"Абыкнавенный фашызм"
Останньою краплею стало навіть не опоганення державних символів України на Говерлі, про яке ще невідомо, чи відбулося воно насправді.
Останньою краплею стала публікація відомого "дончанина" (так чомусь називають себя деякі донеччани) Романа Манекіна.
Логіка редакторів УП, що пустили, як говориться, до друку цей забавний опус (не позбавлений, утім, фактичного матеріалу), зрозуміла.
Метою – нехай неусвідомленою – було викликати праведний гнів українських патріотів. Поспішаючи виявитися в перших рядах таких, хотів би висловитися аж ніяк не про важку долю української бібліотеки в Москві (тому що там узагалі немає ніякої долі, крім очевидного, швидкого і навряд чи праведного суду). І не про особистість незнайомого мені Юрія Кононенка. Чого ж там!
Куди цікавіше нарешті назвати речі своїми іменами, маючи на увазі усе, що стосується так званого націоналістичного протистояння так званих України і Росії.
Ви не помилилися, і це не провокація: саме "так званих". На жаль – або на щастя? – наші народи зараз проходять приблизно ту ж фазу, яку Європа проходила столітті отак у вісімнадцятому-дев'ятнадцятому. Тобто власне стадію формування націй.
Не даремно ж в масі своїй московіти, як не привчав їх Петро Перший, так і не стали "росіянами", прагнучи називати себе "мужиками", "людьми", "селянами" (християнами) – ну а на території нинішньої України усе було так само, але ще більш по-селянському.
Росіяни й українці створюються саме зараз – десь завдяки, десь усупереч своїм лідерам; утім, росіяни відчувають цей процес куди чіткіше, з чого, видно, випливає, що і лідерів їхніх треба вважати більш талановитими.
Бо ж чи не диво: російський народ буквально поголовно радіє через те, що "Газпром" обдирає колишніх "українських братів" і взагалі грубо втручається у внутрішні справи суверенної держави (вибачите за тавтологію), у той час як у самій цій державі мільйони людей усіляко вітають цю нахабність під гаслом "Але зрештою нам буде краще!"?!
Цікаво було б подивитися на цих громадян, коли б, скажімо, який-небудь венеролог ліз до них у ліжко кожного разу напередодні інтимного контакту, змушуючи надягти презерватив в ім'я їхнього власного інтересу.
Тяжкими тілесними ушкодженнями обійшлося б навряд чи. А з державою – нічого, можна.
Але не будемо відволікатися.
У так званій (от вже словосполучення-паразит!) демократичній традиції вважається, що різні точки зору громадян приводять націю до якогось спільного знаменника, і саме завдяки праву громадян висловлювати ці точки зору можливе найсвятіше – демократія.
Нібито обиватель здатний зробити якийсь узагальнений, середній, висновок – і за нього проголосувати.
Не будемо вдаватися в подробиці на кшталт того, що насправді ця схема не працює і на "демократичному" Заході. Подивимося на пост-совок.
Що ми маємо в Україні? Загальну втому. Журналісти, політики, бізнесмени "варяться" серед собі подібних і просто не розуміють, що народ голосує не за тих, хто "захистить" російську мову або "виправдає" УПА.
Народ голосує за тих, хто (як очікує сам народ) надовго, якщо не назавжди, зніме ці питання з порядку денного. Не вирішить, а саме зніме! Саме через це, а не через щось інше, постійно програє Віктор Ющенко.
Тепер: що ми маємо в Росії? На перший погляд здавалося б – те ж саме. Але тільки на перший. Тому що насправді складні питання в сьогоднішній Росії з порядку денного УЖЕ ЗНЯТІ – і більшості росіян здається, що надовго.
Можна скільки завгодно іронізувати над тим, що на Луб'янці шанують Залізного Фелікса, а в Храмі Спаса-на-крові – страчених за його особистим наказом єпископів.
Але для середньостатистичного росіянина тут немає ніякого "когнітивного дисонансу", про який так яскраво писав Віктор Олегович Пелевін; більше того, тут немає навіть питання, з якого може виникнути цей дисонанс.
Адже народ задоволений! А всі, хто може задавати серйозні питання, у Росії перейшли в дві категорій. Це або аналітики, чий продукт звичайно не виходить на люди (на відміну від продукту якого-небудь Гліба Олеговича або Михайла Володимировича – їхня місія саме зворотна). Або ж це так звані незадоволені інтелектуали, що знаходяться в так званій опозиції.
Ці останні, звичайно, можуть виражати свої думки (якщо дозволить нижньогородський або будь-який інший ОМОН). Але ж толку! Голос волаючого в пустелі неймовірно гучний у порівнянні з тишею, у яку летять крики цих безнадійних трибунів епохи контрольованого телебачення....
Народ же, як писав ідейний батько нинішньої України, "усе мовчить, бо благоденствує".
Але, на жаль, таке мовчання купується дорогою ціною. І не тільки в значенні соцвиплат, і навіть узагалі не в цьому змісті. А в значенні скочування суспільства у фашизм визначеного змісту.
Останні два слова принципові. Спробуємо пояснити.
У сучасному суспільстві радикали – аж ніяк не виняток. Це правило. Так сталося з тих самих часів, коли на Заході виборче право поширили на широкі кола населення.
Завоювавши це саме право своєю активністю, радикали зрозуміли, що активність треба проявляти і надалі. Що вони з успіхом і роблять на просторах від Сан-Франциско до Лос-Анджелеса (ми маємо на увазі не пряму відстань, а обхват Землі).
Однак конкретні співтовариства (у нинішніх умовах звичайно обмежені рамками "національних" держав) характеризуються не так "градусом" радикалізму, як його "складом". (До слова, "цивілізованість" суспільства визначається не відсутністю в ньому радикалів, а здатністю гасити радикалізм через установлені суспільні інститути. Але це – інша тема).
Простіше кажучи, у США є фанати демократів і республіканців; у Пакистані – фанати Бхутто і Мушаррафа; в Україні – фанати Тимошенко, Ющенко, Януковича. Загроза цих співтовариств – нестабільність.
Але зовсім не фашизм у відомому нам змісті. Недарма навіть ОУН ніколи не намагалася заявити про "всесвітність" своїх ідей: на відміну від Третього рейха, "демократії" США або нинішніх кремлівських ідеологів, найзапекліші українські фашисти ніколи не думали поширити свій спосіб мислення за державні кордони.
А от в Росії, наприклад, існують радикали тільки одного напрямку. Це – "великоросійські" фашисти. І вони якраз упевнені, що за їхніми лекалами повинен жити увесь світ!
І це теж було б лише веселою теорією, якби не деякі факти. А саме – російський фашизм САМОТНІЙ. Тобто в цій країні існують і інші радикали, але їхній вплив знижується до нуля.
Але ж важливо не те, які радикали є в суспільстві – їх завжди менше, ніж "обивателів"! – важливо, чи існує противага їм у вигляді радикалів зворотного напрямку.
Не для барикад, а саме для того, щоб суспільство в масі своїй не схилялося на жодну сторону. Як це має бути зараз в Україні.
Але Україна – не Росія.
…Можна, звичайно, зрозуміти професійного шпигуна Путіна, що в задушевних бесідах пояснює якому-небудь Бушу: "Камрад, ти ж бачиш, який у мене народ?! Сам подумай: на фіг тобі Верхня Вольта з ракетами?!".
І Буш, правильно розбираючи омара, погоджується: так, фрэнд Уаладимер, добре ще, що цьому ненормальному народові дістався ти – дійсний шанувальник західних цінностей, змушений, на жаль, прикидатися споконвічним росіянином... як тобі, мабуть, важко...
"Важко!", - зітхає Володимир Володимирович, теж закушуючи правильно розібраним омаром (їх ще в КДБ вчили, як поводитися з їжею, якої більшість із них до падіння СРСР так і не бачили).
Але от як би вони не пропустили, у погоні за давно померлими бойовиками УПА, дійсних снайперів зі свастикою. Тим більше, що тексти а-ля пан Манекін підтверджують: бажаючих у такі снайпери – хоч відбавляй. Аби лиш патрони були.
 |
Олександр Міхельсон, 4Post, для УП
