Чи довго ще сліпі нам вказуватимуть дорогу

Сучасний українець, як і будь-яка цивілізована людина взагалі опинився в перманентному стані невизначеності, що, по великому рахунку, перетворює його життя в театр абсурду. Принаймні, абсурдним виявляється всяке індивідуальне існування з огляду на марні спроби його осмислити та виявити притаманні йому об’єктивні закономірності.

Невизначеність становища кожного з нас найперше проявляється в тому, що жодна вражена цивілізацією людина не спроможна віднайти зміст свого існування, і водночас їй не до снаги відмовитися від будь-яких намагань та схильності перехоплюватися змістом власного життя.

Приміром, уникати яких би то не було нарікань на несправедливу долю; покласти край всяким спробам по триста раз перестраховуватися на всі випадки життя або купити увагу та "добру" пам’ять інших, а ще краще, "забронювати" тепле місце під сонцем або й VIP-місце на небесах. Зрештою, заглянути за завісу майбутнього та/або "переписати" минуле.

Між тим, одного разу опинившись заручником ситуації екзистенційної невизначеності, людина остаточно перетворилася на екзистенційно хвору істоту. Вона вилучила себе з природного середовища, перемістившись в шкаралупиння штучного світу речей.

І тим же таки техногенним шкаралупинням відгородилася від свого буттєвого джерела, позбавивши себе перспективи духовного вдосконалення і розвитку.

Але що найгірше, цивілізована людина втратила відчуття реальності, підмінивши останнє колективною ілюзією, яка час від часу зазнає певних трансформацій та набирає вигляду чи то соціально-економічних формацій, якщо слідувати ідеям Маркса, чи релігійно-клерикальних субкультурних просторів, заснованих навколо певних догматичних систем.

А ставши одного разу носієм і заручником ілюзій, людина, як і належить хворій істоті, втратила душевний спокій, позбулася віри в себе, свої можливості. Розвинула в собі тотальну апатію до всього, що не приносить короткочасного задоволення тут і тепер.

Інакше кажучи, стала рабом своїх первинних потреб та забаганок.

Та воно по-іншому і бути не може. Адже, не маючи навіть поверхневого знання про зміст власного існування, та обмежуючись різноманітними, часто взаємопротилежними гадками, людині важко бути духовною істотою та екзистенційним оптимістом.

Простіше кажучи, їй, насправді, ні на що – кардинальне, величне або ціннісне – з погляду буття, орієнтувати власне життя. Тож загальним неписаним правилом існування цивілізованої людини, зокрема українця, стало гасло: живи сьогоднішнім днем.

Таким чином, сучасний українець як і будь-яка цивілізована людина перетворився на героя сумної казки, який мусить йти не знаючи куди, та шукати те, не знаючи що.

А щоб не збожеволіти під тиском страху перед невідомим, ми вимушені, сліпо вірячи в те, вдавати з себе раціонально-моральну істоту, яка нібито здатна усвідомлювати свою ситуацію та, виходячи з цього, дбати про своє та благо інших.

Проявом же і чи не найголовнішим симптомом екзистенційної хвороби стала всюдисуща самотність, що не полишає більшість із нас ані вдень, ні вночі; ані в колі сім’ї і знайомих, ні наодинці з самим собою. А також страх перед смертю, який проявляється як страх жити, так би мовити, на повні груди.

Насправді, буденна людина живе заради чогось і діє заради чогось, а не просто – живе і діє. Так би мовити, історія її життя розгортається від події до події, значимість і зміст яких найчастіше спотворюються самим індивідом. Не даремно ж в народі кажуть: не збрешеш – не розповіси.

При цьому, людину лякає все, що виходить за межі її (ілюзорної) спроможності контролювати. Тобто все нове і невідоме. Все, що вона не здатна пояснити і інтерпретувати. Або хоча б порівняти та знайти аналогію з уже відомим.

Ось тут відкривається "благодатне" в усіх відношеннях поле для різного роду оракулів, інтерпретаторів, "людей божих", народних слуг, месій і іже з ними.

Не залишилися без поля діяльності, а заодно і ласого шматка також, соціально-політичні ідеологи та поводирі. На їх частку найперше перепало "почесне" право трактувати зміст колективного існування. Адже народу, що по суті своїй є номіналом натовпу, необхідно також уявлення про те, чим він є, що має і на що може розраховувати.

Ну хоча б, на які пенсії та зарплати, доплати і подачки, а ще обсяг матеріальних і ерзац-духовних благ. Народу також конче необхідно знати, хто винний в усіх його негараздах, аби зняти з себе всяку відповідальність за власну обмеженість і водночас без тіні сумніву сприймати як належне улесливі компліменти на свою адресу різноманітних сучасних "романтиків з широкої дороги".

А вони, між іншим, не лише не відбирають силоміць нажите у людей, але й так зачаровують останніх, що ті добровільно віддають левову частку того, що, насправді, належить їм по праву, але чим вони в силу власної обмеженості та затурканості не здатні розпорядитися, тим більше ефективно.

От і виходить, що сучасні політичні партії є такими собі багатофункціональними конторами, по-перше, по відбору чотирьохстами, умовно чесними, за Остапом Бендером, способами активів, прав і свобод у населення.

По-друге, структуризації і кооперації населення за інтересами (а точніше, за певними буттєвими схильностями і принципами організації свого існування). Наприклад, любителів російського духу на східноукраїнський кшталт (такими собі мазохістами-приспішниками) в електорат ПР та комуністів.

Або шанувальників жінок (акцентуйованих еротоманів) чи любителів пива (прихованих гедоністів-пофігістів). А ще любителів Ющенка (симбіозу ділків-пройдисвітів та невиліковних романтиків-"бджолярів"), рожевого сердечка (тих, кому до смаку жорстка гра, часто на виживання, або хто схильний в усьому покладатися на лідера) тощо.

По-третє, вироблення системи та ієрархії нібито пріоритетних напрямків розвитку держави і суспільства, а насправді списку приватних інтересів та забаганок, видаючи їх за національні інтереси. А інакше, з якого б то доброго дива політики б так гризлися поміж собою, як зголоднілі шакали за шматок гнилого м’яса, дбаючи про народне добро.

Зрештою, політичні партії є головними постачальниками шоуменів для голубих екранів, ньюсмейкерів для ЗМІ і просто дуже дорогих клоунів з претензіями на честь, сумління і розум суспільства.

Тому високий рівень політичної апатії в суспільстві може свідчити принаймні про наявність двох тенденцій притаманних суспільству, що є не лише радикально відмінними між собою, але й водночас доповнюють одна одну.

Мова йде, по-перше, про втрату значною кількістю громадян всякого бажання і спроможності слідкувати за тим, що відбувається у владі та країні в цілому і осмислювати останнє. Тому ці громадяни відсторонюються від суспільних процесів, намагаючись зберегти своє психічне здоров’я, та покладаючись на "якось воно буде".

По-друге, про наявність певної кількості співгромадян, які розвинули в собі спроможність бути самодостатніми і не потребувати послуг жодних оракулів, самостійно віднайшовши хоча б перманентний зміст свого існування. Для них політика і політики – це болото, якого вони цураються.

Однак, очевидно, настає той час, коли саме ці самодостатні співгромадяни, переступивши через власну відразу до масовщини, все ж мають об’єднати власний потенціал заради стабілізації духовного здоров’я нації, поклавши край засиллю в суспільному існуванні Великих Посередностей та Народних Лихварів і Гендлярів.

В іншому випадку Україні ще довго доведеться переживати хворобу масового екзистенційного здичавіння і невігластва, якщо українцям взагалі вдасться зберегти суверенітет своєї держави.

 

Володимир Калуга, для УП