Помаранчеві уроки Або: Скільки голів потрібно Україні?
Помаранчева революція подарувала Україні два неоднозначні явища: політреформу та президента Ющенка. Одночасне впровадження політреформи у Конституцію, Ющенка – у президенти поставило хрест на будь-яких надіях на наведення конституційного порядку в Україні в найближчі за революцією 5 років.
Революцію зараз прийнято зображати як видатну перемогу Ющенка над Кучмою. Можливо тому, що так думає далекий від українських реалій Захід. Для багатьох думка Заходу традиційно важить більше, ніж власна. З того робиться висновок, що, мовляв, Ющенко не зумів скористатися з плодів своєї перемоги.
Насправді ж – це ганебна, фатальна поразка і хрестоматійний приклад того, як не варто вести справи.
У червні 2004 року автор вже мав повну уяву про те, що робитиме Кучма, який у нього план і як діятимуть підставні особи в українській політиці. У статті план дій Кучми зображався наступним чином:
· Проголошення Януковича президентом України при очевидності порушень на виборах.
· Ухвалення політреформи.
· Посада прем’єра для Кучми в обмін на посаду президента для Ющенка або призначення Кучми прем’єром з подачі Януковича.
· Повторні вибори президента з огляду на порушення в ході виборів.
Кучма не довів свого плану до кінця тільки тому, що маси людей на Майдані були реально проти його присутності в українській політиці. Загалом же план був блискучим, про що свідчить творче використання його досвіду деякими лідерами сусідніх країн.
Україна таки може навчити чомусь інших – і це вже підбадьорює.
Кучма в абсолютно програшних умовах добився майже всього, чого хотів. Діяв чітко, швидко і виважено. Не зміг тільки примусити народ себе полюбити. Проти долі не попреш.
Назвати тодішні дії Кучми спонтанними вчинками борця за демократію – було б надто великою натяжкою. Так що план був. Логічно припустити, що його успіх був зумовлений не в останню чергу якостями противника.
Якби Ющенко згодився на політреформу у квітні 2004 року, то мільйони людей не мерзли б на Майдані у грудні, а він сам став би президентом без міхурів на шкірі обличчя.
Якби він був стратегом, то Кучма у смертельному двобої боровся б віч-на-віч з Тимошенко, а сам Ющенко виступив би в ролі справедливого арбітра з захмарним рейтингом.
Усього цього не сталося з причини відсутності певних якостей у "всенародно обраного". І про дефіцит цих якостей було відомо ще до Майдану. І, тим не менше, Майдан відбувся.
Отже, не всі ті, що голосували за Ющенка у 2004 році, вважали його "месією" для України. Дехто бачив у тих подіях більш глибинний смисл, ніж заміна одного президента-імпотента на іншого з тією ж симптоматикою.
На жаль, за роки незалежності в Україні не було виконано жодної президентської програми. Іншими словами – усі українські президенти виявилися або брехунами, або лузерами. А український народ – заручником цих лузерів.
У таких випадках генерали стріляються, керівники підприємств чи президенти демократичних країн ідуть у відставку. Але це не українська історія.
А що роблять тутешні президенти? Усіма силами намагаються переконати своїх громадян у тому, що саме вони, громадяни – лузери. Але потуги ці настільки недолугі… Так і чути рефреном: "шановні українці, ви ж бачите, які ми нездарі ні до чого. Ви ж розумієте, що без президентської зарплати ми не виживемо. Пожалійте нас ще останній раз…"
Власне, наближення президентських виборів-2009 загострює відчуття дежавю.
"Найближчим часом у прокуратури надійде багато справ, пов’язаних з корупцією. Президент не буде миритися з беззаконням", – грізним голосом попереджав Кучма у 1994 році з трибуни Верховної Ради. "Бандитам – тюрми!" – зірваним на передвиборних мітингах фальцетом вторив йому Ющенко через десять років на сцені Майдану.
"Політика держави повинна бути послідовною", – запевняли лояльні до влади політики в 1999. "Справа Майдану повинна бути продовжена", – переконують вони у 2008.
"Одна-єдина, одна-єдина…" – заробляли собі "заслужених" і "народних" провінційні артисти у 2002. "Єдиний центр" – рекламують вони сьогодні.
Тепер слід очікувати "голосів з народу" на предмет "примирення двох Вікторів".
Об’єктивно, Ющенко знаходиться зараз у тих самих умовах, що Кучма у 1999. Схожа ситуація в державі, ті самі бажання і рейтинги. Тому дивно було б сподіватися, що методи і виконавчі особи будуть іншими. І що досвід попередників не буде творчо використаний.
Більшість політологів чи "експертів" висловлюються так, що основною метою затіяного Ющенком "конституційного процесу" є відміна політреформи та повернення до президентсько-парламентської республіки. Ті, що так вважають, очевидно, оцінюють інтелектуальні здібності президента нижче, ніж навіть його вороги.
Бо президентська форма правління – єдина, при якій Ющенку нічого не світить. У своєму нинішньому стані він навряд чи зможе скористатися її плодами – надто мало часу залишилося як для людини, що любить відпочивати по триста днів на рік.
На виборах, якщо ніякий КамАЗ не переїде Тимошенко, йому можна сподіватися в найкращому випадку на почесне третє місце. І то – коли здоров’я не підведе.
За згадування Майдану всує вже сьогодні можна одержати в одне місце, а невдовзі і не тільки туди.
Але є варіант, у якому для Ющенка з його рейтингами може знайтися притулок у вищих ешелонах влади (щоправда, для його розуміння треба пройнятися хворобливим бажанням бути при владі, бо нормальній людині важко зрозуміти, чому люди з такими рейтингами взагалі туди прагнуть).
· Варіант прем’єра був колись для Кучми песимістичним сценарієм. Оптимістичним були вибори президента у парламенті.
Бути президентом, підзвітним лише "ручному" парламенту – рожева мрія будь-якого українського політика. Бути главою держави з гарантованим утриманням, верховним арбітром і гарантом – і при цьому ні за що не відповідати – політична казка, а не життя.
Якщо у Ющенка даний варіант не є робочим сьогодні, то в недалекому майбутньому він ним стане. Іншого йому просто не дано. Тимошенко – прем’єр, Ющенко – почесний президент, у парламенті – демократична коаліція. Усі "наші" задоволені!
А українці? Ті, хто за Конституцією призначає президентів, виконують певні обов’язки у своїй державі. Вони є найвищою інстанцією і вони прагнуть до того, щоб в державі забезпечувався порядок, той що потрібен, насамперед їм.
Щоб добитися ефективної роботи призначеного керівника (менеджера, президента) вища інстанція повинна виконати три фундаментальні завдання:
Визначити обсяг його повноважень таким чином, щоб він мав змогу виконувати усі поставлені перед ним завдання і розумів їх сенс навіть у тому випадку, коли не хоче цього робити.
Встановити відповідальність, адекватну обсягові президентських повноважень. Забезпечити такий контроль за його діяльністю, що унеможливлює уникнення відповідальності.
Вся суть системи управління демократичного суспільства полягає у правах і обов’язках індивіда і контролі за ними з боку суспільства. Суспільство – це народ, а індивіди – від бомжа до президента – з усіма його секретаріатами, кумами та підкумниками включно.
У такі енергетично насичені періоди, як кризово-перехідний, в якому перебуває сучасна Україна, права та обов’язки всіх органів влади повинні бути сформульовані максимально чітко і однозначно.
Це означає, окрім усього іншого, що жодна з трьох гілок влади не повинна мати права втручатися у роботу усіх інших. А також – мати всю повноту влади в межах своїх повноважень.
Цим вимогам відповідає лише президентська форма правління, у якій посада прем’єра або відсутня, або прем’єр призначається президентом.
Коли на чолі держави та уряду стоїть одна людина і ця людина обирається всенародно, то воля народу здійснюється безпосередньо, владна вертикаль – пряма і максимально ефективна, а вся відповідальність за стан справ у державі може бути покладена на одну чітко визначену особу.
У цьому випадку ця особа протистоїть народові і це дає їй чітке усвідомлення незворотності відповідальності.
Відповідальність стимулює продукування адреналіну в крові людини, а адреналін примушує людину працювати до того моменту, доки усі її завдання не виглядатимуть виконаними, принаймні, на "задовільно".
Якщо ж людина впоратися зі своїми завданнями не може, то надлишок адреналіну у крові приводить її в паніку і бажання якнайшвидше позбутися не підйомних для неї завдань.
Тому "їхні" президенти у випадку непродуктивної роботи ідуть у відставку. Бо кожен президент демократичної країни знає, що його влада закінчиться для нього неприємними наслідками тоді, коли на вулиці вийде тисяч п’ятсот агресивно налаштованих співгромадян.
Як один з прикладів соціально-економічного прогресу для України наводиться Південна Корея. У цій країні президенти та олігархи регулярно "сідають" на державні харчі (не тому, звичайно, що вони більш корумповані, ніж українські, а тому, що там демократія), але розвитку країни це тільки сприяє.
Відповідальність президента за доручену йому справу передбачає його право вибирати собі усю вертикаль виконавчої влади. Коли президент призначає прем’єра своєю волею, то він несе усю відповідальність за дії свого підлеглого.
Якщо ж прем’єра президенту нав’язує парламент, то притягнути президента до відповідальності неможливо: усі прорахунки будуть списані на недолугий парламент і ще більш невдалого прем’єра.
Автоматично програмується, і всі ми є цього свідками, конфлікт між двома рівнями виконавчої влади, що само по собі є безглуздям. 90% діяльності уряду і президента у такому випадку спрямовується на подолання одне одного, а не актуальних проблем суспільства.
Отже, ми приходимо до висновку, що у країни може бути лише одна голова.
Олександр Бобик, для УП
