Президент мєдвєдов
Зміна діючих осіб при владі в Росії – це чудова причина поміркувати на тему ролі цієї країни в нашому житті і її вплив на Україну. Цей вплив має різну природу – від банальної політики до впливу інтелектуального і навіть естетичного.
Спроби описати його раціонально небезпечні надмірною деталізацією і загрозою виявитися в дурній нескінченності. Вихід підказує сама ситуація і прізвище нового російського президента – для опису потрібно звернутися до мєдвєдов.
Мєдвєд, як відомо, істота віртуальна. Це не "фактор", не "ситуація", не "перспектива". Це щось, що в різних випадках поєднує в собі різні елементи. Загальне у всіх мєдвєдов лише те, що вони здатні сказати "прєвєд!", і привернути, тим самим, увагу до своєї персони. В принципі, цього цілком достатньо для створення відповідної методології.
Для початку звернемося до зовнішньої Росії, щоб нагадати собі про тих мєдвєдов, які там живуть і мають безпосереднє відношення до нашої країни. Перший мєдвєд, що явно страждає від ожиріння, – це очевидна "територіальна нецілісність" країни. В ній є Дагестан та інші елементи, де російська влада раптом перетворюється на ненависних населенням "федералів". Як довго це буде продовжуватися – невідомо.
Очевидно тільки, що в рамках курсу на "велику Росію", тобто – на авторитарну, самовдоволену і ображену на весь світ країну - проблема категорично не вирішується.
Вірніше, існує тільки одне рішення – перетворення на "велику мусульманську Росію". Що для нас гірше – невідомо. У будь-якому випадку, внутрішні конфлікти у сусідів мають до нас безпосереднє відношення.
Другий мєдвєд – з хитрою такою мордою й у чорних окулярах. Називається він "спадкоємність влади". Коли в авторитарній країні змінюється влада, це завжди привід змінити сформований порядок речей, адже склався він не природним шляхом, а за рахунок тиску і маніпуляцій.
Авторитарний порядок завжди нелегітимний, це добре відчувають ті, що сидять нагорі піраміди, і тому всіма силами прагнуть усидіти якомога довше. Начальник може все. І якщо ви були не ладнали зі старим начальником, новий може вам допомогти, адже він теж може все.
І нехай Путін і Медведєв – одного поля ягоди і запевняють один одного й увесь світ у "спадкоємності", усе це лише до певного часу. Візантійські імператори, яких тепер у Росії вважають зразком прекрасного керування, теж нічим не відрізнялися. Це не заважало їм досить погано ставитися один до одного.
Можна сказати, що російська влада поставила експеримент – чи можлива мирна зміна влади в авторитарній країні. Путін не захотів стати Фіделем. Подивимося, чим це закінчиться. Але в будь-якому випадку існує спокуса реваншу в "скривджених" угруповань, необхідність щось робити з внутрішньою війною, яка продовжується в рядах правлячої спецслужби. Усе це - міни, бомби і петарди, розкладені по численних кишенях нашого мєдвєда.
Третій мєдвєд – найнахабніший, найрудіший і найбридкіший. Цього мєдвєда породжує пропаганда, відсутність свободи слова і те задоволення, що, схоже, отримує від усього цього більшість росіян.
Добре, звичайно, розповідати один одному історії про те, що Іван Грозний, насправді білий і пухнастий, просто він "програв піар війну (!) Заходові". Добре марити фантазіями Фоменка, Носовського або Дугіна.
Усе це прекрасно, якби не одне "але". Це "але" полягає в тому, що власне "велич" рано чи пізно зажадає практичних доказів. Оскільки вважається, що "велич" була узурпована, перекручена, і якимось незрозумілим чином відібрана у довірливих росіян, і оскільки увесь світ – це велика змова проти Росії, то "відновлення величі" просто не може здійснюватися у вчинках шляхетних і людинолюбних. Докази "російської величі" самою її природою можуть бути отримані тільки в агресії і "покаранні винних".
Четвертий мєдвєд – наймолодший і тому найзагадковіший. Його поява викликана " добробутом трудящих, який неухильно поліпшується " в Росії. Питання просте – чи захочуть трудящі терпіти нинішні порядки, коли їхній добробут покращиться до такого рівня, що в них з'явиться час трохи подумати?
Внутрішня Росія. Українські вєдмєди
Тепер поговоримо про тих віртуальних вєдмєдов, що з'являються у нас на батьківщині в зв'язку з існуванням під боком Росії. Для початку, щоправда, потрібно визначитися з тим, кому вони говорять свій "прєвєд", з тими, хто здатен його почути і вжити заходів. Думаю, це не держава і не нинішня еліта. Ці "прєвєди" може почути хіба що нова еліта, самоусвідомлення якої почалося з Майдану, тому, коли я пишу "ми", то маю на увазі саме цих людей.
Як не дивно, першим вєдмєдом будуть безумовні успіхи Росії в багатьох областях, при цьому, успіхи і держави, і суспільства. Що ж казати, якщо навіть російська глибинка, яка нещодавно була джерелом страшилок для відносно ситих українців тепер іноді виглядає краще за глибинку українську.
Скажемо так, у Росії дійсно часто "вищий рівень" - законодавства, проектів (у медицині, освіті і т.п.), суспільної самоорганізації. Мій друг, який живе в Москві, розповідав про самодіяльну акцію "подзвони Серьозі!". Якимось чином, цьому Серьозі дістався номер РАГСу (або ще якоїсь контори), він намагався розібратися в проблемі, тому що змушений був відповідати на чужі дзвінки. Контора відмовилася співробітничати, тоді він просто написав про це в мережі.
У результаті, усі хто прочитав подзвонили в цей РАГС і попросили до телефону Серьогу. Контора здалася і номер повернули. Або наведемо інший приклад - цілеспрямовану боротьбу з ПДВ – існують спеціальні сайти, де докладно пояснюється, що це за гидота, там ведуться дискусії, люди вивішують на своїх сторінках банери з цього приводу і т.п.
Усе це – не нафтодолари, цьому потрібно вчитися. Поки будуть такі справи і поки ми будемо виглядати (і бути) провінціалами, усі розмови про якісь наші переваги – порожня балаканина.
Усі інші наші вєдмєди – діти і найближчі родичі цього першого вєдмєда. Вони об'єднуються в три великих сімейства. Перше – це вєдмєди наших горе-націоналістів. Говорю "горе", тому що багато років спостерігаю за тим, як ці селяни, які вирішили стати націоналістами, завзято руйнують Україну.
Націоналізм – міське задоволення, таке ж породження міста, як і держава. Наша сільська "аеліта" не здатна до цього просто за своєю природою. Боротьба з російською мовою, пошуки переваги над москалями в історії, музеї "радянської окупації" (теж мені, Прибалтика), уся ця, вибачте, політична хитрожопість... Вороги, як відомо, стають схожими.
Усе, що роблять наші горе-націоналісти, вони роблять з позицій мавпи Росії, українського (якщо говорити про інтереси України, як цілого) тут майже нічого немає. Наші "націоналісти" так само авторитарні, як і російська влада, просто в них немає необхідних ресурсів, а то б вже усім показали...
Друге сімейство вєдмєдов – це дітки "націоналістів". Хоча "націоналісти" старалися над своїм потомством давно, дітки ці з'явилися тільки в 2004-му році. Як і належить дітям, сенс їхнього життя складається в запереченні батьків, тобто, "націоналістів". Зрозуміло, що йдеться про "донецьких" з їх наївною і тупою "ідеологією".
Не потрібно мені говорити, що "донецькі" - всього лишень представники великого фінансово-промислового клану, і ними рухають тільки його інтереси - це не так. Клан цей був завжди і завжди в нього були серйозні інтереси в Києві, тим часом у політику він зміг організуватися тільки після поразки в 2004-му. "Донецькі" - це люди, до яких через 15 років раптом дійшло, що столиця в них все-таки в Києві. Тепер вони намагаються це заперечувати.
Власне, головна проблема цього вєдмєда в тому, що він заблукав у часі і тому дуже неадекватний.
Третє сімейство – найнебезпечніше. Загроза цього сімейства нашим перспективам поки що зм'якшується його роз'єднаністю. Це, скажемо так, вєдмєд "спадщини Путіна".
До нього належать як розважливі авторитарні політики на кшталт Тимошенко, так і молода поросль різного роду "євразійців", "скінхедів", "язичників", "комсомольців", "нацболів", "антиглобалістів" та інших молодіжних племен, які поєднує спільний страх перед свободою і ненавистю до неї.
Уся ця публіка по-різному ставиться до самого Путіна і до того, що відбувається в Росії. Якщо Тимошенко відверто йде по його стопах (чого вартий тільки "південнокорейський досвід", який нас закликають успадковувати), то, приміром, "нацболи" думають, що борються з ним. Але, повторю, усіх їх поєднує невір'я у власні сили й ідея "освіченого авторитаризму".
Висновки
Перше. Головний виклик, який кидає Росія Україні, полягає в спокусі авторитаризму. "Наведення порядку" - формула досить розмита, але навіть якщо міркувати в її межах, виникає запитання, хто і чим буде наводити порядок? Альтернативи дві – або "порядки" наводять самі громадяни за рахунок зміни правил, обов'язкових для всіх, або група політиків, довільно встановлюючи норми, маніпулюючи ними і караючи незадоволених. Другий шлях – це і є авторитарний "шлях Путіна".
Він значно простіший, але менш ефективний у довгостроковій перспективі, крім того, для його реалізації потрібні ресурси, яких у нас немає. Проте, це вже інша тема. Так чи інакше, політики не думають у таких категоріях, вони не приймають рішень виходячи з перспективності того або іншого варіанту розвитку для країни, а чинять так, як підказує їм інстинкт влади.
От у цьому і полягає небезпека, тому що спокуса піти простим, але таким, що обіцяє дивіденди конкретному політикові, шляхом досить високий. Майдан дає нам надію на те, що перший, складний і тривалий за часом теж має шанси на реалізацію.
Друге. Безпосередні загрози, що несе в собі Росія (нестабільність, агресія) можуть бути нівельовані тільки, якщо Україна буде міцнішою, більш сучасною і краще організованою. Як бачимо, нинішня селянська "аеліта" не здатна на це.
Третє. Як Росія впливає на нас, так і ми впливаємо на Росію. Однак, у випадку успадкування російського авторитарного шляху, такий вплив зникне. Так, наші авторитарні лідери будуть "сваритися" з російськими, але це буде бійка рідних братів. Отже, Україна в цьому випадку буде не готовою до загроз, про які було сказано вище. Ми можемо впливати на Росію тільки, якщо будемо її альтернативою.
Четверте. Для того, щоб такий вплив був взагалі можливим, необхідно, щоб нова еліта осмислила своє ставлення до Росії. У будь-якому випадку це не має бути нинішня тупа агресія, (або настільки ж тупе обожнювання), з яким постійно зіштовхуєшся на форумах.
У росіян є чому повчитися (див. про першого вєдмєда), це потрібно визнавати і намагатися успадковувати. Щодо ставлення до російської держави, російської "величі" і т.п., то воно має бути спокійним, урівноваженим, і співчуваючим, як ставлення до божевільного: "так, так, ти найвеличніший, найсильніший і найтовстіший. Ану швидко вийми пальці з борщу". Росії треба намагатися допомогти.
 |
Автор: Володимир Золотарьов
