Криза опозиції

Середа, 20 лютого 2008, 13:47

Те, що сьогодні відбувається в українському парламенті за ініціативи опозиції, аж ніяк не можна назвати здобутком демократичної практики діяльності владних конкурентів. Це прояв глибокої й системної кризи самої опозиції.

Криза жанру – хронічна хвороба регіоналів, яка загострюється як тільки вони опиняються в опозиції, і як тільки Партія регіонів бере на себе роль її локомотиву.

Сьогодні можна з упевненістю говорити, що регіонали згаяли шанс на самовдосконалення й внутрішній катарсис від перебування в опозиції. Вони так і не навчилися бути опозицією європейського зразка, тому не стануть європейською владою.

Егоїзм меншості

Які головні причини кризи опозиції в особі Партії регіонів? Що змушує її займатися організацією шоу-акцій із надувними кульками й самовідданими сутичками на захист, як вважають компетентні органи, корупціонера Миколи Рудьковського?

Здавалося б, найпершою й головною метою після офіційного переходу в опозицію для Партії регіонів мало б стати досягнення двох стратегічних завдань.

Перше, цілком очевидне й давно актуальне завдання – домогтися ухвалення закону про парламентську опозицію. Відтак наповнити реальним змістом свою діяльність у статусі меншості, здобувши міцні позиції у комітетах, в тому числі, посаду одного із заступників голови Верховної Ради.

Минуло два роки, а досі подібного закону не існує – регіонали не доклали для цього жодних зусиль.

Досі не спромоглися вони й на делегування у керівництво парламенту свого представника, що, безумовно, у підсумку додало б опозиції додаткових важелів впливу на парламент й процес законотворчої діяльності.

Щоправда тоді не можна було б заявляти, що права депутатів від опозиції порушуються, чи то ігноруються, адже частина відповідальності за організацію законотворчої діяльності лежала б на опозиціонерах. Адже контроль за владою в цивілізованих демократіях здійснюється саме парламентськими механізмами, та, вочевидь, у ПР цієї самої відповідальності уникають.

Друге стратегічне завдання для Партії регіонів мало б полягати у створенні об’єднаної опозиції на базі депутатського корпусу, а згодом і загальнонаціональної опозиції на базі парламентських та позапарламентських політичних сил.

Натомість регіонали проявили цинічний егоїзм й вирішили монополізувати для себе звання опозиції, маючи на меті використовувати його у суто політкон’юнктурних цілях. Звісно, за таких обставин про жодну ефективну й системну конкуренцією із владою на загальнонаціональному рівні не може бути й мови.

Побічним ефектом такого егоїзму стало повне нівелювання і дискредитація інституту тіньового уряду. Не маючи законодавчо прописаних повноважень, Партія регіонів створила тіньовий уряд на базі самої себе, для галочки, залишивши кілька секретарських посад для решти бажаючих.

Звісно, "тіньовий" чи то "опозиційний уряд" у виконанні ПР не має права називатися таким, бо є "урядом" однієї партії, а не усієї консолідованої парламентської опозиції, не кажучи вже про загальнонаціональну.

Тим більше, що системною аналітичною діяльністю і виробленням галузевих альтернатив урядовій політиці тіньові міністри не займаються, використовуючи свої посади лише для власного піару.

Зрештою, якщо б меншість справді хотіла займатися виробленням альтернативних владним рішень на базі тіньового уряду, природнім союзником опозиції мали б стати неурядові аналітичні структури, центри та громадські організації. І громада мала б змогу спостерігати регулярне проведення спільних форумів й круглих столів та моніторингів щодо ефективності діяльності влади.

І замість банального вереску щодо ризиків виплат вкладникам Ощадбанку, українці почули конструктивні пропозиції щодо покращення процедури виплат тощо. Це принесло б набагато більше користі і суспільству, і рейтингу опозиції, ніж спекуляція на тему "листа трьох" і НАТО.

Замах на представницьку демократію

Важко уявити, щоб демократи у сенаті, чи конгресі США блокували трибуну і не давали працювати представницьким органам кілька тижнів, нахабно й ультимативно вимагаючи у республіканців негайного виводу військ з Іраку.

Важко уявити, що меншість у Франції (до досвіду якої найчастіше звертаються вітчизняні політики) аналогічним до регіоналів чином, заблокує роботу всенародного представницького органу й вимагатиме від влади, наприклад, скасування програми діяльності уряду більшості.

Адже опозиція у цих країнах розуміє, що таке представницька демократія, й головне – сповідує та поважає її. Перебуваючи у меншості, блокуючи роботу усього парламенту, регіонали опосередковано заперечують народовладдя.

А саме лишають владу можливості втілювати у життя й представляти інтереси своїх виборців шляхом законотворчої діяльності у Верховній Раді, заважають реалізації тих передвиборчих обіцянок, яким більшість виборців надала законний мандат довіри.

Натомість цивілізована опозиція не бореться проти самого факту ухвалення владних рішень. Вона чудово розуміє, що жодне законне рішення влади, ухвалене нею в рамках своєї політичної програми, ніколи не буде скасоване на вимогу опозиції. Скасувати його означає порушити власні передвиборчі обіцянки й зганьбитися перед своїми ж виборцями.

Тому, опозиція веде дискусію не з владою, по факту прийняття того чи іншого рішення, а завжди апелює до суспільства, критикуючи дії влади і пропонуючи альтернативу до цих дій.

Цивілізована меншість жодним чином не ставить під сумнів право більшості реалізовувати свою виборчу програму впродовж усієї відведеної на це законодавством каденції.

Опозиція веде постійну просвітницьку роботу, інформуючи громаду про владні прорахунки. Вона відслідковує владні помилки і формує свого роду досьє. Опозиціонери чекають свого часу – наступних виборів, щоб запропонувати суспільству кращу альтернативу – зайняти місце влади.

Саме тому в США на президентських виборах скоріш за все переможе кандидат від демократичної партії. Бо демократи, упродовж владарювання республіканців, постійно критикували війну в Іраку, роками переконували американських громадян у хибності й шкідливості такої політики для країни.

Опозиція вела послідовний діалог із громадою, наводила переконливі аргументи, змінювала громадську думку на свою користь не днями, не тижнями і не нашвидкуруч зробленими піар-акціями, а роками продуктивної праці й просвітництва.

На жаль, такої практики й усвідомлення ролі, завдань, та механізмів діяльності демократичної опозиції у Партії регіонів немає. Вже вдруге за останні роки, перебуваючи у статусі опозиції, вони так і не навчилися бути нею по-справжньому.

Павло Булгак, політичний аналітик, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді