Київ-2008: деякі прагматичні уроки

Про різноманітні жахіття, пов'язані з другим пришестям Леоніда-Космосу-Черновецького написано вже чимало, хоч і недостатньо, якщо зважити на передбачувану непередбачуваність дій старого-нового мера та його команди.

Тож саме час повести мову про інше: про зміни у законодавстві, необхідність яких висвітлили дострокові вибори у столиці; зміни, потреба в яких зовсім не пов'язана із персоналіями чинного мера та його основних опонентів.

Найперше, має йтися про суттєву трансформацію виборчої системи. Про це писали ще напередодні київських виборів, тепер же остаточно зрозуміло: не можна міськраду обирати за принципом закритих партійних списків.

І не тільки тому, що виборець зазвичай бачить тільки першу п'ятірку, "обличчя" списку, а за спинами у цієї п'ятірки може ховатися казна-хто, а передусім тому, що нинішня спискова система не вимагає від депутата міськради працювати з конкретними виборцями, хоча, звісно, і не забороняє цього.

Але що має прийти їй на зміну? Знову чиста мажоритарка?

Варто згадати, у що вона вилилася – на всіх рівнях – на початку 2000-х років і чому від неї відмовилися: адже така система провокує сакраментальну "роздачу гречки", простіше кажучи, підкуп виборця.

І саме такий підкуп виявився тоді дуже ефективним, не має значення, чи у вигляді "благодійництва", тобто проведення операції обміну матеріальних благ на голос виборця за рахунок власних коштів, чи у вигляді застосування "адмінресурсу" - те ж саме, тільки за рахунок бюджету. Це перший аргумент проти неї.

Другий – що будь-яка політична сила, враховуючи українську традицію отаманщини та багато-багато-багатопартійності може одержати у конкретних округах по 20-25% голосів, але мати 100% у міськраді.

Третій – що у міськраді мають бути представлені команди, а не окремі, хай і найпрофесійніші в тому чи іншому питанні персоналії.

А щодо Києва існує ще один вагомий аргумент. Адже Київ – це не просто місто, це – регіон. За населенням розміром із одну з держав Балтії, а то й більший. Та що Київ – лише Дарницький район за населенням не менший, ніж Ісландія! А на додачу Київ – це столиця не найменшої європейської держави.

Відтак, коли ми ведемо мову про Київраду, тут має йтися не про "господарників", чи, принаймні, далеко не самих "господарників", а переважно про політиків, про команди політиків.

Іншими словами, виборах міськрад має діяти змішана система. В яких пропорціях? Ймовірно, це може залежати від розміру міста та від його адміністративної "ваги".

Принаймні, в обласних центрах, Києві і Севастополі може йтися про застосування принципу 50/50. Це унеможливить тотальну виборчу корупцію чи тотальне застосування адмінресурсу, хоча, ясна річ, не знищить їх повністю, і змусить партії хоч ненабагато, але краще працювати з електоратом, себто "рядовими" громадянами.

Інше питання, яке стосується змін в електоральній системі – це необхідність обрання міського голови у два тури, якщо в першому жоден кандидат не набрав 50% + 1 голос від усього списку виборців.

Саме так - не 50% від тих, хто прийшов голосувати, бо київське ноу-хау – цілеспрямовані заходи міської влади задля заниження явки на виборчі дільниці певних категорій громадян – може бути застосоване по всій Україні.

У другому ж турі має бути не менш, ніж 50%-а явка на виборчі дільниці – знов-таки, щоб запобігти вказаній спокусі.

І взагалі, система виборів міського голови в один тур, коли місто, навіть столицю, може очолити претендент, що набрав не те, що 30%, а навіть 15-17% голосів, за умови граничної розпорошеності голосів, поданих за інших кандидатів, що в Україні не рідкістю.

Така система не тільки сприяє політичній та економічній корупції, залаштунковим оборудкам і залежності міської влади від фінансових "тузів" та загальнодержавного адмінресурсу, а й робить їх неминучими, ба, раціональними складовими системи місцевої влади.

Адже мер, який приходить до керування містом і при цьому не має підтримки ані більшої частини виборців, ані більшої частини депутатів міськради, змушений шукати таку підтримку будь-де.

Відтак він пропонує посади представникам тих політичних сил, які щойно з ним конкурували і, можливо, навіть поливали його словесним брудом; причому таке примирення і знаходження спільної мови відбувається майже завжди не прилюдно, з підписанням відповідних зобов'язуючих документів, а за кулісами публічних представницьких інститутів.

Зазвичай жодного ідеологічного підґрунтя в таких домовленостях немає, крім одного – жадоба якнайбільшої влади. Ну, а те, що таку підтримку доводиться шукати серед чиновницького корпусу та бізнесменів, і говорити не доводиться.

А що робити з виборцями, як не прогнівити їх, не дати акціям протесту набути деструктивного розмаху?

Стратегічні проекти, які так потрібні всім українським містам, потребують часу й економії коштів на всьому іншому; якщо більшість виборців підтримує мера і вірить у його чесність та фаховість, він має запас у два-три роки, не більше, на виконання проектів, віддача від яких прийде не одразу.

Мало, звичайно, часу, але якщо показати бодай частину реального результату, то виборці ще трохи почекають. А от мер (навіть – уявімо собі! – справді чесний мер), за спиною якого стоїть меншість електорату, причому незначна меншість, змушений "кидати" щось виборцям, аби вони не протестували проти тих чи інших далеко не завжди популярних рішень місцевої влади.

На стратегічні проекти ресурсів не залишається, навіть якщо мер бачить їхню необхідність і щиро прагне зробити щось корисне для свого міста.

Зовсім інша ситуація складається, якщо вибори проходять у два тури, і для обрання міського голови потрібна буде участь понад 50% всього зареєстрованого електорату. Принаймні, така ситуація складеться, якщо серед політиків бодай частина поводитиметься чесно і фахово, а не менше третини електорату робитиме свій вибір раціонально, без орієнтації на популістські гасла.

У такому разі в другому турі два найсильніші претенденти змушені будуть публічно домовлятися з частиною своїх колишніх опонентів на основі певних програмних принципів; політики братимуть на себе певні, чітко зафіксовані зобов'язання, виконання яких можна буде проконтролювати; формуватимуться команди, які спільно працюватимуть у міськраді.

При цьому також відбуватиметься консолідація ідеологічно близьких груп виборців, які у першому турі були розпорошеними; новий міський голова та його команда після перемоги зможуть опиратися на відносну чи навіть абсолютну більшість електорату та на потужну команду у міськраді, і все це робитиметься на рівні публічної, а не залаштункової політики.

Одним словом, вибори у два тури міських голів за українських умов потрібні не якійсь конкретній політичній силі, а демократії як такій. Мер повинен мати більшість - хоча б не абсолютну, а політично активного населення - за своєю спиною. Інакше він апріорі, навіть у разі щирої відданості ідеалам народовладдя, не зможе керувати демократичними методами.

А те, що говорить з цього приводу президент Віктор Ющенко – мовляв, вибори мерів у два тури є недемократичною процедурою, ця ідея є рецидивом радянщини, - то він незнання справи.

Он восени 2007 року у два тури пройшли муніципальні вибори у Болгарії. У Франції цього березня пройшов другий тур муніципальних виборів. В Італії теж недавно місцеві вибори відбулися, і теж у два тури.

Всі ці країни – члени НАТО та ЄС, всі вони, за оцінками міжнародних інституцій, мають більш високий рівень політичної демократії, ніж Україна.

Але при цьому слід ускладнити процедуру висунення претендентом на кандидати у мери, адже зараз ця процедура надто вже простецька, збирай 300 підписів – і вперед, доводячи ситуацію до абсурду, до сувою з прізвищами кандидатів довжиною в два-три метри...

І нарешті, потрібно внести певні зміни у виборче законодавство у плані забезпечення інформаційної рівності кандидатів та висвітлення місцевих виборів у ЗМІ.

Адже нинішні вибори у Києві пройшли без теледебатів кандидатів у мери та лідерів чільних п'ятірок партій та блоків – річ, нечувана для демократичної держави. Без застосування сили закону ситуацію тут навряд чи зміниш - не менш важливе питання, хто саме застосує і чи застосує взагалі силу закону, але воно не скасовує актуальність першого питання.

Разом із трансформацією виборчої системи повинна бути певним чином змінена й системи управління Києвом у разі форс-мажорних ситуацій, зокрема, дострокових місцевих виборів.

Адже у разі, якщо Верховна Рада внаслідок зафіксованих зловживань чинного мера та його команди оголошує у місті дочасні вибори, то ці вибори просто-таки апріорі не можуть бути чесними у разі подальшого перебування при владі скомпрометованих персонажів.

Таким персонажам утрачати нема чого; ба більше, тільки легітимація шляхом перевиборів дає їм шанс залишитися на плаву. Отож тільки й залишається, що на повну потужність увімкнути адмінресурс і займатися "благодійництвом" за рахунок місцевого бюджету.

Тому, варто подумати над запозиченням індійського досвіду щодо розпуску місцевих органів влади та введення прямого президентського правління на строк до півроку з наступними виборами чи над упровадженням інституту надзвичайних префектів, які мали б право зупинити будь-які дії місцевих органів влади у передвиборчий період.

Знов-таки, це пропозиції, які не пов'язані із конкретними персоналіями, йдеться про переформатування державних механізмів на ґрунті уроків, отриманих навесні 2008 року у Києві.

Отож: вибори відбулися, час засвоєння уроків настав. І хоча мало віриться у здатність чинної Верховної Ради ухвалити розумні зміни до законів щодо місцевих виборів, вести мову про необхідність таких змін треба.