Комунізму: ГАНЬБА!

Кожен, хто хоч інколи замислюється над долею сучасного українського суспільства, з неодмінністю прийде до висновку, що всі його негаразди мають витоки в радянській минувшині.

Більш ніж 70-річне панування анти-людської безбожної ідеології комунізму привело країну до такої матеріальної та, і це найголовніше, духовної кризи, що сподіватися подолати її в найближчому майбутньому може тільки дуже вже затятий оптиміст-націоналіст.

Скільки не переконуйте мене – все одно не повірю в те, що 70 років бездумства та регресу можна якось легко й просто обіграти в 10 чи 15 років (якщо бути точним – 17) незалежного існування в умовах свободи та демократії.

Надто цілеспрямовано комуністи нищили українське господарство, культуру та інтелігенцію, Церкву, щоб ми змогли це все відродити в якісь кільканадцять років.

Найгірше, що достатньо велика кількість українців досі вважає, що СРСР – це було щось цілком нормальне й логічне, але просто в якийсь момент воно перестало існувати. Ніякого жалю за всім тим, що знищено радянською владою і комуністичною ідеологією, такі люди не відчувають.

Десь глибоко в цьому ховається комплекс самозбереження, притаманний кожному. Справді, хіба можуть колишні комуністи й партійні діячі за такий короткий час усвідомити, що протягом цілих десятиріч вони чинили страшні за своїми наслідками злочини проти людства, проти ідеалів добра і миру?

Це неможливо.

Комунізм тим і страшний, що коли він заволодіває душею та розумом людини, то вилікуватись від цього майже неможливо.

Спробуємо пригадати колишніх комуністів України, які щиро покаялись у своєму минулому.

Та їх практично немає.

Можливо, Іван Салій, але я щось не пригадую якихось публічних актів покаяння від нього.

Згадується ще Олександр Зінченко, лідер київської комсомольської організації. Так само – жодних публічних актів покаяння з надією на те, що люди й так зрозуміють його внутрішню зміну.

Але я не був би таким упевненим. Те, що ще можуть зрозуміти люди старших поколінь, люди покоління Олександра Зінченка – рішуче відмовляються розуміти.

Моє покоління, покоління 1970-х та 1980-х, яке було переважно позбавлене необхідності сповідувати культ Леніна та Комуністичної партії, а тому виявилося досить політично здоровим.

Врешті, саме цей фактор і уможливив демократичні процеси 2000-х років, котрі прийшли на зміну пост-тоталітарній епосі Кравчука і Кучми.

До речі, з приводу вищезгаданих персоналій. Кравчук і Кучма мають комуністичне минуле і у каятті, з приводу служіння ідеалам марксизму-ленінізму, помічені не були. Обидва стали президентами України, тож виходить, що незалежну Україну почали будувати переконані комуністи, щоправда дещо ліберальніші за їхніх попередників по партії.

Звісно, це були не леніни й не сталіни, навіть не хрущови чи брежнєви. Але тут є один дуже й дуже важливий нюанс. Якщо наша держава вважає себе спадкоємицею Української Радянської Соціалістичної Республіки, то все гаразд, жодних запитань до Кравчука з Кучмою.

Та виглядає так, що Україна не хоче вважатися правонаступницею УРСР – вона цілком свідомо позиціонує себе як наступниця Української Народної Республіки, на чолі якої стояв Михайло Грушевський.

Це підтверджується передачею державних символів України урядом УНР в екзилі та особисто його президентом Миколою Плав’юком Леонідові Кравчуку в 1991 році, коли той став на чолі нової незалежної України.

Маємо серйозний казус.

Чи може держава-правонаступниця УНР очолюватись колишніми комуністами, які тоді, в 1917 – 1921 роках, знищили її державність? Той, хто в добрих відносинах з логікою, не потребує моїх підказок у відповіді на це запитання.

Отож, що треба зробити з комунізмом в нашій державі? Здається, не треба бути Аристотелем чи Іммануїлом Кантом, щоб це зрозуміти. Комунізм повинен бути заборонений на найвищому законодавчому рівні як екстремістська ідеологія, небезпечна для мирного існування людства.

Під кривавим прапором комуністичної ідеї винищено мільйони ні в чому невинних людей і в нашій державі, і в світі. В Україні це і жертви Голодомору 1932 – 1933 років, і жертви репресій 1937 – 1938 років, і ті, хто був змушений воювати в радянській армії у Другій світовій війні.

Це також сотні й тисячі політичних в’язнів ленінської, сталінської, хрущовської, брежнєвської та горбачовської епох.

Це жертви Чорнобильської катастрофи 1986 року та ветерани війни в Афганістані 1979-1988 років.

А ще це тисячі розстріляних і ув’язнених священників та єпископів Української Православної та Католицької Церков. В сумі – мільйони, десятки мільйонів людей, українців, які не хотіли вмирати, віддавати свої життя за примарну ідею світлого комуністичного майбутнього.

Що ж стосується долі теперішніх комуністів, то я далекій від того, аби вимагати їхнього ув’язнення чи ще чогось подібного.

Хай їх судить Бог.

Я навіть не збираюся закликати державних мужів заборонити цим людям займатися політикою – маю на увазі "відкритих" комуністів Петра Симоненка чи Леоніда Грача з однодумцями та прихованих, типу, медіа-магната Олександра Швеця, який в кінці 1980-х прославився своєю активною боротьбою проти ідеї української незалежності.

Але дозволити їм усім залишатися комуністами ми просто не маємо морального права – хай переходять у табір соціалістів, соціал-демократів або в будь-який інший за власним смаком, а червоні прапори, серпи з молотом та багатотомники Маркса-Леніна-Сталіна залишать історії, на смітниках якої знайдеться місце і для багатств Комуністичної партії України.

Сучасне законодавство кожної цивілізованої країни містить у собі заборону фашизму. Але чи комунізм є чимось набагато безпечнішим від фашизму?

В жодному разі.

Це така сама тоталітарна ідеологія смерті, як і фашизм, а тому мусить так само бути поставленою поза законом. До заборони комунізму давно вже дійшла б справа у минулому, але на заваді стала перемога СРСР у Другій світовій війні.

Переможців не судять. І саме через статус переможця над фашизмом демократичні країни вибачили в 1945 році Радянському Союзові і Голодомор в Україні, і масові репресії в інших окупованих ним республіках.

Але чи був СРСР переможцем у тій війні? Хіба взагалі можуть бути переможці у війні, де з обох сторін загинули та пролили свою кров мільйони людей? Свого часу я на стіні в коридорі одного з корпусів Києво-Могилянської академії прочитав цікавий анекдот, написаний маркером кимось зі студентів.

Отож, розмовляються двоє:

- Слухай, а хто переміг у Другій світовій війні?

- Ой, чесно кажучи, я так і не зрозумів.

- Може, Червона армія?

- А за що воювала Червона армія?

- За СРСР.

- А СРСР є?

- Немає.

- Тоді, може, армія Третього рейху?

- А вона за що воювала?

- За Третій рейх.

- А третій рейх є?

- Немає.

- Так, можливо, перемогла Українська Повстанська Армія?

- Можливо... За що воювала вона?

- За Україну

- А Україна є?

- Є!

- Тоді, значить, в Другій світовій перемогла УПА! Слава Україні!

Щось у цьому анекдоті є глибоко правдиве. Я впевнений, зі мною погодиться кожен, хто здатен піднятися над штучними політичними ілюзіями і сміливо подивитись в очі історичній істині.

Отож, я хотів би закликати всіх небайдужих до долі своєї країни підтримати ідею законодавчої заборони комуністичної ідеології.

В Україні немає місця для ленінських і сталінських гасел, зміст яких був смертельним вироком для мільйонів наших батьків та дідів. Промовмо комунізму своє рішуче: Ганьба!!!

Іван Верстюк, для УП