Київські вибори: всі дружно скочили у гречку

5 переглядів
Сергій Грабовський, для УП
Понеділок, 12 травня 2008, 13:17

Янукович тепер "Так!",
Ющенко – "Тому що!"
Юрій Луканов

Колись Київ був найзеленішим містом Європи. Сьогодні ж він, мабуть, тримає пальму першості серед столиць Старого Світу, де точаться чи точилися вибори, за кількістю агітаційних наметів та білбордів з усміхненими ликами претендентів на посаду столичного мера. Схоже, за лісом знарядь масової агітації скоро не буде видно зацілілих дерев.

Та це далеко не головна ознака нинішніх виборів в українській столиці, хоча й прикметна. Головне – не форма, а зміст, хоча, звичайно, як говорив колись Георг Фрідріх Вільгельм Геґель, внутрішня форма предмету, як спосіб організації певного змісту, і сама є змістовною.

Що ми бачимо на білбордах і що читаємо в агітпродукції?

Гламурні посмішки, у кого по-чоловічому ледь суворі, як у Віталія Кличка чи Олександра Турчинова, у кого – оптимістично-юнацькі, як у Миколи Катеринчука, у кого – мудро-розважливі, як у Віктора Пилипишина, а у кого – взагалі неземні, як у Леоніда Черновецького.

Плюс – на агітаційних щитах останнього – щедрі гарантії: у 2009 році київська міськдержадміністрація гарантує... у 2011 році гарантує... У 2012 році...

Це на білбордах. А в агітпродукції, чи то у вигляді буклетиків, чи то газет-метеликів з чотирьох сторінок, чи то славнозвісного "Вечірнього Києва плюс" – так само, щедрі обіцянки (дещо різні, але в основних рисах дуже схожі) плюс нещадна критика конкурентів.

А на додачу, використовуючи адмінресурс на повну котушку, муніципальне радіо та телебачення вдень і вночі розповідає про успіхи чинного мера та його команди, пов‘язуючи ледь не кожне повідомлення, про що б воно не було, з грандіозними перспективами столичної команди (ненав‘язливо говориться "до речі" чи "тим часом", ну, а потім – кілограмометри локшини на вуха потенційних виборців).

Від кількості усього цього нерідко складається враження Déjà vu, повторення – тільки в масштабі одного міста – ситуації 2004 року. Але...

Це тільки за зовнішньою формою. Насправді ж усе геть не так. Бо сьогодні всі основні кандидати на посаду столичного міського голови, включно із колись найбільш помаранчевими, разом зі своїми командами грають à la Віктор Федорович Янукович часів президентських виборів.

Згадаймо, як тоді була оформлена виборча кампанія і який зміст вкладали у неї "біло-блакитні". До чого все зводилося? Наш кандидат – найгламурніший; він щедро роздає людям матеріальні блага, а роздасть ще більші; тим часом його супротивники – дурники, не варті уваги.

Просто й сердито, зроблено з розрахунку на середньостатистичного громадянина, чий світогляд склався ще за радянських часів чи під впливом тих часів, чиї інтереси не виходять за межі футболу й пива з друзями, чиїми мізками можна без зайвих труднощів маніпулювати, оскільки вони не звикли мислити самостійно і не мають для того відповідної інформації.

Ледь не вся Україна була обставлена білбордами, з яких харизматично посміхався особисто "Тому що". Цілі алеї були з тих білбордів. А на додачу пенсіонерам виплатили значні добавки до пенсій (у бюджет наступного року не закладені), що добряче підштовхнуло інфляцію.

Усім іншим пообіцяли велике підвищення зарплати, у великих містах – розгорнуте будівництво метро, у середніх – закупівлю нових автобусів, у малих – створення нових робочих місць... І всюди говорилося про "небачене зростання ВВП", про "українське економічне диво", про грандіозні перспективи держави на світовій арені тощо.

Віктор Ющенко з великим задоволенням зробив би те саме (до речі, щодо щедрих обіцянок воно таки й було – згадайте п‘ять мільйонів нових робочих місць), але от лихо: білборди дозволялося вивішувати лише "проФФесору".

Лише його команда вдень і вночі паслася на всіх телеканалах, крім 5-го, тільки він міг щедрою рукою роздавати "пайки" з бюджету...

Оскільки ж адмінресурс Кучми-Януковича-Медведчука вповні проявив себе ще до цього, то, готуючись до президентських виборів 2004 року, лідери помаранчевих хоч-не-хоч, а змушені були шукати якусь альтернативу. До того ж – порівняно недорогу, без легіонів оплачуваних агітаторів, без пихатих імпортних політтехнологів, без куплених телеведучих тощо. Одне слово – щось зовсім не таке, як у кандидата від біло-блакитних.

І цей контрресурс був знайдений. Точніше, він сам прийшов до табору помаранчевих, оскільки кучмізм йому остогиднув.

Він звався громадянським суспільством.

А якщо не так гучно, то це були люди з вищим за середній рівнем освіти, а, головне, вмінням самостійно думати й робити осмислені моральні вчинки.

Логіка подій зробила основою помаранчевого табору не найманців, не "кондотьєрів революції", а тих, кого на Заході звуть волонтерами.

За цих обставин біло-блакитні могли впроваджувати скільки завгодно добре оплачуваної агентури до помаранчевих штабів, а керівники цих штабів – скільки завгодно красти гроші, виділені на виборчу кампанію. Бо ж діяли зовсім інші механізми суспільної самоорганізації.

І не випадково все, що робилося в біло-блакитних штабах, негайно ставало надбанням всієї опозиційної спільноти – там вистачало людей, яких пекло почуття сорому і які щиросердо руйнували плани своїх патронів і сповіщали про ці плани – головним чином через Інтернет – громадянську спільноту.

Одним із головних чинників мобілізації прихильників помаранчевих та агітації стали нечисленні опозиційні ЗМІ; але що цікаво – це не були газети-одноденки чи пропагандистські листки. Ні, цілий ряд видань за кілька років до президентських виборів почав розгортати виборчу кампанію. І при цьому йшлося здебільшого про ЗМІ, розраховані на читача з вищим за середній інтелектуальним рівнем.

Згадаймо-но, наскільки більш серйозною була тоді "Україна молода", наскільки ґрунтовнішим "Дзеркало тижня"... А 5-й канал? Журналісти робили на ньому майже все, що вважали за потрібне; так само, як і на радіо НАРТ, тим більше – в Інтернет-виданнях.

І власникам тих ЗМІ якимось дивом вистачило клепки не дуже втручатися...

Власне, що тоді відбулося? Опозиційні мас-медіа – як і на зламі 1990-х – виконали свою суспільну місію. Не опускаючись до гламуру, до загравання із плебейськими (хай і заможними) прошарками населення, вони стали засобом комунікації громадянського суспільства; звертаючись до освіченої, фахової та економічно активної частини виборців, вони перетворювали свою аудиторію на волонтерів, коли один агітував та мобілізовував десятьох.

А як веселилася якнайширша публіка з отих білбордів! Які "фотожаби" були в Інтернеті! Які анекдоти тоді народилися – досі їх згадують!

Іншими словами, у команди Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко тоді був єдиний ресурс, який давав можливість перемоги, це – громадянське суспільство. І кілька років перед 2004-м помаранчевий бізнес фінансував структури цього суспільства – від ЗМІ до НДО. Фінансував погано, діяв незграбно, часом по-хамськи, але все ж...

А на додачу всі опозиційні політики намагалися показати свій інтелект, свою здатність осмислювати проблеми. Навіть Леонід Черновецький. Тоді як Віктор Янукович розповідав хіба що про "афонських старців з Єрусалиму".

Півроку-рік після здобуття влади цією командою за інерцією щось тривало. Але вже влітку 2005 року ще недавно революційні та демократичні власники вимкнули НАРТ, почали переформатовувати пресу, відверто начхали на потребу у підтримці цілої низки Інтернет-видань і громадських організацій.

А далі всі наввипередки почали використовувати політичні й інформаційні технології перед тим переможеної ними команди Віктора Януковича. З кожним роком усе більше і більше. Постчорнобильські політичні мутації...

Сьогодні кількість зображень Миколи Катеринчука по Києву вже перевищує число білбордів з портретом "проФФесора" славетного 2004-го.

Сьогодні виборчі програми Віталія Кличка та Олександра Турчинова складені на такому рівні, як це робилося політтехнологами біло-блакитних: нічого, піпл схаває ще й не те! Може, за цими програмами і стоять якісь реальні розробки, справді здатні послужити всім киянам, проте форма всього цього заперечує таку можливість. Бо, як пам‘ятаємо, форма змістовна.

Автор вже не каже про те, що волонтерів на цих виборах практично нема – всі працюють лише за гроші, хіба що у Тягнибока є кількасот добровольців. Але, на відміну від 2004 року, не з числа обтяжених високим інтелектом.

На загал, складається враження, що колишніх помаранчевих громадянське суспільство сьогодні лякає не менше, ніж їхніх опонентів, а зростання числа морально відповідальних інтелектуалів, чиє слово має великий вплив на громаду, для них небажане.

Доводиться припустити, що "демократичні" політики просто бояться конкуренції, звикнувши ще за часів Леоніда Кучми до простих і зручних методів маніпулювання масами, – аж до підтасування волевиявлення виборців.

Отож і стали Луценко, Турчинов і Катеринчук на виборах столичного міського голови такими собі нью-януковичами. Які не хочуть роками цілеспрямовано працювати з різними групами виборців, на рівних вести з ними розмови, переконувати, залучати, пояснювати...

Воно ж простіше роздати гроші плюс обіцянки – і виставити на всіх вулицях свою гламурну посмішку. Не вистачає тільки сакраментальної гречки. І це у Києві, який ще 2004 року довів: на нього, на ¾ його виборців такі речі не діють!

Тому не випадково, мабуть, усе частіше нині доводиться чути від знайомих і незнайомців, що вони не підуть на вибори або проголосують за Леоніда Черновецького – просто на зло "тим мудрагелям", щоб не вважали нас за ідіотів.

Що ж, у такому разі чинній мерській команді вистачить і ¼ голосів, аби підтвердити своє владарювання у столиці. А колишні помаранчеві відтак зможуть прикрасити гламурними білбордами свої політичні могили...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук,член Асоціації українських письменників, для УП



powered by lun.ua
Фактчекінг обіцянок Зеленського. Чим закінчуються слова президента
Землі на всіх не вистачить. Чому з безоплатною приватизацією треба закінчувати
"Дякую" для Порошенка й 1,2 млн для "Слуги народу"
Вороги Гонтаревої. Хто з олігархів міг помститися колишній очільниці НБУ?
Усі публікації