Не Вітчизняна, а Громадянська

"Нет, красавцы, в обыденной жизни, как правило, не часто встречается разделение на белое и черное, чаще всего приходится иметь дело с разнообразными оттенками серого в поведении людей.

Однако война это тот момент, при котором происходит чёткое деление на своих и врагов, тех, кто пришел убивать тебя, и тех, кто защищает свою землю, родных и близких от убийц. И если ты в этот момент воевал на стороне врага, носил его форму и оружие, никакого оправдания быть не может, ты - враг.

А то так, размывая границы, можно дойти до того, что и фашисты белые и пушистые. Никаких других вариантов здесь быть не может". (З форуму УП)

Братовбивство

У першу світову українці воювали по обидві сторони фронту – і в царському війську, і в цісарському. Гинули вони абсолютно однаково, стріляючи один в одного. В протилежних окопах лунала та сама українська мова – і тільки накази віддавалися іншою, чужою.

З 1917 по 1921 роки знову українці воювали проти українців. Прочитайте про це у Юрія Яновського в "Вершниках", про те, як брати Половці вбивають один одного. Оверко Половець, що керує петлюрівцями, розстрілює командира денікінців Андрія Половця, сам Оверко гине від руки командира махновців Панаса Половця, Панасові приносить смерть брат Іван Оверко, командир загону більшовиків.

Друга світова повторила ту ж ситуацію. З одного боку фронту – упокорені Голодомором і терором, насильно мобілізовані, часто беззбройні українці-червоноармійці, з другого боку фронту – вояки СС "Галичина", кинуті гарматним м’ясом у Бродівський котел.

А ще пізніше "яструбки", набрані з місцевого населення, йшли на облави проти повстанців УПА – знову брат проти брата. Все це – рана, котру народові ще потрібно загоїти.

В усіх сторін було своє менше зло. Для одних цим злом були спалені нацистами українські села, для інших – заповнені трупами енкаведистські тюрми в містечках і селах.

Безперечно, радянські війська сприймалися людьми підрадянської України як "наші". Інакше і бути не могло: там воювали батьки, чоловіки, брати. Червона армія для людей підрадянської України була неначе великою родиною. "Наші йдуть!" – казали селяни, цілуючи незнайомих їм солдатів.

Аналогічно сприймали СС "Галичина" люди на Прикарпатті: там також воювали брати, батьки, кохані. "Наші йдуть!" – казали селяни галицьких сіл, коли комбатанти рухалися в бік фронту.

УПА також була народною армією. По суті, в кожній родині був хтось в лісі – брати, чоловіки, батьки. "Наші йдуть!" – вітали партизан люди, коли ті заходили на постій до сіл.

Ці армії були однаково народними. Просто народ змушували воювати проти себе самого. І цю війну ми повинні закінчити.

Віра в кіно

Нав’язаний нам термін "Велика Вітчизняна" містить у собі кілька схованих змістів. Один з них – це монополія на Вітчизну. Нею, відтак, мав би бути виключно СРСР – і ніяких винятків, а всі інші – нацисти.

Радянська кінопропаганда про війну недарма отримала в народі звучну назву "кіно і німці". Віра про те, що було, базується здебільшого саме на фільмах, декотрі з яких своєю душевністю і красотою підпирають сталінсько-брєжнєвське бачення війни – чорно-білий погляд на неї, у якому України не існує.

Згадаймо хоча б "В бой идут одни старики". Чи розказав би Кузнєчік про те, як солдатським м’ясом загатили Дніпро? Як беззбройних людей кидали на німецькі доти "искуплять вину кровью"? Як кулі летіли з двох боків – бо ззаду били заградзагони? Як зачищало після переходу фронту територію НКВД? Що сталося з багатьма остарбайтерами і військовополоненими після "визволення"?

Напівправда – найкраща брехня. І тим страшніше те, що ці дуже душевні і професійні фільми зараз стали основою переконань про війну для тих, хто її ніколи не бачив.

У людей, що вірять у кіно, здебільшого загинули на фронті рідні. Вони не встигли розказати своїм рідним про те, як вони загинули – це за них зробила пропаганда. І люди вірять в цю кінореальність: вона надто красива, щоб визнати її напівправдивість.

Повернути справжню Вітчизну

Вбивати нас на територію нашої Вітчизни-України прийшли два однакові окупанти.

Сталін і Гітлер – однакові вороги України. Досить і далі вважати Сталіна кращим за Гітлера! Вони однаково знищували нас, однаково крали наше добро, однаково зневажали нашу культуру. Остарбайтери і в’язні ГУЛАГу схожі один на одного, як дві краплі води – як і жертви Биківні і Бабиного Яру.

Сталін і Гітлер однаково винні у другій світовій, вони – її однакові організатори. Після пакту Молотова-Ріббентропа Німеччина анексувала Польщу, СРСР – Прибалтику, Карелію, Бессарабію і Буковину, Волинь і Галичину. Два агресори однаково ділили Європу.

Сталін і Гітлер однаково "об’єднували" Україну. Гітлер навіть, бачте, всі українські етнічні землі, включно з Кубанню і Лемківщиною, Курщиною і Берестейщиною об’єднав!

Українці, втім, не були виключно сумирними жертвами – серед нас теж були кати. Українці були і серед тих, хто вивозив на Сибір в 20-х, і хто відбирав хліб в 1933-му, і хто розстрілював в 1937-му. Були вони і серед тих, хто охороняв німецькі концтабори, і хто відправляв ешелони остарбайтерів на Захід, і хто вирішував національне питання на Волині.

Колаборанти і кати були в кожній нації. Те саме відбувалося по всій Центральній Європі – Польщі, Угорщині, Чехії і Словаччині, Румунії: спочатку були ті, хто прислуговув нацистам, хто брав участь в нацистських збройних формуваннях, потім – ті, хто "визволяв" свою країну разом з СРСР і ті, хто творив комуністичні репресії.

Але народи цих країн не вважають ні нацистський, ні комуністичний режим своїм. Вони уже поставили знак рівності між Сталіном і Гітлером – тепер черга за нами.

УРСР – це не наша Батьківщина. Це – маріонеткова держава, радянський Райхскомісаріат Україна, котрий просто протривав на 60 років довше, набагато активніше залучивши українців у свій режим. Досить святкувати чужу перемогу – тим більше, що здобували її нашою кров’ю!

Мир, а не "Перемога"

Воїни Червоної Армії і вояки СС "Галичина" є людьми абсолютно того самого статусу – військовослужбовцями, що боролися за Україну в лавах чужих армій. З двох сторін була своя мотивація, свої батьки і рідні, котрим загрожувала небезпека. Обидві сторони заслуговують на повагу і пошану.

І вояки УПА, і солдати Червоної Армії, і комбатанти "Галичини" – кожен з них боровся за Україну. І ніхто з них не хотів "перемагати" іншого: у братовбивчу війну їх усіх втягнули Сталін з Гітлером.

Друга світова для України – громадянська війна, так само, як і перша світова, як і російсько-шведська війна 1700-х, як і гетьманська Руїна, зрештою. У нас надмірно великий досвід громадянських воєн. Така доля бездержавних націй.

Зуміли помиритися між собою європейські нації – німці і французи, німці і поляки. Зуміли знайти громадянський мир іспанці. Приходить і наша черга закінчити цю громадянську війну, залишивши радянський патріотизм для історії.

Вічна пам’ять загиблим!

Остап Кривдик, політолог, активіст, для УП