Елтон Джон проти Міши Шуфутинського, або чи стане субкультура народною в Україні?

Ніколи не був шанувальником творчості сера Елтона Джона, але минулої неділі таки прийшов на Майдан Незалежності послухати його спів.

Переконав товариш. Мовляв, якщо ти вважаєш себе "просунутим інтелігентом", обов'язково маєш відвідати цей історичний для України захід. Потрапивши до п'ятої фанатської зони був приємно вражений присутністю зовсім поруч, на віп-трибуні Віктора Ющенка разом з дружиною та дітьми. Тут же був і Леонід Кучма, який спочатку щось шепотів на вушко Таїсії Повалій, а потім хвацько витанцьовував під пісні сера Елтона з Наталкою Могилевською.

Концерт тривав дві з половиною години, а енергії та запалу 60-річного Джона, здавалося, не було кінця. Чим далі, тим більше я переконувався, що все ж за рівнем фаховості та сценічного класу нашим так званим "мега-зіркам" ще надто далеко до світової вищої ліги шоу-бізнесу.

І за рівнем вокалу, і за здатністю заводити публіку, і навіть за можливістю організовувати власні тури.

Втім, імовірно, в останньому я можу помилятися. Адже велику частину підготовки шоу Елтона Джона на Майдані просто неба взяв на себе Фонд доньки Леоніда Кучми Олени Франчук "Анти-СНІД" та Арт-центр бізнесмена і мільярдера Віктора Пінчука.

Ніколи не був палким шанувальником зятя другого президента, (який, за словами Віктора Ющенка два роки тому нібито "за одну ніч вкрав у українців "Криворіжсталь", яку потім повернув державі), втім "післяреволюційна діяльність" Віктора Пінчука викликає дуже приємні враження. Принаймні, у мене, як журналіста.

Це і відкриття величезного Центру сучасного мистецтва у центрі Києва (вхід до якого є безкоштовним), і проведення щорічного міжнародного економічного форуму у Ялті, на який цього року має завітати Білл Клінтон, і фінансова підтримка акції проти СНІДУ за участю Елтона Джона.

З меценатськими здібностями, як і з фінансовими, у Пінчука все гаразд. Адже він перший з українських олігархів збагнув абсолютно зрозумілу на заході річ - гарний імідж справжнього мецената у сучасному світі бізнесу неодмінно дасть пряму чи опосередковану фінансову вигоду у майбутньому. Я вже не кажу про те, що саме меценатство є найкращим позитивним пі-аром для будь-якого політика.

Коли вже йшов після концерту додому, чомусь подумав - цікаво, якби Пінчук народився не у Дніпропетровську, а, скажімо, в Донецьку, чи в Єнакієвому, чи займався він тим самим, що робить нині? Так приклад іншого українського багатія, Ріната Ахметова, дає можливість небезпідставно сумніватися в цьому.

Адже у Донецьку в силу різних причин не надто шанують усе західне. А значить, і професійне. У тому числі й мистецтво. Більш зрозумілими на батьківщині Олексія Стаханова є східні зразки.

Зокрема, й музики. Михайло Шуфутинський, його тезка, кілька років тому вбитий бандитами, Михайло Круг, Ірина Аллегрова або Альона Апіна. Йосип Кобзон – у найкращому випадку.

Такі зірки як Елтон Джон сприймаються донецькою бізнес-елітою, та й більшістю тамтешніх пересічних громадян, як щось геть інородне та незрозуміле.

Принаймні, на його концерті у центрі Києва з "донецьких" членів уряду не було геть нікого. Ані прем'єра, ані жодного з його заступників, ані представників гуманітарного блоку.

Анатолія Гриценка та Арсенія Яценюка, присутніх на концерті, до уваги теж не беремо, - вони явно не "донецькі". Нестор Шуфрич, Олександр Кузьмук та Микола Азаров, які разом з іншими прийшли послухати метра, також на Донбасі не народилися.

Натомість цього понеділка Міністерство вугільної промисловості урочисто оголосило, що в Україні вже розпочато підготовку до Дня шахтаря, яке відзначатимуть аж 26-го серпня.

Згідно з програмою, на святкування запросять усіх колишніх керівників міністерства, очільників вугільних підприємств, героїв України та простих вуглекопів. Не сумніваюся, що зі сцени перед присутніми співатимуть все ті ж ігорі крутиє, іосіфи кобзони та міші шуфутинські.

Для видимості балансу можливо, запросять ще й когось з українських аналогів. Подібного музичного свята, яке було цієї неділі на столичному Майдані Незалежності, у центрі Донецька навряд чи можна чекати. Надто вже специфічні смаки у тамтешніх меценатів.

Якось пару років тому потрапив в один з розважальних закладів у центрі Донецька.
Одночасно там співали караоке, танцювали стриптиз, пили та розважалися у суцільному тютюновому мареві представники середнього класу Донецька.

Репертуар закладу, складений здебільшого з пісень буремної юності нинішнього українського прем'єр-міністра, робив усе дійство дуже схожим на кадри зі старих радянських фільмів про "воровські малини" 20-х років минулого століття.

Не вистачало хіба що радісних пострілів у стелю після чергового вдалого виступу на сцені.

Особливо вразив запальний стриптиз юної донеччанки під "Владімірскій централ" покійного Круга. При цьому сам "Централ" співав під караоке один з гостей закладу. Такого я справді ще ніколи і ніде не бачив.

На запитання, як ти можеш відпочивати у подібних закладах, мій товариш – керівник одного з підрозділів тодішньої Донецької облдержадміністрації, зі щирим подивом відповів: "Старий, ти не розумієш! Це – Донбас! Це – субкультура!".

Я зовсім не проти існування субкультур. Єдине, чого я дуже остерігаюся, щоб різноманітні субкультури сумнівного походження не витісняли у нашій країні культуру без префікса "суб".

І коли майже в кожному маршрутному автобусі, навіть у столиці, я чую музичний репертуар того чи іншого "Шансону" та пісні "про колючку і про фінку", розумію, що моє занепокоєння не є безпідставним.