Підміна понять

Вівторок, 24 квітня 2007, 17:04

У той момент, коли в грудні 2004 року Ющенка змусили підписатися під конституційною реформою як умову поступки з боку Кучми та старої владної команди, авторці стало зрозуміло, що з 2006 року починається те, що сьогодні більшість виборців називають анархією, безладдям, хаосом.

Замішана на особистих та корпоративних інтересах політико-олігархічних груп конституційна реформа була запропонована суспільству, опозиції як крок на шляху до демократії.

Але реальність жорстко проявила справжні мотиви і ідеї розробників змін до Конституції зразка 2004 і показала, що конституційна реформа Кучми-Медведчука стала найгіршим надбанням для суспільства.

Саме ця конституційна реформа зруйнувала головне досягнення Майдану – право громадян обирати ту владу, яку вони прагнуть і право вимагати від цієї влади відповідальності.

Слабка політична воля президента – це лише один із суб’єктивних чинників в історії реваншу. Об’єктивно – реванш був запрограмований в грудні 2004 році, закладений під перемогу помаранчевої революції у вигляді змін до Конституції. Ці зміни привели Україну до олігархічного свавілля, протистояння гілок влади і політичної Зради.

Про це неприємно писати, але слово Зрада тепер може писатися з великої літери разом зі словом Конституція, бо ця Зрада була прописана в дусі і букві конституційних змін, які так жорстко, так послідовно і успішно підсунули Україні, Ющенку, Майдану – Кучма та Медведчук.

Авторка не раз писала про це ще у 2004 році. Як і про те, що саме Мороз розглядався під час президентської виборчої кампанії-2004 як один з можливих перспективних партнерів адміністрації Кучми. Тоді ця позиція була занадто екстравагантною гіпотезою.

Але час довів, що Мороз став найкращим спадкоємцем справи Медведчука по реалізації конституційної реформи для олігархів і кланів. Мета якої – секуляризація влади президента і передача її в руки окремих олігархічних кланів. Подивімося тільки на кроки спікера під час нинішньої кризи, щоб сказати, що це виглядає правдивим.

Свою позицію щодо такого характеру змін у Конституцію заявила і ПАРЄ. Так у Резолюції ПАРЄ №1466 від 5 жовтня 2005 року про виконання обов'язків та зобов'язань Україною, в пункті 14 зазначено:

"Парламентська Асамблея також занепокоєна тим, що нові конституційні зміни було схвалено без попереднього розгляду Конституційним Судом так, як це передбачено статтею 159 української Конституції та як це витлумачено в рішенні Конституційного Суду від 1998 року.

Тому Парламентська Асамблея наполегливо закликає органи влади України якнайшвидше виправити ці питання, щоб забезпечити легітимність конституційних змін та їх відповідність європейським стандартам".

Не думаю, що всі ці речі були незрозумілими для представників команди президента Ющенка, скоріше вони були небажаними, але вимушеними. Так ще у 2005 році серед них була досить популярна ідея відміни конституційної реформи.

Однак, питання було відкладене. Цьому заважала не тільки відсутність єдиної точки зору серед команди помаранчевих переможців і не тільки відсутність кворуму в Конституційному Суді.

Головною причиною того, що Конституція в новій редакції – олігархічної парламентсько-президентської республіки – була введена в дію в тому, що помаранчеві, так само як і колишні владноможці, розглядали Основний закон – як основний спосіб вдалого перерозподілу повноважень і влади на власну користь.

Але Конституція – це перш за все договір між суспільством та владою, а не тільки між гілками влади.

Те, що в 2005 році так і не було підняте питання щодо суспільної легітимності конституційних змін у 2004 році, і те, що президент не наважився запропонувати суспільству конституційний референдум щодо цих змін – було його найбільшою помилкою.

Конституційний референдум не був примарним навіть у 2005. Тоді, коли КС ухвалив своє передостаннє рішення – а саме розтлумачив статтю 5 Конституції. Сьогодні це виглядає майже містичним – але Конституційний Суд прийняв саме те рішення, згідно з яким сьогодні дії президента щодо розпуску парламенту набувають майже сакрального сенсу.

Президент як єдиний найбільш легітимний, з точки зору підтримки народу, інститут влади змушений був вдатися до безпрецедентних дій – піти на розпуск парламенту, щоб захистити цю волю народу.

Інакше кажучи, захистити демократичний устрій України. Це була вимушена дія – в умовах поступового захоплення все більших командних висот влади з боку правлячої коаліції (прагнення отримати конституційну більшість в парламенті), яка дійшла в цих діях до межі, за якої процес згортання демократії і розбудови олігархічного авторитаризму був би неминучим.

Основою цього було створення з антикризової коаліції – конституційної більшості з усіма можливостями і повноваженнями, які давали б їй майже необмежені можливості безконтрольно керувати країною. Причому поза результатами виборів і волі народу.

І це з точки зору представників коаліції (згадайте попереджуючі заяви спікерів коаліції та самого Мороза) – є цілком нормальним процесом?!

А навіщо тоді вибори взагалі, якщо за рахунок корупції і безпринципності депутатів можна сколотити будь-яку більшість. Сьогодні антикризова коаліція волає про антиконституційність дій президента. Але вчора коли вони купували депутатів у більшість – їх не турбувало, що такі дії є найвідвертішим порушення основних норм Конституції.

Рішення Конституційного Суду від 5 жовтня 2005 року було цілком одностайним у підтвердженні як єдиного можливого демократичного шляху формування та здійснення влади. А саме через визначення волі народу під час виборів.

Це рішення також визначило і виключне право народу (через референдум) змінювати конституційний лад. Що фактично заперечує легітимність процедур зміни Конституції в грудні 2004 року.

У рішенні Конституційного Суду 5 жовтня 2005 сказано:

"Положення частини другої статті 5 Конституції України "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ" треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові.

Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України.

Результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та законами України формах безпосередньої демократії є обов’язковими.

Положення частини четвертої статті 5 Конституції України "ніхто не може узурпувати державну владу" треба розуміти як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями".

Фактично, цим роз’ясненням КС дає відповідні роз’яснення не тільки щодо порядку змін Конституції, але й стосовно тих проблем, які турбують суспільство сьогодні у зв’язку з розпуском парламенту.

У контексті подій, які розгортаються навколо КС і указу, хотілось би нагадати, що саме стаття 5 є однією з ключових, але не єдиною (слід звернути увагу на статті 1, 36), які доводять справедливість позиції Ющенка у його прагненні розпустити парламент.

Якщо підстави для розпуску Ради ввести в межі дій статей 1, 5 та 36 Конституції, то позиція президента виглядає інакше – значно більш обґрунтованою, як прагнення захистити волю народу.

Адже ці три статті наполягають на одному – українська державна влада будується за демократичним принципом, інакше кажучи – єдиним джерелом влади в Україні є народ (стаття 5) і тільки народ має виключне право формувати владу (парламент, обирати президента).

Усі політичні партії чи блоки, підтримані виборцями, повинні, згідно статті 36 КУ, репрезентувати волю виборців, а не власні інтереси як це зробили СПУ, Кінах і Ко, що вийшли з лав опозиції за власним бажанням всупереч волі своїх виборців.

Ці норми посилює також закон про вибори народних депутатів, який визначає пропорційний порядок формування парламенту. Порядок, який вимагає від народних депутатів жорсткої політичної відповідальності і перед виборцями, і перед партією (блоком). Тобто йдеться не лише про право виборців формувати владу, але й про пріоритетність захисту цього права.

Тобто Конституційний Суд, якщо він конституційний, а не господарчий чи арбітражний, – повинний керуватися у визначенні правомірності чи неправомірності дій політичних суб’єктів чи інституцій ідеєю верховенства права, захисту прав громадян.

У Конституційного Суду є одна унікальна особливість і прерогатива – не ставати на бік жодної з гілок влади, залишатися поза політикою і політичними міркуваннями; захищаючи основи української державності і громадянського суспільства.

Єдине питання, яке повинен розглядати КС сьогодні – не є в жодному разі визначення конституційності чи неконституційності дій того чи іншого інституту влади, а питання – порушує чи ні права народу, його волю визначений акт.

Враховуючи, що стаття 1 наголошує, що Україна – є демократичною державою, завдання Конституційного Суду захистити волю народу, волю виборців, від того, що відбулося внаслідок дій політичних сил та політиків, які зрадили свою політичну позицію.

І, таким чином, захистити демократичні основи української державності, не допустити узурпацію влади більшістю в парламенті (кому б вона не належала).

Ця логіка – є єдино можливою для Конституційного Суду в його прагненні залишитися верховним арбітром і постати поза будь-яких інтересів і політики. Це не тільки прямий обов’язок КС, в цьому його велика Місія і право.

Вікторія Подгорна, Центр соціально-політичного проектування, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді