Київські вибори: шлях в нікуди

Понеділок, 19 травня 2008, 12:01

"Київ успішно розвивається і перебуває на підйомі…В Києві реалізовані такі соціальні програми, котрих немає більше ніде в Україні". Це сентенції з недавніх газетних виступів мера Леоніда Черновецького. 

Так могла сказати тільки людина, котра або не живе в місті, не знає його проблем, ховаючись за парканом брехні й дезінформації, якими мера живлять підлеглі бюрократи й підлабузники. Як кажуть у таких випадках, ніколи стільки не брешуть, як на війні та під час виборів.

Саме за це київського мера у народі прозвали "Льонею-космосом", істотою не від світу цього. Однак, схоже, він цим не дуже переймається і на старості літ згадуватиме час, коли обіймав столичний трон, як найбільш вдалий.

Нічого не поробиш – так влаштований світ: хтось вбачає сенс життя в зоряному небі над головою і в пошуку душевної гармонії, а дехто – у поцупленому сусідському гаманці.

Уже доводилося говорити й писати, що в будь-якій цивілізованій країні чиновника, котрий дозволяє собі подібні словесні витребеньки у той час, коли місто, яким громада довірила опікуватися, переживає важку системну кризу, наступного дня не пустили не те що на поріг мерії – заборонили довіку займати будь-яку державну посаду, оголосивши небезпечним для суспільства.

Ніхто б не дозволив такому за цапову душу брутально обирати свій народ, аморально компенсуючи вкрадене подачками типу дешевих і прострочених продуктових наборів епохи воєнного комунізму.

Громада навіки прокляла б такого мера, якби дізналася, що внаслідок елементарної брехні й примітивних махінацій, на підставні фірми, зареєстровані на невідомих студентів, роздано 2000 гектарів спільної землі, а всі документи стосовно цієї оборудки зникли в невідомому напрямку.

Неважко собі уявити, що вчинили б жителі Парижа чи навіть Будапешта, котрий, як і Київ, розташований по лівий і правий береги від річок, коли б не змогли через транспортні затори і пробки дістатися роботи, а ввечері – повернутися до своїх домівок.

Зате по обидва боки доріг висіли б величезні білборди з усміхненим обличчям мера, який закликає голосувати тільки за нього. Такого пройдисвіта не те що не обрали б – у список більше ніколи не внесли.

Але то був би тільки перший крок. Далі своє вагоме слово сказали б правоохоронні органи – незалежні кримінальні слідчі, непідкупна прокуратура, об’єктивний суд, щоб негідникові довго світило небо в клітинку через тюремні грати.

Людська ж ганьба супроводжувала б його і всіх членів сім'ї, так що ніяка пластична операція чи зміна паспорта не допомогла. І не лише особисто мера, а й кожного члена його так званої команди, чекатиме таке саме покарання.

"Так то – десь, а це – у нас!", – зауважить прагматичний читач. І матиме рацію на всі сто. Бо ми докотилися до того, що єдиний спосіб боротьби з нахабним крадієм і винищувачем перлин древнього Києва, – сховати бабусин паспорт, щоб, бува, не пішла 25-го травня і не проголосувала за "рятівника", котрий обіцяє їй сім мішків гречаної вовни.

То що ж, будемо закликати до сумління наших батьків, бабусь і дідусів, доведених мало не до жебракування?

Їхня "підвищена" пенсія на піку галопуючої інфляції й тотальної дорожнечі нагадує нашу стипендію епохи розвинутого соціалізму, коли, зачинившись у кімнаті гуртожитку, поїдом запихали в себе неїстівні пластилінові макарони з томатною пастою, щоб уникнути голодного обмороку.

Та ми – молоді й міцні, могли десь підробити чи склотару віднести, а на них, бідних, уже й пляшок порожніх не вистачило – самий поліетилен навколо.

Хіба ж їхня в тому провина, що готові за космічного обіцяльника вкинути папірця? То – наша з вами біда, хто несамовито волав на Майдані: "Ю-щен- ко!!!", "Ю-щен- ко!!!". І стрічками помаранчевими підперезувалися, і наставляли окремих несвідомих громадян: "Ющенко – наш президент, а це означає – народний!".

Наївні, ми тоді не могли усвідомити, що хороший цар за визначенням гірший за злого й підступного. Бо від того знаєш, чого можна очікувати, тому й гіркого похмілля не буває.

Крім усього, ми виявилися не готовими до того, що розходитися з Майдану не слід, стояти тепер доведеться щодня, чатуючи за тими, кого ми тоді так необачно вознесли до небес, зробили своїми героями. Думали ж бо – вони безстрашні лицарі, відважні патріоти, мужні демократи.

Насправді виявилося, що такі населяють лише голлівудські фільми, а в житті – дай їм тільки волю – вчорашні кандидати в лицарі, одразу тягнуться осідлати фінансові потоки. Їм байдужі спільні інтереси, хоча вони можуть охоче декларувати їх по телебаченню чи з трибуни, тримаючи нас за повних дурнів.

Самі ж з неперевершеним ентузіазмом переймаються, щоб не змінили нафтових і газових посередників, і їхній процент акуратно виводився справною цифрою на потаємні рахунки в іноземних банках.

На хвилі ейфорії ми обрали спочатку президента, від якого стогне сьогодні вся Україна, а потім – такого ж недолугого мера. Тільки тому й за те, що, як нам тоді здавалося, він "нічим не замазаний".

Не минуло й року, як цей спритний ділок оптом скупив два покоління киян. Гречкою – наших стареньких бідолашних пенсіонерів, стогривневими купюрами – зголоднілих студентів, на яких оформлялася земельні та інші крадені у громади активи.

Нам залишається тільки багатозначно розмірковувати над сакраментальним: хто винен? Президент, який, виявляється, нічим не кращий від Льоні-космоса? Чи ті несвідомі бабусі, які із задоволенням не тільки вживають прострочену гречку, а й збираються голосувати за цих двох ще раз? А може, ми самі, все ще перебуваючи під наркозом Майдану?

Хтось із великих, здається Віктор Черномирдін, сказав якось: ми в Росії – що б не збудували – однак комунізм виходить, кого б не обирали – як же так, знову Сталін! В Україні насправді дещо по-іншому: кого б не обрали чи призначили – на другий день вже краде! Значить, правду недруги "клепають": Україна – від слова "украсти"?

І не тільки крадуть, ще й брешуть. Пригадуєте класичне: ніколи так багато не обманюють, як під час війни і на виборах. Нічого дивного, у нас вибори – щороку, а то й частіше! 2004-го – були, і 2005-го, і 2006-го, і минулого, і нинішнього – теж готуємося.

Характерна риса українських виборів: вони нічим не закінчуються. Вірніше, їхню долю вирішують суди. Так буде і цього разу, на столичних. Напевне, все-таки, мером оберуть Черновецького, прикормлений електорат якого становить за різними підрахунками до 600 тисяч чоловік.

І хоч Віталій Кличко хвалився, що в нього – стільки ж, видно, що преферансист з нього гірший, ніж боксер – рахує погано. Якщо Космос пайки поштучно роздає, веде облік поголовно, то Кличко, як і личить спортсменові – на око, приблизно.

Достеменно ясно: у нього не може бути стільки ж, навіть теоретично – фізично такої кількості (1,2 мільйони) виборців у Києві немає. Інші кандидати в мери – або підставні, тобто технічні, або ж виступають у ролі статистів, для масовки, щоб і собі похизуватися. Тож, швидше за все, оберемо знову те саме.

Інша справа – вибори до Київради, куди реальні шанси пройти мають п'ять-шість партій, які можуть зблокуватися й утворити більшість. Тоді й почнуться ігри: приходить мер на сесію – а кворуму немає, депутати його ігнорують. Знову – вибори? Але де гарантія, що й після наступних ситуація не повториться?

Тим більше, що на рівні центральної влади протистояння посилюється, вже запахло новою Конституцією, після прийняття якої вибори всіх рівнів – неминучі. Експерти прогнозують їх у лютому-березні 2009-го.

Отож, ще одні вибори й наступні суди? Адже сторона, котра опиниться в програші, за неписаними українськими законами, ніколи не визнає результатів. Так і житимемо – в суцільних брудних виборах, куплених судах і тотальній брехні – поки всі народні кошти не просвистимо. А далі? Саморозпустимося?

Володимир Кулеба, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді