Київська Лавра: між ченцями, чиновниками й інвесторами

6 переглядів
Максим Стріха, для УП
Вівторок, 25 вересня 2007, 17:19

Церква Спаса на Берестові поблизу Києво-Печерської Лаври відома широкому загалові насамперед як усипальниця засновника Москви князя Юрія Долгорукого. Під час нещодавнього відзначення чергового ювілею російської столиці лунали навіть голоси, що варто, мовляв, перенести прах князя до "першопрестольної".

Проте, якби до Росії й поїхали б якісь кістки - не з-під спорудженого ще до "сталінського" ювілею "білокам'яної" 1947 року кенотафа, а з фондів Інституту археології, то це був би не більш як символічний акт: довести їхню належність саме Долгорукому не було б жодної змоги. Але ювілей Москви проминув - і про хронічно зачинену на реставрацію церкву забули.

А тим часом улітку події стали розгортатися з калейдоскопічною швидкістю. 1 серпня Кабмін своєю постановою вніс зміни до складу Наглядової ради Національного заповідника "Києво-Печерська Лавра", якому підпорядкована пам'ятка.

Музейників насторожила поява тут Віталія Журавського, заступника екстравагантного київського мера й рішучого прихильника передання всього і вся церкві Московського патріархату.

Тобто тій церкві, яка квапливими сучасними ремонтами й нехтуванням рекомендацій науковців знищила вже чимало пам'яток нижньої Лаври, де на місці автентичних розписів барокових церков з'являються псевдовізантійські мальовидла, де ведуться масштабні будівельні роботи зі нищенням історичної архітектури й археології, а печери осипаються від перезволоження й перевантаження відвідувачами. І яка будь-про-що прагне закріпитися на верхній території Лаври, яка все ще перебуває в державному віданні.

23 серпня міністр будівництва Володимир Яцуба своїм наказом ліквідував Науково-дослідний інститут історії та теорії архітектури і містобудування - установу, відому фаховою й безкомпромісною позицією на захист національного культурного надбання.

Нарешті, 31 серпня під головуванням віце-прем'єра Дмитра Табачника відбулося засідання "Міжвідомчої комісії з підготовки пропозицій щодо відновлення прав церков і релігійних організацій, які були порушені внаслідок проведення колишнім СРСР тоталітарної політики стосовно релігії".

Під цією довгою бюрократичною назвою ховається не менш бюрократична структура, в якій практично немає авторитетних науковців - істориків і мистецтвознавців, немає представників громадськості, зате є стрункі й згуртовані ряди чиновників, готових ухвалити будь-яке "правильне" рішення.

Годі й казати: правильним для нинішнього уряду Партії Регіонів є рішення саме на користь церкви Московського патріархату, що надає силі Януковича всебічну електоральну підтримку.

Про результати засідання громадськості повідомлено не було. Зате в Лаврському монастирі (його настоятель владика Павло є депутатом Київської облради за списком Партії Регіонів, що, правда, не заважає йому розписуватися на сторінках просимоненківського "Киевского вестника" і в повазі до комуністів) про все дізналися вчасно. Того ж дня під зачиненою на реставрацію церквою встановили вагончика й розпочали службу.

А 7 вересня міністр культури і туризму Юрій Богуцький надіслав владиці Павлові листа, в якому повідомив про готовність передати монастиреві в постійне користування церкву Спаса на Берестові, південну (годинникову) вежу мазепинського муру й сторожку при вході до гостинного двору Лаври.

Причому церкву - саме передати, а не надати для богослужінь у визначений час (як це відбувається в Кирилівській і Андріївській церквах - унікальний живопис яких однаково зазнав останніми роками непоправних втрат від механічних пошкоджень і кіптяви свічок).

А вже владика Павло листом від 13 вересня зажадав від директора заповідника Сергія Кролевця негайно підготувати відповідні охоронні угоди (які ще нікого ні від чого в нас не захистили) й передати заодно монастиреві всю проектно-кошторисну документацію по церкві Спаса на Берестові.

Попри ритуальну формулу про "молитви до Преподобних Печерських" во здравіє музейників, лист владики звучав як ультиматум.

У відповідь директор заповідника надіслав до мінкультури відчайдушне послання, у якому доводив очевидні загалом речі.

По перше, церква Спаса на Берестові ніколи не належала до Лаврського монастиря, а мала в давнину статус князівської усипальниці - з більшою підставою монастир міг би вимагати повернення неозорих земельних маєтностей на Київщині!

По-друге, вона є єдиною з шести зацілілих в Україні пам'яток ХІ століття (нещодавні відкриття мовознавців, які розшифрували давні графіті, дозволили церкві стати на півстоліття старшою), де завдяки щасливій випадковості збереглася фреска княжої доби, не зіпсута варварськими "реставраціями" ХІХ століття, як це сталося з фресками Софії й Кирилівської церкви - й на те нема ради.

Справді, надзвичайно цікаву з мистецького погляду композицію "Чудесна риболовля на Тиверіадському озері" було у ХУІІ столітті затиньковано - і відкрито з-під тиньку вже в 1970-ті в майже первозданному вигляді.

По-третє, в церкві зберігся надзвичайно цікавий виконаний грецькими майстрами стінопис доби Петра Могили - зокрема, й знаменитий портрет великого митрополита.

По-четверте, археологія й архітектура церкви - що є унікальним поєднанням нартексу великого храму княжої доби - й кількох реконструкцій часів Олельковичів і Петра Могили - містить чимало загадок, які в діючій культовій споруді так і залишаться загадками навіки.

При цьому маленька церква не має іконостасу й абсолютно непристосована до богослужінь.

Передання її релігійній громаді означатиме повільну загибель унікальних фресок. А, як показує досвід Кирилівської церкви, де настоятель зажадав був усунути з іконостасу знамениті картини Врубеля й перемалювати пошкоджені фрески ХІІ століття як "неканонічні", й цього сумлінного інтелігентного ставлення ніхто не гарантує.

Зі значно більшою ймовірністю сучасні "ревнителі чистоти православ'я" візьмуться не лише перемальовувати фрески, а й виправляти надто "католицьку" майже готичну форму вікон у вівтарній частині (ймовірно - слід реконструкції часів князів Олельковичів, загадкового й маловивченого періоду київської історії ХУ століття).

Аби відвести можливі закиди в упередженості, спеціально наголошу - в церкві Московського патріархату є сьогодні чимало інтелігентних і освічених священиків, цілком лояльно налаштованих до української культурної спадщини.

Але владика Павло ще в бутність на початку 1990-х настоятелем церкви в селі Низкиничі на Волині - усипальниці Адама Киселя - наказав зрубати з барокового інтер'єру герби останнього київського воєводи, сучасника Хмельниччини. Дарма що той, попри сумлінну службу королеві й Речі Посполитій, був переконаним православним...

Але всі ці залізні аргументи були марні - політичне рішення уряд уже ухвалив. А відтак провідні музейники, реставратори, історики зібралися на "круглий стіл" у Спілці письменників 20 вересня, аби виробити спільну стратегію поведінки.

Звичайно, науковці були одностайні: церква Спаса на Берестові повинна залишитися музеєм, відкритим для всіх громадян і захищеним від будь-чиїх примх. Більше того, вони в один голос наголошували: треба негайно затвердити список найцінніших культових споруд, які, виходячи з їхнього унікального історико-культурного значення, мають лишатися під опікою держави.

(Такий список уже було затверджено 1991 року з ініціативи тодішнього гуманітарного віце-прем'єра академіка Сергія Комісаренка, але на початку 2002-го його скасував уряд Анатолія Кінаха: потрібно було розплачуватися все з тією ж церквою Московського патріархату за агітаційні послуги, надані прокучмівському блокові "За ЄдУ").

Але водночас усі розуміли: сподіватися, що сьогодні "список Комісаренка" захоче відновити уряд Януковича-Табачника - річ очевидно марна.

При цьому і фаховий історик Дмитро Табачник, і досвідчений функціонер Юрій Богуцький, очевидно, прекрасно розуміють, що підписали смертний вирок унікальній пам'ятці.

Мусять розуміти й те, що її загибель потягне й великий міжнародний розголос: адже ще 2002 року церкву було включено до переліку ЮНЕСКО "100 світових пам'яток, що перебувають під загрозою".

А отже, цей крок українського уряду поставить під загрозу виключення з престижного Списку світової спадщини ЮНЕСКО не лише Лаври, а й Софії.

Річ у тому, що з недогляду радянських бюрократів ці дві пам'ятки було включено до Списку далекого 1990 року під одним номером, як єдиний комплекс.

І при цьому держава брала на себе цілком конкретні зобов'язання з їхнього збереження - які, як тепер уже цілком зрозуміло, не виконуються. Досі про можливість викреслення Лаври й Софії зі Списку світової спадщини (попри всі наявні претензії) серйозно не говорили. Але віднедавна ЮНЕСКО зробила свої вимоги до урядів жорсткішими.

Зі Списку було демонстративно виключено унікальний природний заповідник в Омані, територію якого влада цієї держави з якихось комерційних міркувань скоротила вдесятеро - тобто зробила те ж саме, що київські міські депутати - з заказником на Жуковому острові.

А відтак загроза виключення робиться цілком реальною.

І все ж тиск верхівки УПЦ був настільки потужний, що Табачник з Богуцьким пішли на це рішення (навіть усвідомлюючи всі його можливі наслідки). Виникає запитання: а що саме змушує монастир боротися за цю невеличку церковку, яка ніколи не належала до списку першорядних святинь?

Напевно, таки не прагнення догодити Москві, влаштувавши символічну передачу "старшим братам" якихось "кісток Долгорукого" (хоч і це не виключено). Головне - бажання будь-що зачепитися за територію верхньої Лаври і з цього плацдарму розпочати наступ на решту музеїв. Адже разом із церквою Спаса монастиреві передають і годинникову вежу мазепинських мурів, яка взагалі ніколи не використовувалася як культова споруда!

А контроль над Верхньою Лаврою - то не тільки акт великого ідеологічного значення - який для прибічників "канонічного православ'я" означатиме саме їхнє право на давньокиївську спадщину.

Це ще й колосальне збільшення доходів монастиря, який з його іконними й свічковими крамницями та спектром інших послуг є, до всього, ще й потужною комерційною структурою.

І це при тому, що (за підрахунками науковців заповідника) цей монастир отримав з держбюджету протягом останніх років близько 20 мільйонів гривень - тобто громадяни світської держави мусять сплачувати церковний податок на конфесію, до якої більшість із них не належить!

Втім, один з організаторів "круглого столу" в Спілці письменників, народний депутат І скликання Олександр Гудима висуває ще й інше пояснення. Земля навколо Лаври справді "золота".

Але забудовувати її черговими житловими "свічками" й офісними центрами заважає статус пам'ятки світового значення. Проте кільце навколо Лаври звужується. Дано "зелене світло" масштабній висотній забудові території взуттєвої фабрики.

Два хмарочоси виростуть під готелем "Салют". Відтак від знаменитого силуету київських гір, якому вже непоправної школи завдали спершу неоковирна жінка з мечем, а згодом - потворна споруда на Грушевського, 9а, залишаться тільки спогади й старі фотографії.

Нарешті, ТОВ "Еліт сервіс" збирається збудувати шестиповерховий готель за адресою Лаврський провулок, 9 - тобто в безпосередній близькості від церкви Спаса на Берестові й мазепинської Церкви Всіх Святих над Економічною брамою.

2 липня цього року в територіально віддаленій від Лаври Академії комунального господарства (Івана Кудрі, 33) під егідою Печерської адміністрації відбулися вже "громадські слухання" зі спеціально добраною публікою, які схвалили цей план.

Цікаво, що монастирська верхівка на чолі з владикою Павлом, яка раніше затято воювала проти значно скромнішого ресторану в парку під Лаврою, абсолютно спокійно поставилася до цього по справжньому згубного для візуального образу Лаври проекту...

А коли Лавру таки виключать зі Списку ЮНЕСКО, рештки пристойності буде відкинуто й для наближених до влади забудовників відкриється справжній Клондайк. Хочеш будувати під стінами мазепинських мурів (чи й замість них - приклад знесення чималого фрагменту валу ми вже пережили) - будь-ласка.

Хочеш звести хмарочос, який перевищить Велику дзвіницю, оспіване поетами "Шеделя білоколонне диво" - просимо дуже. Аби лише хабарі за дозволи й землевідведення лягли вчасно і в потрібні кишені.

Безсумнівно одне: надприбутки, які отримують забудовники, змушують забути про будь-які етичні поняття.

І ці ж гроші дають змогу купувати чиновників будь-якого рангу. Досить сказати, що саме з лобістськими зусиллями забудовників Печерська пов'язують раптове (й ніяк не прокоментоване Банковою) скасування наприкінці серпня президентського указу про заборону зведення висоток в історичному центрі Києва...

Але за цю вакханалію доведеться розплачуватися нам усім. Як доводиться розплачуватися сьогодні за ухвалене колись відверто корупційне рішення про забудову Троїцької площі перед Національним олімпійським стадіоном комерційно-розважальним центром.

Сплачені мільйонні хабарі давно осіли на закордонних рахунках діячів колишньої міськдержадміністрації (втім, дехто успішно працює і в сьогоднішній), колишній градоначальник, який скріпив це рішення своїм підписом, перебуває в чолівці прохідного "очищеного й оновленого списку" (не ЮНЕСКО, а виборчого) - а ми всі маємо реальний шанс втратити чудом здобуте "Євро-2012".

Виключення Лаври з Софією зі Списку світової спадщини стане для України незмивною національною ганьбою. Але відчутними будуть і цілком матеріальні втрати - адже саме пам'ятки приваблюють до країни туристів та інвестиції.

І тоді, очевидно, вдячні громадяни згадають імена урядовців, які сьогодні підписували листи й видавали накази. Як згадають й імена церковних владик і світських інвесторів, які ці накази лобіювали. Проте змінити щось буде вже пізно.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, член Національної комісії з питань ЮНЕСКО



powered by lun.ua
Кіно для Трампа. Навіщо Джуліані прилітав в Україну
Мовний закон штовхають до зміни: що рекомендує Україні Венеціанська комісія
Не довіряти Путіну і не лишатись віч-на-віч. Поради Порошенка Зеленському на саміт у Парижі
Вибори, Конституція та "представники Донбасу": на що погодиться Зеленський на саміті в Парижі
Усі публікації