Загрози Києву: "брюссельські хлопчики" і свині з крильцями

10 переглядів
Дмитро Видрін, для УП
Понеділок, 14 квітня 2008, 15:50

Автобіографія незабутнього Утьосова починається словами: "Я народився в Одесі. Ні, я не вихваляюся, я дійсно народився в Одесі...". Не можу похвалитися тим, що народився в Києві. Але, все-таки, у своїй автобіографії в графі "національність" я завжди писав "киянин", чим звичайно дратував уїдливих кадровиків.

Київ створив мене – людину, особистість – своєю непомітною, але неймовірною печерською енергетикою, шулявською босяцькою рішучістю, подільською богемністю, солом'янською залізничною чіткістю...

У Києві я дізнався, що таке дружба – дотепер зберігаю фотографію з дитячого садка, на якій мене штовхають з двох боків двоє моїх перших друзів – здорових трьохлітків (один з них став кращим футболістом Європи, а інший так і не став кращим математиком, промінявши кафедру матаналізу на турецькі та польські базари).

У Києві я дізнався, що таке висока література, відкривши для себе великих київських письменників: Паустовського, Булгакова, Некрасова (до речі, найкраще вони читалися, коли лежиш на розкладачці з пломбіром за одинадцять копійок на затишних галявинах Університетського ботсаду).

Київ мені подарував професію, коли, відкривши ще в школі для себе прекрасних київських філософів – Бердяєва, отця Сергія, Туган-Барановського, Вернадського, – вступив на філософський факультет.

У Києві, зрештою, я довідався, що таке смерть, проводив в останній путь багатьох моїх близьких людей і друзів. Не говорю вже про різні дрібниці, що, проте, входять у саму глибину структури особистості, як головні опори в архітектурному ансамблі...

На кшталт того, що на стадіоні "Динамо" потайки від батьків я пропустив перший стаканчик "плодово-ягідного", десь у під'їздах Повітрофлотського перший раз поцілувався з дівчинкою Галею, уперше серйозно побився зі шпаною з Артилерійського провулку. У видавництві "Молодь" я видав свою першу книгу, у Центральному РАГСі перший раз одружився. І гуляв-гуляв роками тихими київськими вуличками і провулками...

Мені, напевно, пощастило, оскільки довелось побувати і попрацювати в інших столицях, великих містах, включаючи найекзотичніші країни і континенти.

Але жоден спогад не зрівняється за силою яскравості з дитячими враженнями – коли ми з бабусею їздили по неділях на величезний і галасливий "євбаз" за полуницями, або коли всією родиною виїжджали на Центральний пляж, що кишить відпочиваючими, гримлячи скляними банками з варениками з вишнями...

Словом, Київ я вважаю своїм містом, а себе вважаю київською людиною.

Минулої неділі я сидів зі своїм старим приятелем, киянином, в одному типовому київському "генделику". Віддавалися спогадам про спільних друзів, про те, як крали яблука на "хрущовській дачі", як разом "водили козу" по "Хресту", як тікали від ментів під час Горбачовського "сухого закону", як спочатку тренувалися, а потім викладали в підпільно-підвальних каратистських секціях.

Словом, звичайна ностальгічна балаканина старих приятелів. І ось мій друг каже: "А давай я тобі покажу, що вони зробили з нашим містом". Ми сіли в його машину. Я думав, що він повезе мене до якоїсь чергової потворної новобудови, на кшталт гламурного "Парусу". Але ми просто проїхалися по декількох вечірніх центральних вулицях.

Може, я раніше якось не звертав уваги, але за 15 хвилин ми побачили трьох або чотирьох "хлопчиків, які справляли нужду" просто на тротуарі.

Відразу скажу, що це не викликало в мене такого розчулення, як знаменитий "пісяючий хлопчик" в Брюсселі, а навіяло зовсім інші думки. Мій друг у мікроскопічному, частковому явищі, яке він чіпко виділив і вихопив, як тенденцію, що розвивається, побачив головне – ми своє місто майже втратили.

… Колись студентом я підробляв на винзаводі, і місцевий роботяга – досвідчений алкаш – учив мене, як безпечно тирити вино. У бочку з вином через зливний отвір вставляється, пардон, презерватив. Туди нагнітається насосом приблизно відро води, виріб зав'язують на мотузочку і відпускають усередину у вільне винне плавання.

Відповідно, відро вина, готового до споживання місцевою братвою, витісняється і зливається з бочки. При цьому бочка зберігає належну вагу і, якщо взяти з неї пробу, підтверджує високу нерозбавлену якість вина.

Потім усередину закидається ще така ж гумова водяна кулька, і ще, ще. Коли вони витісняють усе вино і під власною вагою лопаються, здивований перевіряючий, при розкритті, виявляє  замість вина протухлу воду й шматки гуми.

Мені здається, що подібне зробили з Києвом.

Спочатку в нього запустили величезну кульку, наповнену владою, яка витиснула з дорогоцінної і зовні неушкодженої київської судини величезну кількість культурних, духовних, просто людських відносин.

Разом із благословенною незалежністю, у Київ, до цього хоч і столичне, але провінційне місто, увірвалися невдячні полчища сторонніх представників усіх галузей влади. В принципі, це нормальний і навіть позитивний процес, коли столицю освоюють і підкоряють політичні іногородні.

Погано інше – коли столиця не встигає освоювати і підкоряти колишніх чужинців, що стали раптом не просто її корінними жителями, а ще її VIP-персонами. А Київ не встигав і не встигає.

Він не встигає пропускати – через сито, що облагороджує, своїх тихих вуличок, через ладанний аромат своїх церков, через тишу спустілих бібліотек і музеїв – ту величезну кількість політичних шукачів місця під київським сонцем.

Колись я думав, що могутність Києва, яка окультурює, така велика, що він здатен не тільки "зелених" студентів, але й запеклих провінційних директорів заводів і агрофірм, нафтогазових бізнесменів і напівкримінальних авторитетів, колишніх парторгів і комсоргів, а зараз нардепів, вищих чиновників, суддів і адміністраторів, та мало кого ще...відшліфувати до столичного лиску і підняти до рівня своєї древньої культури.

А зараз я впевнений, що не він піднімає, а його опускають. За 15 років на колись найродючішому київському ґрунті не виросло жодної помітної книги, жодного наукового відкриття, жодної інтелектуальної школи...

Чому я так болісно зреагував на осіб, що оправляються на київських вулицях? Я вже спостерігав щось схоже...

На початку 90-х я опинився в складі однієї з перших політичних делегацій до НАТО. Нас поселили в супер крутому натовському готелі у Брюсселі. Потім був розкішний фуршет з рясними промовами і традиційною екскурсією до культового фонтану брюссельського "пісяючого хлопчика".

І тут розігріті шаровим віскі, розохочені депутатською і дипломатичною недоторканністю і, очевидно, збуджені звуком дзюркотливого струменя, мої колеги стали зображувати в реальному вимірі "брюссельського хлопчика": спочатку просто на вулицях міста, потім під стінами п'ятизіркового готелю, а потім просто у фойє і готельних коридорах, не добігаючи до належних місць.

Був серйозний скандал. Брюссельська преса написала ряд статей про "українських пісяючих хлопчиків-політиків", натовці заплатили, по-моєму, штраф готелю (чи не звідси ростуть корені їхньої стриманості з приводу нашого ПДЧ). Пізніше усе забулося...

А я чомусь запам'ятав. Запам'ятав, напевно, тому що тоді вперше повною мірою усвідомив стару істину про те, що культура – це, насамперед, система заборон, а наша політика майже завжди антикультурна, оскільки ґрунтується найчастіше на порушенні заборон і повній вседозволеності.

До речі, якщо мене не зраджує пам'ять, перший гучний скандал, пов'язаний з депутатською недоторканністю, відбувся тоді, коли один з відомих нардепів, напившись коньяку в парламентському буфеті, просто посеред білого дня зображував з себе "брюссельського хлопчика" під стінами ВР.

А міліція дивилася і нічого не могла зробити в силу повної його недоторканності, що включає й орган глузування...

Так, захопився такою темою, але вона є адекватною метафорою того, як безкарна влада, роздуваючи кулькою з уседозволеності, надмірної захищеності, охороняючись парканами закритих резиденцій, що волають сиренами і блискучими блимавками, видавлює, витісняє з Києва залишки культури.

Пацани на вулицях, які спокійно роблять свої справи після пластикової двохлітрухи пива, лише незначна копія, пародія і наслідування вседозволеності політиків, які, якщо захочуть, будуть спокійно робити те ж саме, тільки не на вулиці, а на голови й обличчя своїх виборців.

Колись один діючий на той час прем'єр запитав у мене, як у експерта, про те, чи є в нього шанси стати президентом. Я сказав, що шансів нема, тому що він жодного разу просто не гуляв  київськими вулицями. І він не став президентом. А я зрадів, що моя теорія правильна.

Теорія про те, що політикам, для яких Київ – це не місце приємних прогулянок, глибоких думок, абстрактного споглядання, а тільки місце, де нескінченно перетинаються, немов щупальця восьминога, горезвісні "гілки влади", де носяться могутні фінансові потоки, де розподіляються посади і "бабки", де відбуваються нескінченні політичні "тьорки" і "стрілки", – таким політикам у Києві, а значить, і у країні, майбутнє не світить.

Ні. Скоріше у Києва немає майбутнього з такими політиками. Усе стає з ніг на голову: миттєвість перемагає вічність, культуру перемагає політиканство.

Прекрасно почуває себе в Києві у своїх маєтках зухвало бикуватий колишній прем'єр, що плутає ім'я найвеличнішої київської поетеси... Він не розуміє і не захоче зрозуміти, що і раніше Київ бував торгівельним, навіть торгашеським містом, але ніколи не був містом хамським.

Прекрасно почуває себе в Києві у своїх маєтках і витончено-вульгарна нинішня прем'єр, що римує перед телекамерами "ець" і "кінець" під солдафонське іржання депутатської політліміти. Вона не зрозуміє і не захоче зрозуміти, що Київ бував у своїй історії міщанським, "гераньовим", але ніколи не був містом вульгарності.

Прекрасно почуває себе в Києві нинішня міська влада, особливо її "кіндерівське" крило. Про цих і говорити, напевно, не варто. Їх відразу можна відливати у бронзі в позах "брюссельського хлопчика" і розставляти просто на київських тротуарах поруч з їхніми живими аналогами.

Хоча, ні. Начебто, за останньою версією, саме ці владні "кіндери" розробили концепцію розширення київських вулиць за рахунок тротуарів – мовляв, нєфіг усяким там киянам безцільно бродити по вулицях, коли двом майбахам народних обранців ніде навіть розвернутися...

Я думав, що лімітчецька за своїм духом влада, яка безперервно розширяється є головною загрозою і головним убивцею Києва. Але ось роки три назад у київську дорогоцінну судину було вкинуто ще одну мутну кульку.

Цього разу наповнену уже не тільки владою, але й очманілими брудними грішми. На хвилі небаченого росту цін, на київську безцінну землю і нерухомість у Києві виник новий бізнес, що я називаю про себе "свинським".

У чому огидність такої тварини, як свиня? Напевно, у її разючій всеїдності: коли засобом поживи, і навіть ласощами, виступає все – від тугих глянсових жолудів до падла, що розклалося.

Подібний всеїдний новий київський свинський бізнес, з однаковим апетитом хаваючий занедбані смітники і пустирі, улюблені парки і сквери киян, унікальні архітектурні ансамблі і дитячі майданчики.

Так, цей бізнес уже навчився мімікрувати і камуфлювати себе під якусь подобу цивілізованості. Він проводить виставки і вернісажі, вивчив такі слова як "філантропія" і "благодійність", але свиняче рило всеїдності, безпардонності, вседозволеності, нахабності і жадібності пре з нього постійно.

У ресторанчику "Первак" є чудова статуя, що зображує перегодовану, наглючу, тупу свиню, але з маленькими ангельськими крильцями. З розмаху крил зрозуміло: вони не дозволять їй пурхати метеликом – вона так і буде повзати пузом по відходах. Зате, який імідж! І яка аналогія!

І свині з крильцями кидають виклик основам киян, створюючи сьогодні вигадливі моделі життя, у рамках яких одна(!) квартира може бути куплена і продана за 34 мільйони доларів, а хабар за вступ чада на престижний факультет обчислюватися вже не десятками, а сотнями тисяч...

Їжджу зараз із побоюванням київськими вулицями. Над головою, з усіх сторін на бордах і розтяжках десятки фізіономій – здобувачів київської влади. Є одна або дві дійсно симпатичні мені особи з тих, хто свою кар'єру починав в юності ще екскурсоводами по київських сакральних місцях.

А замість інших чудяться чи то "хлопчики" зі своїми "справами", чи то свинячі рильця, яких і з Києвом-то нічого не пов'язує, крім того іржавого дроту, на якому вони висять.

Дмитро Видрін, для УП



powered by lun.ua
Кожен з нас – президент. Головні тези інавгураційної промови Зеленського
Що Зеленський каже про економіку: головні обіцянки ЗеКоманди
Встали й вийшли: скільки разів і чому розпускали Раду
Чому програв Порошенко
Усі публікації