From Russia with love

В нинішніх умовах будь-яка політична криза в державі не може розглядатися з позицій відірваних від явища глобалізації.

Держава сьогодні не є "річчю в собі". Не даремно будь-яка країна, яка прагне називатися демократичною, намагається запросити якомога більше міжнародних спостерігачів на вибори.

А політики намагаються донести свою позицію до якомога більшої кількості зарубіжних парламентів, міжнародних організацій, авторитетних експертів.

Однак, попри всі позитиви, зовнішня легітимація дій має один недолік – вона дуже часто до непристойності схожа на втручання у суверенні справи іноземної держави.

Тому розвинені країни світу переважно намагаються уникати прямих оцінок, або однозначно підтримувати ту чи іншу політичну силу в умовах кризи влади.

Демократія і повага до національного суверенітету є для них своєрідними святинями.

На відміну від Європи, США, Японії та низки інших достойних країн, Російська Федерація в особі високопоставлених чиновників часто засвідчує всі ознаки довготривалої амнезії, продовжуючи за інерцією вважати Україну частиною "великого і неподільного".

Чого лише варті легендарні два привітання Путіна з нагоди "перемоги" Януковича на президентських виборах 2004 року.

Росія дозволяє собі безцеремонно вирішувати, що є втручанням у внутрішні справи України, а що – ні. Так, Держдума РФ нещодавно, ще до підписання закону Бушем, ухвалила офіційну заяву, в якій визнала закон США про підтримку розширення НАТО як втручання у внутрішні справи України.

Той факт, що офіційна Україна утрималася від подібних оцінок, жодною мірою не засмутив депутатів РФ.

Але й це далеко не все. "Невимушений" тиск Росії триває.

Незважаючи на неодноразові прохання глави українського МЗС Арсенія Яценюка, адресованих його російському колезі Сергію Лаврову про відсутність підстав для втручання Росії у врегулювання політичної кризи в Україні, 20 депутатів Держдуми РФ заявляють про намір прибути до України та брати участь у розв'язанні політичної кризи в Україні.

Попри всю одіозність такого рішення, контекст його прийняття шокує ще більше.

Голова Державної Думи РФ, який очолює палату законодавчого органу однієї з найбільших держав світу, заявив дослівно: "Ми вважаємо неконституційним указ президента про розпуск парламенту, неприпустимим вважаємо і введення надзвичайного стану в країні – це нехтування демократії в чистому вигляді".

За його словами, "була досягнута домовленість із спікером Верховної Ради про взаємодію, у тому числі, в рамках публічних заяв, відбудеться і поїздка делегації Держдуми в Україну".

Зауважте, ці слова звучать з вуст голови державного органу, який є прямим спадкоємцем Верховної Ради РФ. Саме цей орган, за наказом Єльцина, був обстріляний танками Таманської дивізії 4 жовтня 1993 року.

Шановного спікера і депутатів Держдуми не навчив гіркий досвід власного політичного протистояння, яке завершилося трагічною загибеллю більш як півтори сотні людей за повної переконаності організаторів дійства – Хасбулатова і Руцького – у своїй правоті і безкарності.

Забуває Борис Гризлов про те, що нав’язування однієї позиції за відсутності порозуміння щодо основних засад досягнення компромісу, на жаль, не призводить до пошуку істини, а веде до нехтування правовими нормами і загострення ситуації.

Хіба має право народжений з крові і пороху законодавчий орган іноземної держави чинити тиск на вищих посадових осіб іноземної держави? Напевно, питання риторичне...

Прямолінійна позиція східного сусіда ставить в тупик досвідчених дипломатів. Протягом минулого і поточного тижнів хіба ледачий громадянин Росії не звинуватив президента України у порушенні Конституції. Один Жириновський виявив чудеса політичної прозорливості і підтримав позицію Ющенка, за що миттєво отримав дозвіл на в’їзд в Україну.

Володимир Жириновський виглядав надзвичайно самотнім, не поділяючи магістральної думки Кремля. А про наявність такої свідчить ціла низка фактів.

Першим з них можна назвати явно небезпідставну чутку, яка гуляє вітчизняним інформаційним простором, про утворення і функціонування при Адміністрації президента РФ антикризового центру з врегулювання ситуації в Україні.

Його учасниками називають першого віце-прем’єра уряду РФ Мєдвєдєва, заступника голови Адміністрації президента РФ Суркова та двох відомих українських антикризовиків – Табачника і Медведчука.

Не можна оминути увагою і досить свіжу подію: 6 квітня Держдума РФ прийняла заяву про ситуацію в Україні, в якій висловила своє різко негативне ставлення до "спроб вирішити політичну кризу шляхом розгону законно обраної Верховної Ради України".

І навіщо лукавити?! Дивно, що дана заява не завершилася пасажем про невизнання грудневого рішення Верховного Суду України 2004 року та офіційною пропозицією "законно обраному президентові України" Януковичу зайняти будинок на вулиці Банковій.

Сам Путін поки не висловлював свого ставлення до ситуації в Україні. Натомість його помічник Приходько був абсолютно однозначним в оцінці: "Ми сподіваємося, що у глави держави (йдеться про Ющенка) вистачить відповідальності і можливостей, щоб події розвивалися виключно в конституційному, правовому руслі, у нас є питання, як деякі кроки і дії цьому принципу відповідають", – заявив Приходько.

Зрозуміло, що помічник президента РФ не може публічно проголошувати заяви, які не відповідають позиції його шефа. Це й пояснює активізацію відомих російських "політологів" Маркова, Бєлковського, Павловського та інших.

Ось так – просто і без прикрас росіяни допомагають нам врегульовувати внутрішню кризу.

Залишається лише наївно вірити, що і Приходько, і Гризлов, і Мєдвєдєв, і інші російські достойники захистили вчений ступінь з юриспруденції в Інституті держави і права ім. Корецького і не дочекавшись рішення Конституційного Суду України "не заангажовано" і "об’єктивно" вирішили дилему конституційності-неконституційності указів президента України.

А на дозвіллі поміж іншим формулюють національні інтереси України.

А тепер про інше. Як після підняття на Майдані російських триколорів можна вірити у щирість коаліціянтів щодо відстоювання національних інтересів України та відсутність тиску з боку Росії?

Як після перегляду сюжетів з російських телеканалів про події в Україні можна повірити у щирість слів про бажання допомогти українцям? Як можна так не любити свою країну, щоб запросити для вирішення внутрішніх проблем людей, які сплять і бачать Україну 90-м суб’єктом Російської Федерації?

Микола Кравченко, для УП