"Сезонні загострення", як прояв сутності української політики

Вівторок, 22 квітня 2008, 19:35

Вітчизняна політика живе за своїми власними, неписаними законами. Будь-який спостережливий глядач вже давно вивів для себе певні формули щодо часових закономірностей політичного процесу.

Зокрема, коли настає квітень і жовтень, суспільство має бути готовим до чергової політичної кризи. Зокрема, про це свідчить досвід останніх років, коли саме на вищеназвані місяці (плюс-мінус кілька тижнів) припадали піки загострення політичних суперечностей.

Усе це може видатися певним "містичним збігом" та спонукати до розлогих розмислів щодо того, яке розташування зірок сприяло цьому. Але насправді пояснення подібним явищам є цілком прозаїчним.

Кризи відбуваються чітко за графіком тому і тільки тому, що вони є запланованими заздалегідь та включені у політичний графік.

Саме середина весни та початок-середина осені найкращий час для того, щоб влаштувати "кризу". З одного боку, широкі кола громадськості ще не надто переймаються літніми турботами.

З іншого, погодні умови вже є достатньо сприятливими для проведення численних "акцій протесту" або мітингів. Саме у цей період можна зібрати якомога більшу публіку, презентувавши максимальну "підтримку" з боку населення.

Мабуть, самі вітчизняні політики також міркують і про власний комфорт: очевидно, що і взимку і влітку приємніше перебувати не під палаючим сонцем або пронизуючим зимовим вітром, а в інших, більш сприятливих для здоров"я місцях.

Тому, кожного року провокуються весняна і осіння політичні кризи, що має за мету забезпечення належного рівня соціального контролю еліти (або так званої еліти – як кому більше подобається) за широкими верствами.

Суперечності (національні, соціальні, економічні) в Україні є настільки глибокими, що без періодичних сплесків напруженності, суспільство, фактично, не може обійтися.

Однак ці сплески можуть мати руйнівні наслідки, у першу чергу, для існуючого суспільного ладу та політичного устрою, а тому не можуть не звертати на себе увагу представників вищих суспільних прошарків.

Відповідно, набагато зручніше придумати кризу, відмобілізувати під неї людей, дати їм виплеснути накоплені емоції і невдоволення та одержати, у кінцевому рахунку, можливість нічого реально у суспільстві не змінювати.

Відповідно, схема кризи по-українські є цілком виразною. Спочатку вигадується проблема. Наприклад, одна з ключових політичних сил раптово "згадує", про серйозну загрозу державності: сепаратисти, націоналісти, комуністи, атлантисти, скінхеди, нелегальні мігранти або депутати, що наділені недоторканістю.

Далі, у відповідності до заданої теми, формується інформаційний простір: сюжети на телебаченні, статті у газетах, теми ток-шоу тощо. Політична громадськість розколюється на дві великі групи, що обстоюють різні точки зору на проблему. Як результат, сфабрикована тема переміщується на перший план у суспільній дискусії, посідаючи перший перше місце у опитуваннях громадської думки.

Далі слідує загострення та розв’язання проблеми. Усі стадії відбуваються за активного залучення громадськості, якій, таким чином, надають можливість відчути власну значимість.

"Кризи за графіком" дозволяють відносно невеликій соціальній групі мати стабільну підтримку з боку широких верств. Останні, виливаючи усю соціальну енергію у безплідних дискусіях між собою щодо НАТО, статусу мов або регіонів, після завершення кризи впадають у стан політичної апатії.

Це цілком задовольняє вітчизняну політико-бізнесову еліту бо дозволяє проштовхнути у цей час найбільш непопулярні рішення щодо приватизації, цін або оподаткування. Такі рішення мають надійне "прикриття" з боку дезорганізованих, розчарованих та пасивних членів суспільства.

Очевидно, що подібна система утвердилася лише за рахунок нерозвиненості вітчизняного громадянського суспільства, що у розвинених державах відповідає за формування порядку денного через посередництво численних неурядових організацій.

В Україні, де останні є відносно нечисленні та роздроблені, порядок денний формується згори, а тому публічно обговорюються не проблеми оподаткування, справедливої оплати праці або прав малого бізнесу, а мови і зовнішньої політики.

Саме тому, фактично, останні півтора десятиліття "реформ" не вирішили ключових проблем суспільного розвитку. Зокрема, адміністративної або судової реформи. Українська незалежність – період постійної підміни: підміни розвитку економіки приватизацією, соціальних реформ соціальними виплатами, трансформації політичної системи зміною "облич" при владі.

Змінити це можна лише за рахунок громадянської свідомості та активності людей, що знаходяться поза нав’язуваною системою стереотипів.

У цьому контексті згадуються численні заяви вітчизняних політиків про те, що "нам потрібно будувати громадянське суспільство". Дійсно, допоки вони будуватимуть громадянське суспільство, його не існуватиме. Держава стане повноцінною тоді і тільки тоді, коли громадянське суспільство збудує її "під себе".

Петро Олещук, політолог, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді