Помаранчеві уроки. Або скільки голів потрібно Україні-2

Читайте також Помаранчеві уроки Або: Скільки голів потрібно Україні?

Фактично у України є вибір між двома моделями: президентською республікою, коли головою виконавчої влади є президент, що може призначати собі прем’єра, а може сам кермувати, та республікою парламентською, коли головну виконавчу посаду обіймає прем’єр, якого обирає парламент чи певна асамблея народних обранців.

Принципова різниця між ними полягає у способі обрання – прямому чи представницькому – найвищої посадової особи в державі і, відповідно – підзвітності цієї особи. Різні комбінації парламентсько-президентські чи навпаки не розглядаються тут в силу названих вище причин.

Існує думка, що парламентська форма є більш демократичною, оскільки прем’єр підлягає значно пильнішому контролю з боку кращих представників нації, що убезпечує його від спокуси непрогнозованих рішень. Однак, варто зауважити, що це "в них" парламент є середовищем людей морально достойних і законослухняних.

У специфічних умовах сучасної України з її пропорційною виборчою системою, коли усі питання – кого вибирати і як вибирати – вирішуються грошовими мішками та їхніми власниками, вищий законодавчий орган є якщо не збіговиськом олігархів, то чимось надто до цього подібним.

Принципи, за якими олігархи обирають президентів та прем’єрів, були сформульовані ще у ХІХ століття, коли один американський магнат на запитання: якого президента нам треба? – відповів: "Вибирайте найдурнішого". Щоб не міг самостійно мислити і забувати, хто його годує.

Чи можемо ми довіряти свою долю такій організації? Тим більше – долю нашої держави і наших дітей? Питання виглядає риторичним, особливо з огляду на ціни "вирішення питань".

З цього можна зробити висновок: голову України повинен обирати народ. І наділяти його таким обсягом повноважень, який би не допускав сумнівів у його відповідальності за стан справ у державі.

Можливо, в такому випадку бажаючих бути президентами в Україні і поменшало б.

Парламентська система у "цивілізованих" країнах тримається на політичних традиціях. І традиції ці спонукають своїх прихильників зовсім не до зловживань своїми правами. Політична традиція кожної країни формується і шліфується століттями. Форми правління сучасних цивілізованих країн склалися в часи монархій і буржуазних революцій.

За монархії, функції суб’єкту влади (суверена) виконує монарх – політична особа, народ для якої є сукупністю підданих, а не вільних громадян. Монарха обрати неможливо, він існує поза волею окремих громадян на правах дідичності – спадкоємності влади.

У США у XVIII столітті суб’єктом влади чи не вперше в історії був проголошений народ. Тому в США головою держави і уряду є президент, котрого обирає загальна більшість. Крім США у 1789 році республікою стала Франція. Тому там теж править "сильний" президент.

У плані соціально-економічного прогресу у ХІХ столітті суспільство, що складалося з безправних підданих дідичної корони, було утворенням вкрай неефективним порівняно з країнами вільних громадян. Тому у Європі відбулися соціальні катаклізми, результатом яких стало повсюдне перетворення абсолютних монархій у конституційні.

Основою конституційної монархії є конституція, іншими словами – об’єктивне законодавство, що є продуктом діяльності демократично обраного парламенту. При цьому, однак, монарх залишається главою і символом держави, гарантом традицій і суспільного ладу.

Зрозуміло, що жодному політику в таких країнах і в голову не прийде ставити пост монарха у якості наступного щабля своєї кар’єри. Окрім усього іншого, монарх є хранителем моральних принципів і завжди може вказати на місце надміру активному "діячеві".

Головою виконавчої влади у такому випадку може бути лише прем’єр, причому обраний не всенародно. Інакше б воля народу у вигляді "всенародно обраного" протистояла дідичному символу держави.

Очевидно, що парламентська форма правління є способом усунення такого протистояння, жертвуванням громадянами певних політичних прав в ім’я історично-традиційного символу державності.

У тих же країнах, де монархій історично не було, або політична традиція ґрунтується на демократичних правах громадян радше, ніж на старовинних традиціях, головами виконавчих влад є президенти.

Деякі винятки є представлені кількома країнами, у яких старі традиційні монархії були знищені соціальними революціями у ХХ століття, коли структури демократичних суспільств були вже сформовані і усталені, як то – Італія та Німеччина.

У цих країнах не стали змінювати усю відпрацьовану політичну систему, а просто замінили символічного монарха символічним президентом.

З точки зору політичної ефективності, така форма правління виглядає дещо складною і архаїчною, як перебудований під сучасний готель старовинний замок з ровами і баштами. Але головне – її життєздатність базується не на структурі, а на політичній традиції суспільства.

В СРСР роль монарха взяла на себе КПРС.

В Україні такої традиції немає. Тому зовсім незрозуміло для чого нам замість простої, демократичної та ефективної президентської влади вибудовувати химери, основним ефектом яких буде лише можливість перманентного уникнення відповідальності властьімущими.

Парламентська форма правління була б виправдана в Україні, якби у нас існувала стара монархічна традиція, каста "благородної аристократії" з усіма її спадкоємними моральними чеснотами. Але у нас це не тільки не присутнє, але видається наразі генетично чужим нашому національному типу.

Хто сьогодні з політично впливових громадян України може служити взірцем національної моральності? Хто з них здатен, скажімо, застрелитися з моральних мотивів?

Коль займав пост канцлера ФРН протягом 14 років. Він одержав країну у глибокій економічній кризі, а залишив об’єднаною і процвітаючою. Коли Коль залишив пост канцлера, він мусів виселитися з державного житла. Цілком пристойний та охайний будиночок, з прислугою, усе як треба, однак за розмірами скромніший за будь-який "сиротинець" у Нових Безрадичах.

За часів канцлерства Коля його 24-річний син попав у пресу. Ні, він не їздив на контрабандних автах, вартість яких у десятки разів перевищувала зарплату батька. Він не паркувався у пішохідних зонах у центрі Берліна.

Він лише порушив правила вуличного руху. За таке в Німеччині не завжди і карають. Але ж це – син канцлера. Моральне обличчя нації! Тому син Коля заплатив за свій штраф сповна, а його батько – всенародно вибачився.

Після Другої світової війни американська окупаційна адміністрація зробила все можливе, щоб ліквідувати монархію у Японії. Але в останній момент якась мудра голова попередила начальство, що це може мати катастрофічні наслідки. І не лише для японців.

Імператора в Японії залишили. Він виступив по радіо, тихим голосом подякував народові за підтримку і висловив особисту думку, що підняти рідну країну з суцільних руїн може лише самовіддана праця кожного на своєму посту.

Уряд Японії відразу ж вирішив працювати по 14 годин на добу без вихідних та відпусток. За якихось двадцять років Японія пройшла шлях століть і стала однією з провідних економічних потуг світу.

Двір королеви англійської витрачає на себе трохи більше засобів, ніж наш Секретаріат президента. При більш, ніж 2 трильйонах доларів ВВП проти наших 321 мільярдів вони можуть собі таке дозволити.

У роки Другої світової війни Англія жила трохи краще, ніж сучасна Україна: бездомних дітей там майже не було і пересічний англієць міг купити собі на свою зарплату не тільки хліб і картоплю. Але економічні проблеми були. Німці тримали Британські острови у блокаді, а всі вільні ресурси забирало воєнне виробництво.

Королева Єлизавета ІІ розпорядилася не опалювати палаци і не подавати до столу імпортних товарів. Усю війну так і прожила. Усі шість років. Якби війна протривала довше – жила б так до кінця.

Коли виник дефіцит сировини – наказала віддати в переплавку усі "зайві" прикраси з королівських помість. Тому кожен свідомий англієць висловив своє "фе" радикалам, що після війни заповзялися ліквідувати інститут монархії у Великобританії.

Найвидатніший француз Шарль де Голль пішов у відставку, коли його рейтинг скоротився до 56%. Він вважав, що правити країною може лише людина із всенародною довірою.

Чи є нас такі люди? Напевно, є. Але проблема в тому, що жоден політик не буде чесним, якщо бути чесним йому невигідно. Якщо прем’єра обирає парламент, то решта українців можуть обирати лише некоронованого монарха, а не демократичного лідера. І цей недороблений монарх зможе творити все, що завгодно, а всю відповідальність валити на уряд і парламент. Чи потрібен нам такий паразит за сотні мільйонів гривень?

Якщо парламент обиратиме президента, то головною функцією останнього буде імплементація моральних традицій у політичне життя. Хто і які моральні традиції буде гарантувати в українській реальній політиці?

Якщо звернутися до нашого історичного досвіду, то для українців завжди було традиційним пряме народовладдя, що остаточно сформулювалося у XVII столітті у вигляді гетьманської форми правління.

Гетьман – глава держави, повноваження якого можна порівняти з повноваженнями дуже сильного президента, обирається всенародно (у тодішніх історичних реаліях – усіма повноправними громадянами) і керує діяльністю писаря (приблизна відповідність прем’єра, держсекретаря чи канцлера), отамана (військовий міністр) тощо.

За переконаннями українських національно свідомих політологів, американська та французька демократичні моделі походять з Конституції Пилипа Орлика, а та, в свою чергу – з Гадяцьких угод Виговського.

Деякий сенс у цих переконаннях таки є, але головне не це, а те, що українська гетьманська модель більше як триста років тому вже була не просто красивою ідеєю, а апробованою реальністю системою управління, органічно властивою нашій ментальності демократичною відповіддю на абсолютистські традиції тих часів.

В історії України було кілька більш-менш успішних у політичному та соціально-економічному плані періодів, коли нею правили одноосібні гетьмани. І було кілька цілком ганебних сторінок, коли виконавчу владу на себе перебирали парламенти і призначені ними особи.

Якщо розглянути проблему вибору форми правління з точки зору її можливості переростання у диктатуру, то треба зауважити, що Гітлер був канцлером, призначеним президентом.

Демократично призначений Гітлер готовий був пожертвувати усім німецьким народом, а дідичний імператор Хірохіто – пожертвувати собою першим в ім’я народу свого.

Чи можна стверджувати, що сильний президент є загрозою для демократії?

Реальність переконує в протилежному – імпотентний президент може правити лише в країні олігархів, сильний президент є символом демократії. А основа демократії лежить у тих кількох сотнях тисяч агресивно настроєних людей, що готові заради її принципів змести будь-якого президента чи диктатора.

Помаранчева революція довела, що в нас такі люди є. То чи варто сумніватися в тому, що ми зможемо проконтролювати і найсильнішого президента?

Олександр Бобик, для УП