Хвороби міністрів та української журналістики

Василю Цушкові стало краще… Міністру внутрішніх справ стало гірше… Василю Цушкові покращало… Міністру внутрішніх справ знову погіршало… Потім знову покращало…

І так вісім раз.

Ці вістки впродовж дня мандрували українськими інформагентствами, переказувалися радіостанціями і телебаченням вустами представників міністерства і безперечно зацікавленими особами - Тетяною Монтян і Костянтином Стогнієм. Перша називала себе другом і помічником міністра, а другий – просто співробітник міністерства.

При цьому у жодному із сюжетів на цю тему не прозвучав ані голос лікарів, що лікують українського міністра, ані голос самого пана Цушка, якому час від часу, за словами того ж Стогнія, стає легше і він навіть анекдоти розповідав і ще встигав контролювати ситуацію в міністерстві, та й не тільки. За словами того ж Стогнія.

"О 10-й годині у суботу було зафіксовано загострення хвороби і погіршення стану здоров’я. Якщо ще у п’ятницю вечером із міністром шуткували, він анекдоти розказував, то вже у суботу річ була трохи уповільнена," - Костянтин Стогній (1+1).

Поважний телеканал повторював це у всіх своїх випусках новин.

Про те, де саме лежить міністр Цушко і чи лежить він власне, в якому місті і країні він перебуває, не спромігся перевірити і показати реальну картинку жоден телеканал дотепер.

Головними ньюсмейкерами історії міністра –соціаліста Цушка були і є самі соціалісти і названі вище друзі та підопічні. При цьому соратники активніше наполягають, що Цушка отруїли, навіть назвали прізвища його кривдників.

А журналісти продовжують усе це тиражувати в маси. Демонструючи такою подачею матеріалу яскравий теоретичний зразок моделювання будь-якої інформації з будь-якого місця і з будь-якою метою?!

Якщо стан здоров'я пана Цушка не дозволяє безпосередньо спілкуватися з журналістами, якщо місце перебування міністра є з якихось причин супертаємницею, а самі журналісти неспроможні знайти лікарів, які б пояснили, що з міністром, або бодай би лікарню, де зареєстрований такий пацієнт, якщо немає доказів про отруєння цього чиновника, то чи коректно говорити за таких умов взагалі про цього міністра і втягувати в це всю країну?

Про українську медицину, між іншим. Віктор Янукович, як повідомлялося, полікував коліно в Іспанії, Василь Цушко лікується у Німеччині. Шанувальників зарубіжної медицини чимало серед високопосадовців.

Цим самим українські можновладці винесли вердикт вітчизняній медицині і спровокували у громадськості серйозні запитання на зразок: навіщо в країні така велика кількість лікарів, якщо вони не здатні виконувати свої функції? Полікувати чиновнику коліно, скажімо..

А якщо можуть, то чому їм не довіряють своє здоров'я керманичі країни? За чий кошт, вони там лікуються? Врешті, на який рівень медичної допомоги можуть розраховувати середні українці із серйозними захворюваннями і з маленькими доходами?

З'ясувати це, очевидно, мали б журналісти.

Цілком слушною є стаття Сергія Гармаша про стан української журналістики. Справді, якби журналісти не дозволяли собі бути інструментом в руках політиків, якби не допомагали їм піаритися - часом на неприйнятних речах, можливо криз в країні було менше.

Якби чиновник відчував, що за кожен його корупційний вчинок, за супердорогі машини, палаци, костюми, ділянки, вартість яких космічно далека від їхніх доходів, можуть спитати якщо не відповідні служби, то бодай би люди з телекамерою і диктофоном, можливо в країні не було б такої тотальної корупції.

Якби топ-менеджери наймали на роботу редакторів не за критеріями слухняності, сервільності, можливо б в інформаційному просторі не було так багато невігластва, брехні і маніпуляцій..

Якби топ-менеджери розуміли, що професіоналізм, інтелект та сумління є найдорожчими якостями, а отже лише це може приносити результати, в тому числі і матеріальні, то в країні слова "демократія" і "євроінтеграція" не сприймалися б як ненормативні (матюг) і не викликали б алергію.

Якби журналісти фільтрували свій живий робочий матеріал – політиків та ігнорували усілякого роду зрадників, маніпуляторів або ж узагалі відмовилися висвітлювати їхню заплутану діяльність (як це було один день) хоча б тиждень, можливо можновладці домовлялися б швидше і не лише виходячи з власних інтересів.

Врешті, якби 6 червня в день журналістів хтось із претендентів на нагороди від президента відмовився від цього. Мовляв, вдячні і шануємо, але не можемо взяти від Вас, себто від того, хто нагороджував Потебенька, оскільки незавершена справа про вбивство нашого колеги Гонгадзе, висить над країною як чорна позначка.

А якщо вже так хочеться відзначень, то заявити: або ми або Потебенько - вибирайте!?

Можливо б це заклало грунт для початку правдивого та цивілізованого діалогу між владою та ЗМІ (а отже з суспільством), необхідність якого декларують керівники країни.

Якби журналісти колективно реагували на будь-які зазіхання політиків на пресу! Можливо б останні тоді не судилися з журналістами за те, що ті написали про них правду.

Марина Пирожук, спеціально для УП