Прагнення анархії чи диктатури?
Ситуацію в Україні зараз часто називають патовою. Очевидно, що теперішня криза є найсерйознішою за роки існування незалежної України.
Ми звикли дивитися на себе як на "юну демократію", звикли говорити про "необхідність зміни поколінь" – це нагадує пошук виправдань: мовляв, не треба судити нас строго, ми ще маленькі, все іще обов’язково обернеться на краще. Якщо не зараз, то колись.
Але, весь цей безвідповідальний інфантилізм привів нас у ситуацію повного бардаку в державі. Терпіти його стає дедалі важче. Уже січень може порадувати нас цінами за газ на рівні 400 доларів, масовими відключеннями міст від теплопостачання (через несплату населенням за відповідні послуги), зупинкою багатьох підприємств та іншими не менш приємними речами.
Та проблема навіть не в цій зимі. Її може ще вдасться пережити. Але що буде з нами і з цією країною далі?
Чому ми не бачимо жодного просвіту в кінці цього багатолітнього тунелю змарнованих надій, невикористаних можливостей, катастрофічних помилок і практично свідомого саботажу України з боку людей, які, начебто, мали б нею опікуватися?
Стандартні пояснення: "відсутність національної еліти", "брак досвіду державотворення", "брак патріотизму", "зрада" і ще цілий оберемок не менш розумних і правильних слів, які вже давно нічого не пояснюють. Швидше навпаки – заговорюють проблему.
Фактично, ми знаходимося у ситуації, коли усім нам найкраще було б на якийсь час – замовчати. І помовчати ще. А потім спробувати задавати самим собі прості запитання.
З однією умовою – відповідати на них не так як ми звикли за багато років: оперуючи здебільшого не власними, а підкинутими нам категоріями, гаслами, кліше, чи таким ж само – чужими, непродуктивними і відірваними від нашого життя – догматами.
Про демократію
Візьмемо найвідоміший з таких догматів – про демократію. Здавалося б – що тут незрозумілого? Демократія – це добре. Відсутність демократії – погано. В Україні перемогла демократія. У Росії – відкат. Наша демократія ще не досконала, але ми на правильному шляху. Ідеал – американська.
Погодьмося, це десь типовий набір уявлень наших людей про демократію. Принаймні це те, що нам постійно повторюють різноманітні політики та їхні експерти. Часто чуємо, що демократії Україні потрібно – більше. Як і вільного ринку та свободи слова і ще багатьох різних свобод.
Для переважної більшості в Україні демократія взагалі є синонімом свободи. При цьому, якщо поставити запитання представникові Партії Регіонів, БЮТу чи НСНУ: а що ж є антонімом демократії?, то, ймовірно, почуємо, що це – диктатура, тоталітаризм або авторитаризм.
Так само, можливо, вважає і більшість читачів УП. Однак, якщо тільки ми перестанемо повторювати чужі слова і хоча б на хвилинку замислимося та спробуємо думати самостійно, то…
То ми дуже швидко побачимо і зрозуміємо, що авторитаризм, чи тоталітаризм геть не є повними антонімами демократії.
Якщо уявити певну вісь координат (просто пряму лінію), з одного краю якої помістити слова "несвобода", "авторитаризм", "тоталітаризм" і спробуємо уявити – що має бути з іншого краю цієї прямої, то в жодному випадку не зможемо розмістити там "демократію".
Насправді, якщо ми будемо чесними, то у цій крайній точці будемо змушені розмістити слово … анархія. Бо саме анархія є найближчим відповідником слова свобода.
А демократія, якби ми спробували знайти для неї місце на цій прямій, мала б розташовуватися десь на проміжку – між тоталітаризмом і анархією, між абсолютною свободою і абсолютною несвободою.
Кажемо "десь", бо геть не обов’язково, що це місце знаходиться посередині. Точніше буде сказати, що кожна країна має власну модель демократії. У когось вона ближче до золотої середини, у когось зміщена в бік більшої свободи, чи більшої несвободи.
Очевидно, що чужі демократії нас зараз цікавлять мало. Важливіше розібратися зі своєю – українською. То де ж знайдемо ми їй і собі місце на цій осі координат?
Очевидно, що коли ми так само не будемо лукавити, то віднайдемо це місце дуже швидко, і виявиться воно дуже близько до слова … анархія. Недопустимо близько. Чому недопустимо? Та тому що наближатися до анархії взагалі небезпечно.
Анархія, як і абсолютна свобода є синонімами слова – смерть. Точно так само, до речі, як і абсолютна несвобода. Тому скочування в одну, або іншу крайність необхідно уникати. Але, що робити у ситуації, коли всі ми – уже котимося? При чому дедалі швидше?
Про порядок
Вихід здається очевидним – необхідно за щось зачепитися і спробувати відновити баланс та рівновагу. Проблема в тому, що відновлення балансу, швидше за все, вимагатиме від нас усіх стрімкого переміщення – від анархії до… диктатури.
Це просто те, що ми знаємо з досвіду спостереження за маятниками, гойдалками та шальками терезів. Неможливо відновити баланс на похилій прямій, якщо не прикласти таку ж силу у протилежній точці.
А значить Україні, якщо вона прагне зупинити скочування у прірву анархії, необхідне не збільшення демократії, а її зменшення. Тобто зменшення писаних і неписаних прав і свобод.
А також запровадження того, що описується милим серцю багатьох словом – порядок. При чому, чим більшого порядку прагнемо, тим більших жертв має зазнати наша з вами, анархічна форма української демократії.
Чи готові ми до цього?... Очевидно, не всі. Занадто вже любимо ми свої права. Наприклад право пити-гуляти у людних місцях, гасати п’яними на автомобілях, мочитися під деревами мало не в центрі міста.
Право необдумано голосувати за того, хто найкраще і найбільше обіцяє; право не платити за комунальні послуги і міняти гроші на валютних п’ятачках по всій Україні; гарантовану можливість вирішувати все через хабарі і клясти при цьому якихось абстрактних "хабарників".
Право отримувати за державний кошт освіту, а потім марнувати свої знання і свій нереалізований потенціал на плантаціях Португалії, чи на миття берлінських туалетів, замість того, щоб, наприклад, перекривати дороги і вимагати собі кращого життя та достойної оплати праці тут, в Україні.
Також ми не готові віддати свого права зневажати владу та всі владні інститути власної держави, не готові відмовитися від дешевого іноземного краму (переважно контрабанди) і почати платити гроші своїм – рідним українцям – за наш, але трохи дорожчий товар.
Ми, якщо по-чесному, взагалі – не хочемо обмежень для себе. Бо віримо, що кожен із нас навпаки заслуговує на іще більше – свобод.
А значить маємо визнати – в душі своїй – ми дуже анархічна нація. На стільки анархічна, що вже становимо реальну (найбільшу на сьогодні) загрозу існуванню Україні. І не тільки – державі. Ми є небезпечними самі собі, нашим рідним і близьким. Бо внутрішньо прагнемо хаосу. Хаосу, пережити який, не приведи Господи, вдасться далеко не всім.
Що ж робити нам – ось таким свободолюбивим? Може все ж таки зважитися на авторитаризм? Але на чий?... Вибір достатньо невеликий: Ющенко, або Тимошенко.
Зараз технічно до запровадження певної форми авторитаризму більше готовий Ющенко. Просто тому, що має під собою крісло президента, а в своїх руках відповідний інструмент – укази.
Укази, які геть не обов’язково, як ми знаємо, мають бути конституційними. Головне, щоб тих указів було багато, а Конституційний суд по можливості не працював. Ефективність подібної схеми усі ми чудово бачили весною-літом минулого року.
Проблема Ющенка лише в тому, що насильство з його боку – при тому як він сам розуміє власну місію і благо для України – має усі перспективи закінчитися для держави трагедією розколу та неймовірного громадянського протистояння. А значить того самого – хаосу.
Інша справа, якби на Ющенка раптом зійшло просвітлення і він публічно відмовився від своїх улюблених фетишів, які постійно сіють лише розбрат та настроюють людей одне проти одного...
Якби Ющенко справді вирішив стати нарешті президентом для всієї України, відмовитися від системного пошуку того, що нас розділяє – у минулому, та знайшов би натомість якісь яскраві об’єднавчі цілі – у майбутньому…
Тоді, можливо, варто було б саме йому спробувати запровадити певну форму "раціональної демократії", яка б по суті означала не що інше як авторитаризм у найбільш прийнятній для українського суспільства цивілізованій формі.
Однак, сподіватися на чудесну трансформацію президента ми з вами не можемо. Просто тому, що не маємо для цього жодних логічних підстав.
Аналогічно і з Тимошенко. Немає сумніву, що, якби сьогодні вона раптом опинилася в кріслі президента, то вже завтра в Україні був би порядок. Який саме порядок – говорити важко. Судячи з дотеперішньої діяльності уряду, цей порядок міг би мати ознаки вакханалії та алогічного пошуку винних.
Хоча не можна виключати і цілком продуктивного розвитку подій у разі її одноосібного керування державою. Просто, сьогодні, у липні 2008, такої влади Тимошенко ніхто не віддасть.
Дистанція, якою вона іде до своєї мети, виглядає занадто розтягнутою у часі. А з часом у цій країні багато що може змінитися на гірше. І не лише для Тимошенко.
Диктатурі – НІ?
Якесь розумне рішення бажано знайти чим по швидше. Хай навіть воно буде проміжним, половинчатим і належного порядку Україні не забезпечать. Головне почати хоч трохи обмежувати анархію та найбільш руйнівні процеси в економіці. Який тут вихід?
Очевидно, одразу згадується широка коаліція. Колись вона була страшним словом, тепер наче вже нікого не лякає. Кажуть, що організують її десь на осінь.
З огляду на весь комплекс супутніх обставин, вона мабуть дійсно могла б стати певним виходом, але тільки з відповідною – відкритою зміною декларованих пріоритетів держави.
Загальна схема такої коаліції зрозуміла: Ющенко – президент, Янукович – голова уряду, Литвин – голова Верховної Ради. При цьому комуністи, як невід’ємна частина такої коаліції, отримують низку посад в уряді та в комітетах ВРУ.
Що б могла дати така коаліція? Теоретично вона могла б забезпечити порозуміння всередині України, зняти протистояння з Росією та вирішити питання поставок енергоносіїв за оптимальною для України ціною.
Можливо також була б вирішена задача порятунку економіки та наведення в Україні елементарного порядку.
Але на практиці це означає, як мінімум, що питання мови і НАТО мали б бути зняті з порядку денного. Знявши цих два найбільших подразника з порядку денного, ми приберемо два головних затори, які перекривають сьогодні Україні дорогу до загальнонаціонального порозуміння.
Більше того, досягши внутрішнього компромісу з цих двох питань, ми знову отримаємо більш-менш тверду основу на переговорах з Росією щодо ціни на газ.
Гарантовані поставки газу за ціною у 200$ при неодмінному збереженні обсягів транзиту на подальшу перспективу – ось головна і достатньо реальна задача для можливої широкої коаліції.
Наскільки реальна? Сказати важко, позаяк домовленостей доведеться досягати на руїнах далеко вже не нормальних стосунків і на справжньому мінному полі – образ, недовіри, страхів, бажання реваншу та застарілих травм. Але шанси є, як є і додаткові аргументи.
Але, чи потрібна широка коаліція, якщо ніхто в ній ніякого компромісу досягати не захоче і поступатися улюбленими темами також?
На жаль, саме таку широку коаліцію – безпредметну, безцільну та безвідповідальну – нам отримати найреальніше. Вона на якийсь час відтермінує дострокові вибори, можливо вирішить якісь інші тактичні задачі, не більше.
Чи можлива широка коаліція у іншому складі? За участю Тимошенко, скажімо? Мабуть можлива. Тим паче, що на думку багатьох оглядачів, Тимошенко краще за Ющенка розуміє необхідність знаходження порозуміння з Росією. На багато краще. А значить змогла б відбутися реальна корекція курсу держави.
Та чи готові ми самі до такого розвороту? Ось ключове запитання. Чи бачимо у тому позитив для України?... Очевидно, що багато з читачів УП скажуть "Ні". При чому, не виключено, що це будуть люди, які вважають себе патріотами і націоналістами.
Навіть швидше за все, що саме так вони себе і називають.
Чесно кажучи, я теж вважаю себе націоналістом. Старе гасло націоналістів каже: "Україна – понад усе". Вважається, що воно залишається актуальним завжди. Але що вкладаємо в нього сьогодні ми? Ми – нинішнє покоління націоналістів?
Очевидно, як мінімум, те, що наш обов’язок – зберегти Україну хоча б такою якою ми її отримали. Скажімо у 1991 році. Не меншою за обсягом і з потенціалом 10-ї економіки світу. Зберегти і передати її – бажано у ще кращому вигляді – поколінню, яке іде за нами. Правильно? Запитаймо себе – чи справляємося ми з цією задачею? І, якщо ні, то чому?
Але давайте не поспішати з відповіддю. Давайте спробуємо хоча б трохи помовчати і подумати. Бо на те, щоб подумати, час у нас іще є, а от на подальші походи манівцями, болотами і прірвами, ми здається часу вже більше не маємо. Вичерпали ми цей ліміт.
 |
Микола Кульчинський, для УП
