"Коаліційне Ватерлоо", чи загальнонаціональний Аустерліц

Понеділок, 13 жовтня 2008, 12:39

Не дивлячись на цілковиту банальність, до чергової української "коаліціади" хочеться використати в якості епіграфу традиційне шекспірівське "бути чи не бути". От тільки зацитувати класика є бажання в інтерпретації Леся Подерев’янського. Щось підказує, що саме його варіант є найбільшим відповідним емоційному настрою та ставленню до цього процесу більшості українського громадянства.

Насправді коаліція, коаліційний уряд – явища відносно нові для української політики, але навіть за такий короткий час – з 2006 року – вже встигли неабияк набриднути. Ще б пак, ось уже другий рік поспіль вони замінили собою всю різноманітність політичного життя, посунули на другий план геть усі проблеми політичного та соціально-економічного характеру.

Для багатьох розвинених європейських демократій (наприклад, Німеччини) утворення політичних коаліцій є системоутворюючим фактором, який і справді впливає на весь процес життєдіяльності суспільства.

Щоправда у тій-таки Німеччині – це водночас і додатковий елемент демократичної системи стримування і противаг. В умовах багатопартійності, де одна з партій лише теоретично може припускати самостійне формування уряду, утворення коаліцій є запорукою політичної стабільності, захистом від тиранії більшості та гарантією відтворення у рішеннях уряду ширшого спектру політичних вподобань.

В Україні ситуація, як завжди, з ніг на голову. У буквальному розумінні "коаліціада" – джерело політичної нестабільності, механізм панування меншості та практика розгойдування державного маятника від однієї крайності до другої.

Запропонувати відповідь на питання "чому?" в цілому не важко. Легко спрогнозувати, що середньостатистична відповідь серед громадян звучатиме наступним чином: "вони змагаються лише за посади", "ніхто не думав і не збирається думати про народ", "всі політики продажні, нечесні та своєкорисливі" тощо.

Відповідь правильна, але недостатня. Адже варто не лише описати факт, а й глибоко і всебічно зрозуміти причину. Для заспокоєння ега політиків, можна запропонувати хіба що глибокодумного Ніцше: "Будь-яка велика влада несе в собі велику провину".

Боротьба між політичними силами річ не нова і присутня не лише в Україні. З давніх-давен відомо, що "людина є істотою політичною більшою мірою, ніж бджоли і всякого роду стадні тварини".

Але приборкати природні інстинкти боротьби і перетворити їх на взірці цивілізованої політичної конкуренції може лише час як інструмент розвитку політичної культури та відповідальності.

Натомість очевидно, що в країні суспільний феномен політичної конкуренції все ще перебуває в зародковому стані. Ані уникнути його, ані заборонити не можливо. Навіть недоцільно, оскільки як такий він є невід’ємною частиною вільного суспільства, тобто тієї моделі, яку ми обрали і прагнемо утвердити в Україні.

Чому в Україні цей, випробуваний історією багатьох народів, механізм виливається раз-по-раз у такі збочення? Спокусливою, ба навіть очевидною, є відповідь, яка апелює до глибокого розколу країни. Цей аспект проблеми й справді має своє значення, але для вичерпного пояснення нинішнього стану речей є так само недостатнім.

Світовий досвід свідчить, що подібні ситуації траплялися неодноразово у різних народів і в різний час. Непримиренне політичне протистояння – одвічний сюжет світової історії. Проте здебільшого всюди воно завершувалося казкою, тобто щасливим кінцем. І тільки для українців надто вже затягнулася поява подай якихось втішних результатів.

Отже, справа не всеціло в розколі країни; причина навіть не в самих політиках як таких (навіть з огляду на те, що їх перелік не надто суттєво змінився за роки Незалежності). Сьогодні громада стає свідком кульмінації розвитку специфічного стилю і мови української політики.

Одним з найбільш пам’ятних висловів, либонь єдиного диктатора в британській історії – Олівера Кромвеля – є такий: "Я вас благаю, Христа ради, міркуйте так, щоб і ви могли помилятися". Навряд чи будь-хто з нинішніх українських демократів (усього партійно-політичного спектру) мислить так само.

Звичайно цю паралель не слід розуміти як заклик до політичної невпевненості, безпринципності чи м’якого відстоювання власних політичних позицій. Якраз цього всього вдосталь. Йдеться про те, що сьогодні в українській політиці панує стиль надмірної категоричності. І саме він призвів до того, що основні політичні гравці стали заручниками власних політичних міфів.

Досягнувши свого апогею, цей процес чим далі більше унеможливлює політичну деміфологізацію. Тобто за таким кроком криється якщо не безумовна, то дуже ймовірна політична смерть того чи іншого політичного проекту. А відтак спрацьовує інстинкт самозбереження.

Є ще один парадокс, який випливає з вищевикладених міркувань. Він спростовує загальнопоширене твердження про те, що український політикум став самодостатнім, відокремився від реальних потреб і проблем суспільства.

Насправді сьогодні, як ніколи, українські політики вкрай залежні від народу, якому прищепили смак до того чи іншого політичного міфу. У 2002–2004 роках відбулося найвище свідоме піднесення політичної активності українства, якого не спостерігалося з початку 90-тих років.

На цей же час припало найінтенсивніше – справжнє, а не фіктивне, – становлення громадянського суспільства. І саме у цей період основні політичні гравці не проявили достатньої політичної мудрості та стратегічного мислення, що спричинило б формування серед загальної маси українських виборців чітких політичних ідентичностей – комплексів політичних ідей, цінностей та символів – на яких замкнулося політичне майбутнє головних політичних проектів.

Відтоді основні політичні актори стали залежними від власного "вчорашнього" слова, заганяючи тим самим увесь український політичний процес у глухий кут примітивного протистояння. Це ж стало причиною остаточного формування стилю й мови української політики, спрямованої на тотальне політичне знищення суперника, а не на конкуренцію заради майбутнього.

Всі інші суспільні конфлікти – те, що називається особистими політичними амбіціями та закулісними іграми – в силу самого факту мають похідний характер. Розглянемо цю гіпотезу у площині реальної політики.

Таким чином, приходимо до висновку, що неадекватність коаліційного механізму в українській політиці обумовлена смертельною залежністю провідних політичних сил від ними ж виплеканих політичних міфів, за допомогою яких вони мобілізували та утримують свій електорат.

Конфігурація політичних міфів виглядає таким чином. Ющенко – уособлення міфу національної демократії. Цей міф охоплює увесь комплекс ідей Помаранчевої революції, весь арсенал боєприпасів національної свідомості та культури, геополітичний імператив про європейську Україну та натівську безпеку.

Янукович (і його інституційне втілення в Партії регіонів) – це міф пострадянської України. Його складові – орієнтація на так звану "російську Україну", захист панівної російської мови, антинатівська істерія, а також низка особистісних комплексів лідера, спричинених Революцією.

Тимошенко – міф індивідуальний, це міф самоідентичності, оскільки за ним не стоїть жодної політичної ідеї, окрім непохитної віри у найвище лідерство самої Тимошенко. Це робить міф неповноцінним, адже він не може існувати самостійно і живе за рахунок тих мегаміфів, за які чіпляється для власного становлення та просування.

Міф Тимошенко тривалий час "годувався" з міфу Ющенка, властиво ставав на ноги за його допомогою. Після 2005 року він невпинно совався з місця на місце, змінюючи системи координат в залежності від ситуації, де й коли можна найкраще електорально поживитися.

На сьогодні міф Тимошенко застряг десь по середині, перебуваючи в дуже вигідному і водночас надто незручному становищі. Незручність ситуації полягає для нього в тому, що самостійного існування він ніколи не матиме, а вигідне становище обумовлене тим, що шалька терезів між двома основними міфами буде завжди розгойдуватися у той чи інший бік саме завдяки Тимошенко.

Тобто стояти на перешкоді реальній деміфологізації політики в Україні її основне завдання, питання самозбереження.

Який вихід із цього зачарованого кола? На перший погляд, варіантів більш, ніж достатньо. Але їх розгляд слід попередити одним суттєвим зауваженням. Більшість з варіантів (які нібито лежать на поверхні) є політично безвихідними, адже здатні лише поглибити засвоєння міфів серед різних груп виборців.

Наприклад, це стосується варіанту чергових позачергових виборів. Безсумнівно – це механізм демократичний і конституційний, але не має потреби довго розписувати, що, за нинішніх умов, вибори стануть лише черговим випробуванням і загартовуванням існуючих політичних ідентичностей (суперечностей). А віз й далі залишатиметься там, де й стояв.

Окрім збереження status quo, нова виборча кампанія може спровокувати радикалізацію політичного спектру з лівого по правий фланг. У парламент може потрапити ціла низка політичних маргіналів. Вони не зможуть суттєво змінити ситуацію, проте своїм підтакуванням на різні боки лише ускладнять її.

Очевидно, що передумовою будь-якого руху вперед (чи з місця) сьогодні має бути чіткий сигнал суспільству від політичних сторін про те, що вони відмовляються від категорично послідовної системи і починають формувати механізм реально компромісу.

Це шлях взаємних поступок і домовленостей, на якому жодне з суперечливих питань не може взяти гору в результаті прийняття рішення в односторонньому порядку.

Це означає, що і сьогодні, і завтра вже буде недостатнім просто ризикнути комусь, зробивши крок до незручного формату коаліції. Цьому має передувати загальна домовленість між усіма про збереження електорального обличчя.

Ті чи інші політичні преференції народу – результат роботи політичних сил і сьогодні їхнім першим проявом відповідальності має стати роз’яснення серед своїх виборців того, що жоден з "дорогих принципів" завжди залишатиметься безперспективним, допоки його не вдасться вписати у систему координат спільного інтересу всіх.

Найближче країна підійшла до такої моделі під час підписання Універсалу національної єдності у вересні 2006 року. Але відомо чим все це зрештою обернулося. Тимошенко не підписала документу в силу вище викладених причин – це позбавляло її власного політичного міфу.

Будова Януковича похитнулася і "взяті перед виборцями зобов’язання" змусили його так само порушити угоду, задля збереження власного міфу; а благородні мотиви об’єднання країни, які проповідував президент, врешті-решт, викликали лише роздратування завдяки цинічній позиції усіх інших сторін.

Отже, як показує практика останніх років, політична еліта в нинішньому складі не здатна зробити вирішального кроку до примирення. Задля цього їй бракує і політичної сміливості, і політичної волі. А відтак залишається сподіватися, що невдовзі кризова ситуація таки загострить і сфокусує належним чином політичне мислення як політичного класу, так і громадськості.

"Коаліційне Ватерлоо" для України навряд чи може бути іншим (чи кращим), аніж воно було для Наполеона. І саме такий розвиток подій хотілося б поставити під найбільший сумнів. Натомість український Аустерліц точно має полягати у розвалі "антиукраїнської коаліції" трьох політичних міфів, які консервують український політичний процес, перекривають йому дихання, не дають рухатися вперед.

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді