Повторення пройденого

2007-й запам'ятається двома знаковими подіями. Перемогою в конкурсі на право проведення Євро-2012 і політичною кризою зі штурмом Генеральної прокуратури, незрозумілим марш-кидком внутрішніх військ на Київ, логічним фіналом чого стали дострокові парламентські вибори.

Але про це трішки пізніше. Після декількох штрихів про те, чим був спливаючий рік для людей, які вважають себе вершителями наших доль.

Президент має всі підстави вважати 2007-й успішним. Віктор Ющенко продемонстрував невластиві йому рішучість і твердість, його команда вчисту переграла як Партію регіонів, відправивши її поміркувати про шкоду надмірних апетитів в опозицію, так і Юлію Тимошенко, яка повернулася до влади, але підвішена на гачку хиткої коаліції з НУ-НС.

І навіть не дуже вражаючий результат президентського блоку на парламентських виборах, схоже, Віктора Ющенка не засмучує: 14% вдалося конвертувати у 50% урядових портфелів + посаду спікера ВР для Арсенія Яценюка.

От тільки країні від президентських тріумфів не холодно і не жарко. Вони – особисті, як і дивіденди, які отримав і ще отримає глава держави та його оточення.

Усім іншим доведеться задовольнятися спорадичними спалахами інтересу Віктора Ющенка до актуальних проблем "маленьких українців" і кавалерійськими спробами щось радикально реформувати-почистити, які не приносять, проте, жодних відчутних результатів.

Але, може, я не маю рації і хтось знає про стратегічні президентські ініціативи, які з Банкової обіцяють із завидною регулярністю?

Раніше їхню відсутність можна було списати на недружній парламент і шкідників в особі прем'єра Віктора Януковича та спікера Олександра Мороза, які не дають можливість Віктору Ющенку ощасливити країну. Але зараз, як і в наступному році, списувати нема на кого: коаліція – своя, прем'єр – союзник, спікер – ставленик. Почекаємо?

Юлія Тимошенко. Складно сказати однозначно, чи радіє успіхам 2007-го новоспечена пані прем'єр. З одного боку – електоральний врожай вищий за будь-які похвали, практично все задумане – починаючи від дострокових виборів і закінчуючи поверненням до Кабміну – вдалося реалізувати, але з іншого...

Чи варто було повертатися саме зараз, і головне – повертатися ТАК.

Це сьогодні здається, що президентство Юлії Тимошенко практично передбачене.

Завтра може бути все по-іншому: пара-трійка криз в енергетиці, ріст цін, скандали в уряді (обов'язково будуть, не даремно ж президент делегував туди надійних і перевірених людей, більшість з яких – кровні вороги лідера БЮТ) та інші принади, які охолоджують запал народної любові.

Плюс патова ситуація з не дуже дієздатною коаліцією, як наслідок – неможливість приймати необхідні рішення в парламенті.

У такій ситуації хочеш не хочеш, а доведеться займатися прирученням ще неприрученої частини НУ-НС і звабленням Литвина разом із комуністами.

Знову таки, не до країни з її проблемами та сподіваннями. Це, до речі, навіть на краще: невгамовна енергія Юлії Тимошенко не завжди працює в мирних цілях. Та й деяким з її обіцянок краще залишитися обіцянками.

Хто точно має всі підстави бути незадоволеним роком, що минає, та собою в ньому, то це Віктор Янукович.

Екс-прем'єра переграли (а можливо, і просто "кинули") у ситуації з достроковими виборами. Потім кілька місяців довелося принижуватися, демонструючи заледве не відданість президенту, сподіваючись на широку коаліцію...

А після всього цього ще й піти до опозиції. Що може бути гірше для людини, у лексиконі якої слово "опозиція" тривалий час було сварливим? Але й це не межа мрій: частині союзників і попутників Віктор Янукович був потрібний як людина влади.

А чим може зацікавити лідер опозиції, якщо є президент і прем'єр, які прислухаються до прохань ?

До того ж, не за горами президентські вибори, і далеко не всі в Партії регіонів вірять у здатність Віктора Януковича перемогти Юлію Тимошенко.

Зараз це здається кумедним, але всі ми можемо стати свідками комбінації, при якій своїм кандидатом у президенти для господарів Донбасу стане Віктор Ющенко. І призначення Раїси Богатирьової до РНБО – точна тому ознака.

Чи варто чекати в такій ситуації від нового лідера опозиції свіжих ідей, альтернативних владним стратегій, шляхів вирішення проблем? Це якщо взагалі можна говорити про опозиційність партії, один з лідерів якої займає ключову посаду в президентській вертикалі.

Але повернемося до подій 2007-го, а також їхніх наслідків і уроків. Євро-2012 із трампліна для гігантського економічного ривка й отримання незліченних прибутків через бездіяльність влади поступово перетворюється на потенційне джерело всесвітньої ганьби. Бо за всіма політичними іграми не до футболу.

Можливо, призначення віце-прем'єром з Євро-2012 Євгена Червоненка щось змінить – екс-губернатор Запорізької області славиться потягом до великих проектів і бурхливої діяльності.

Але поки він освоїться в темі, сформує команду та почне займатися чимось конкретним пройде ще півроку. Там, дивись, і посаду звільняти доведеться.

Це я до того, що нинішня система влади в Україні в принципі не передбачає ніякої наступності. У тому сенсі, що кожна мітла не просто мете по-новому, а обов'язково починає з того, що розкидає сміття, зібране мітлою попередньою.

З огляду на частоту, з якою у нас змінюються уряди та міністри, готувати країну до чемпіонату Європи буде ще кілька віце-прем'єрів. Кожний з яких, звичайно, почне з нуля, не забувши дати стусана для порядку своєму попередникові.

З уроками політичної кризи – теж горе. Адже жоден з героїв тих пам'ятних подій так і не сів. Не те, щоб до в'язниці – навіть на лаву підсудних. Навіть без громадського осуду обійшлося.

Усі – й ті, хто навмисне порушував Конституцію, й ті, хто віддавав злочинні накази, й ті, хто все це втілював у життя – сьогодні вже наче ні при чому.

А виходить, і захоплення Генеральної прокуратури, і рейдерські атаки на суди, бійки силових відомств – усе це може повторитися.

Та що там: у 2007 році в Україні остаточно довели: політична доцільність вища за Закон. А це дорого коштує, і платити доведеться довго та жорстоко.

Але були в 2007 році і приємні, радісні події, яскраві моменти, які запам'ятовуються. І у країни в цілому, і в більшості її громадян. Ці маленькі, особисті й інтимні радості особливо важливі – вони цілком наша з вами заслуга. І її при всьому бажанні не припишуть собі політики та можновладці.

Олег Базар, перший заступник головного редактора журналу "Профіль"