись закінчитися.
Зараз, пройшовши перший кризовий період, забезпечивши наше "сьогодні", ми задаємо собі питання: "Хто ми?", "Що було з нами колись?", "Що буде з нами далі?".
Суперечливі символи нашого минулого стають частиною нашого щоденного життя. І, зважаючи на те, що ці символи - конфліктні, політики взялися їх використовувати, лякаючи нас один одним.
Чому страх?
Наляканими людьми легше управляти - тому, що страх заважає думати. Залякавши, легше людей відволікти від важливого, нав'язавши їм цілі-фальшивки.
Страх - це можливість для політиків і надалі пропонувати себе як "менше з двох зол".
Страх - це нездатність до спілкування. Переляканих людей легко зробити агресивними, зробивши з них стадо і кинувши їх потім "на штурм".
Страх, якщо його практикувати тривалий час, спричиняє паранойю, коли перелякана свідомість вже сама починає створювати собі "загрози", і, відповідно, захищатися від них.
Політикам, які воюють між собою на знищення, потрібна перелякана, готова йти до кінця маса. І це питання до нас - чи дамо ми себе їм налякати, чи ми, все ж, думатимемо.
Симетричні "меседжі"
"Донецькі бандити – дикі гуцули", "п'яні шахтарі – заробітчани, що миють задниці європейцям", "комуністичні запроданці - бандеровські бандити, посібники нацистів". Все це - "словник ненависті", це - фрази, після застосування яких спілкування стає неможливим або серйозно утруднюється.
Нас налякали одне одним. Так, "галичани" сприймаються як передовий загін НАТО, "донецькі" - як передові загони російських військ.
"Захід" боїться повторення радянської доби - концтаборів і вивезення людей до Сибіру, русифікації, хамства "старшого брата", відірваності від Європи, путінської "газократії" з Чечнею. Це все реально було - і кров, і Голодомор, Сибір, заборона ходити до рідної церкви і говорити рідною мовою.
"Схід" же живе символами Другої світової і Холодної воєн.
Ще в радянські часи було багато зроблено для того, щоб при звучанні слова "НАТО" в уяві з'являлися величезні танки з чорними хрестами, що насуваються на беззахисних матерів з дітьми, або, як мінімум, обпечені напалмом в'єтнамські діти. Поруйновані мости в Белграді, палаючі нафтові вишки Іраку, тюрма Гуантанамо - це все також реально було.
Ці страхи - не спадок останніх старань наших політиків. Україна була частиною імперій - Російської, Польської, Австро-Угорської, Радянської, що воювали одночасно і між собою, і з зовнішніми силами, і з українством як таким. Символи ненависті старих воєн виявилися навдивовижу живучими.
Але насправді, "Захід" і "Схід" - не географія, а свідомість. Вони химерно переплетені в головах людей між собою. І так чітко вони виражені лише в головах частини людей, в решти людей - змішані форми, наприклад "жити якісно, як в ЄС, але дружити з Росією".
Можна сперечатися, наскільки ці страхи реальні чи притягнуті "за вуха" - але вони існують у свідомості людей. База цього страху, за екзистенційною психологією - в конфлікті між соціальними вимогами і особистісним підсвідомим, у кризі і пошуку ідентичності, у "боязні небуття".
"Ми просто не хочемо у НАТО, бо це така сила, потрапивши до котрої, Україна не зможе їй протистояти", каже мені мій товариш зі "Сходу".
"Ми зникнемо як народ, розчинимося в чужорідному культурному полі, назавжди покинемо Європу, якщо знову з'єднаємося з Росією", каже мені мій товариш з "Заходу".
Буріданів осел?
Видається, що стоїмо на такому розпутті: "від Росії врятує лише НАТО", "від НАТО врятує лише Росія". Обидві сторони демонізовано і протиставлено одна одній. Це "розпуття" - фальшиве.
По суті, ця логіка веде нас до старих, ще гетьманських граблів: один гетьман був з Росією, інший - з Польщею.
Під гаслом "врятування Вітчизни" кожен рятував свою шкуру і нахапане майно - хутори, феодальні володіння, дворянські привілеї - і платив за це державними інтересами. Як результат - нашими, козацькими руками завойовувалася українська територія для загарбників.
Необхідно розірвати порочне коло "дурак"-"сам дурак", знайти силу в самодостатності, почати відлік від себе. Вибір між Росією і НАТО - це також вибір між "більшим і меншим злом".
Насправді, обидві "частини" України говорять про спільні загрози для неї - і їм треба тільки почути один одного.
Треба закінчити колоніальну добу, припинити рватися назад в обійми "метрополій" - як "західних", так і "східних".
Поки ми не станемо самодостатніми, ми або дертимемо державу на шматки, або прагнутимемо до розчинення в тих утвореннях. Досить бути "територією в чиїйсь зоні впливу"!
"Схід" і "Захід" можуть гармонійно взаємодоповнюватися і співіснувати в одній державі.
А ті, хто розколює нашу державу і поширює марні страхи, мають іти під суд. Кримінальний кодекс і Конституція дають цьому повну і вичерпну відповідь.
 |
Остап Кривдик, політолог, активіст
