Дріб'язкове питання

У нещодавно оприлюдненій коаліційній угоді між БЮТ та НУНС є багато цікавого. Однак, однією з найбільш вражаючих є теза про підвищення прохідного бар'єра на виборах. Якщо це дійсно станеться, на Україну очікує суттєва зміна правил виборчої гри.

Шанс для Вітренко

В Україні проблема прохідних відсотків постала лише наприкінці дев'яностих. До цього часу діяла звичайна мажоритарка, що не передбачала таких питань. І от поява змішаної системи спровокувала дискусію щодо прохідного рівня.

Можливо, під впливом Росії рівень був встановлений достатньо високий – 4%. Потім, тобто у 2002 році, коли голосувався перехід на повністю пропорційну систему, його знизили до 3 %, що значно більше відповідало звичаям "молодих демократій".

У 1998 році, коли українці вперше голосували за партійними списками, на межі вильоту були дві партії – СДПУ (о) та вітренківці. Вони дивним чином зуміли здолати чотирьох-відсотковий бар'єр.

Однак, надалі доля (чи симпатії влади) не була такою усміхненою щодо ПСПУ. Дві виборчі кампанії поспіль (2002, 2006) ПСПУ не могла подолати прохідний бар'єр, залишаючись майже за півкрока до успіху. Можливо, в цьому були винні вищі сили, можливо просто не щастило, однак саму Вітренко було відверто шкода.

У 2007 році прохідний бар'єр могла здолати CПУ. Однак, зусилля маріупольських олігархів були марними. Тягнули, але не витягнули. Виявилося, що одного окремого міста все ж таки замало для успіху в межах всієї країни. Мороз опинився поза грою.

Путін та турецький електорат

А як у інших? Як вважає Михайло Погребінський, "система з високими бар'єрами нормальна тоді, коли є достатньо структуроване суспільство, і вже є політичні сили з визначеною ідеологією, які можуть претендувати на великий шматок електорального пирога".

Сусіди-росіяни спочатку, за Єльцина, встановили рівень п'ять відсотків - тобто вже в 1993 році вони були на рівні, на який нас мають вивести БЮТ та НУНС.

До Держдуми зазвичай потрапляли чотири партії. Потім Путін почав процес "зарегулирования политического поля", бар'єр підняли до семи відсотків. До Думи все одно пройшли чотири партії, але не зовсім ті, що минулого разу. Зазвичай, недобиті ліберали набирали в Росії від шести до восьми відсотків.

Підвищення бар'єру позбавило їх можливості бути в Державній Думі. Отже, зміна політичних конфігурацій сталася в буквальному сенсі слова.

На загал, Росія та Туреччина лідирують у змаганні за найвищий допарламентський відсоток.

Найнижчий рівень у Мексиці та Ізраїлі - 1,5%. У Данії - 2%, в Іспанії, Греції, Хорватії та Аргентині — 3%, Словенії — 3,4%, Швеції, Італії, Австрії та Угорщині — 4%, у ФРН, Польщі, Чехії та Словаччині — 5%. На виборах до італійського сенату взагалі відсутній будь-який відсотковий бар'єр.

Вище ніж у Росії, бар'єр встановили в Ліхтенштейні (8%), який відомий своїми протидемократичними традиціями.

Згадаймо хоча б те, що жінки отримали в цій країні право голосу лише у 1984 році - це на двадцять років пізніше, ніж чорношкірі мешканці США отримали свій Закон про громадянські права.

А дозволяють приходити на виборчі дільниці там лише з 20 років, а не з 18, як у більшості країн Європи.

Але найвищий електоральний бар'єр в світі встановлено в Туреччині. У цій євроінтеграційній країні він дорівнює 10%. Таким чином світські кола Туреччини намагалися запобігти приходу до влади ісламістів. Але марно, вони все одно завітали до коридорів уряду.

Що можна до цього додати? Хіба що згадати пропозицію Бориса Гризлова, висловлену ще у далекому 2002 році про необхідність встановлення бар'єру на рівні 12,5%.

"Сообразим на троих!"

Отже, БЮТ та НУНС пропонують піти російським шляхом. Про можливі наслідки такого кроку каже політолог Володимир Малінкович: "Если поставить высокий барьер (скажем, 7 или 9%, или даже 5%), то все существующие партии начнут сбиваться в блоки, опасаясь (вполне справедливо), что они не смогут пройти в парламент. В результате блоки будут состоять из совершенно разнородных политических сил".

Не в усьому можна погодитися з процитованим патріархом дисидентського руху. Адже, НУНС мав усі шанси самостійно подолати усі можливі бар'єри, однак із завзятістю камікадзе шукав до свого складу можливих учасників "мегаблоку". І от дошукався.

Як би там не було, з результатів минулих виборчих кампаній, можна побачити, що до Ради в такому разі потраплятимуть три партії. Таким чином можна буде позбавитися різноманітних "золотих" та "срібних" міноритарних акціонерів, що псують нерви, вимагають посади та роблять неочікувані кроки. Комуністам, яких так не бажає бачити у ВР президент Ющенко, теж буде складно. Якщо встановлять п'ять відсотків, хто-зна як воно станеться. Так можна і поза Радою опинитися.

А далі буде свято суверенної демократії, такий собі парламентаризм для трьох. І неважливо, що третина чи чверть країни голосуватиме за інших. Їх голоси нічого не варті. Все одно перемагають три щасливчики. А ще кажуть, що Україна – не Росія. Адже, процеси в даному разі будуть цілком паралельні.

Але, шансів на такий розвиток подій небагато. Навряд чи п'ять фракцій нинішньої Ради домовляться про обмеження партійного доступу. Адже міноритарні акціонери можуть бути як дошкульними та непередбачуваними, так і дуже корисними. Українські політики не полюбляють різких змін і домовитися про збереження існуючих норм їм буде нескладно.

До того ж, високий прохідний бар'єр зазвичай встановлюють в авторитарних країнах та розвинених демократіях.

Копіювати турецький досвід Україні недоречно. Своїх ісламістів ще немає, а татарський меджліс навіть у Криму не може перемогти. Путінська Росія – теж не приклад для "молодої демократії".

До такого рівня життя та байдужості до виборів як у Ліхтенштейні нам теж далеко. Хто ще залишається в цьому переліку? Німці та чехи? Про рівень їхнього парламентаризму та усталеність традицій краще не згадувати, щоб не було надто сумно.

Єдиний виняток – поляки, де і авторитаризму немає, і демократія ще не надто розвинена. Але будь-який виняток якраз тим і доречний, що лише підтверджує наявність правила.

Юрій Корогодський, 4Post, для УП