Втрачений електорат: африканська Україна, українська Африка

Понеділок, 16 лютого 2009, 14:05

Різні континенти, культури, мови, колір шкіри. Що може бути спільного між Демократичною Республікою Конго і Україною? Так, є дещо, що їх об’єднує і дозволяє говорити як про одне – це безмежні можливості, масштабний carte blanche, який вони отримали завдяки своїм історичним виборам.

В 2004 Віктор Ющенко, завдяки масовим протестам проти сфальсифікованих виборів, отримавши підтримку більшості населення, видовищно переміг на президентських виборах і став третім президентом в новітній історії України.

Два роки потому, в 2006, в Демократичній Республіці Конго за технічної підтримки ООН пройшли багатопартійні парламентські та президентські вибори, вперше за останні 46 років.

В другому турі президентських перегонів переміг Джозеф Кабіла Кабанґе, син попереднього самопроголошеного президента країни Лорана Дезіре Кабіли, вбитого під час спроби державного перевороту.

Зваблений близькою перспективою політичних та економічних змін, мобілізований електорат забезпечив рекордну явку, яку можна порівняти лише з явкою на референдуми про проголошення незалежності 1991 в Україні (вихід зі складу СРСР) та 1960 в Конго (незалежність від Бельгії).

Як в Конго, так й в Україні оголошені результати виборів викликали масові протести та сутички між прихильниками основних кандидатів.

Через історичні особливості африканські методи протистояння, яскраво контрастуючи з більш пацифістичними українськими, спричинили знищення частини будівлі Верховного суду і призвели до відкритих бойових дій із застосуванням важкої артилерії і танків в столиці країни Кіншасі.

Два лідери зійшли на політичний небосхил в своїх країнах з різницею в два роки, отримавши невимірний кредит народної довіри, щоб почати писати нові сторінки історії.

Як так сталося, що обом вдалося мобілізувати всіх і кожного і не лишити байдужих до виборів і до долі країни? Історичний момент, бунт низів проти верхів, гостре бажання змін? І перше, і друге, і третє. І ще є четверте, – використавши соціальний капітал, ембріон майбутнього громадянського суспільства.

Давно відмічено з якою легкістю соціальний капітал, фундамент якого складається з доброї волі громадян, їх рівня довіри та близькості один до одного, колективних дій, наявності соціальних взаємовідносин та мереж, може використовуватися для досягнення економічних та стратегічних цілей не тільки в межах комерційних підприємств, але й досягнення політичних цілей в національних масштабах.

Не можна сказати, що на час виборів в обох країнах існувало якесь значуще громадянське суспільство, або соціальний капітал. Бажання позбутися важкого тягаря минулого і провести довгоочікувані реформи згуртувало маси навколо чітко визначеної ідеї необхідності змін, вибори ж стали приводом.

Соціальний капітал в тих історичних умовах зазнав стрімкого зросту і набув рис "виборчого" капіталу, базису блискавично сформованого ідейного електорату. Не важливо, хто захищав чиї кольори, важливо те, що жертвуючи індивідуальним на користь суспільного, більшою мірою в Україні аніж в Конго, громадяни продемонстрували готовність до співпраці, що є передумовою появи цього соціального блага.

Ні соціальний, ні виборчий капітал не мають матеріальної цінності, але політики, які вміють його використовувати, мають значно кращі шанси на перемогу.

Після виборів та спаду переможної ейфорії виборчий капітал змінювався і трансформувався. В Україні прикладом тому можуть слугувати якісні зміни в складі ВР після виборів 2007, – одні політичні сили зникли, інші з’явилися, треті отримали більше чи менше голосів порівняно з виборами до ВР 2006.

Певною мірою це пояснюється зміною виборчих преференцій та домінуванням у виборців експресивної мотивації (бажання виконати свій громадянський обов’язок, цікавість виборами, як спосіб самовиразитись, пошук альтернатив політичним партіям, які не виправдали сподівань).

Але зменшення виборчого капіталу в однієї політичної сили не означає автоматичного його збільшення в конкурентів. Це суспільне благо зменшується в цілому. І взагалі, серед українських виборців можна відмітити схильність до частої зміни політичних вподобань (непостійності) і відсутності тривалої партійної ідентифікації.

Виборці, в тій самій мірі як й їх обранці, виходять з позицій власного розуміння політичної та економічної доцільності і діють за законами ринку.

Прослідкувати подібну тенденцію в Конго за допомогою цифр непросто, оскільки не існує жодних статистичних даних, а з 2006 конголезці більше не мали можливостей волевиявлення. Вибори до місцевих органів влади, заплановані на 2007, неодноразово переносилися і продовжують переноситись через брак коштів та відсутність політичної волі з боку уряду.

В разі проведення цих виборів, шанси пропрезидентського альянсу на перемогу, з огляду на досягнуте, дуже непевні, що неодмінно позначиться на результатах запланованих на 2011 президентських виборів.

В 2006 міжнародна спільнота під проводом ООН витратила на підготовку та проведення виборів більше 500 мільйонів доларів США.

Але такі проблеми як війна і сотні тисяч біженців на сході країни, нестабільність політичного режиму, розкрадання природних ресурсів іноземними компаніями за сприяння уряду, злочинна бездіяльність органів виконавчої влади, вкрай зубожіле населення, відсутність базової інфраструктури і медичного обслуговування, відкрито квітуча корупція, залишаються без відповіді і сьогодні.

Без направлення і самоорганізації, виборчий капітал з часом розчиняється в суспільних масах – електорат втрачає свою первинну детерміністську силу, яка фактично могла б сприяти зародженню громадянського суспільства. Політтехнологи починають заново. Вагітність громадянським суспільством відкладається.

За умови відсутності механізмів контролю, навіть найбільш демократичний уряд розвиватиме з часом схильність до корупції, тяжітиме до неефективності, нехтування правами та свободами громадян.

Лише і тільки громадянське суспільство може стати гарантом та контролером виконання оголошених передвиборчих програм обраних кандидатів. Зростання очікувань з боку організованого суспільства неодмінно змусять державну владу орієнтуватися на першочергове та якісне задоволення його потреб.

В основі громадянського суспільства лежить бажання та потреба громадян ефективно контролювати обрану владу через самоорганізацію в ініціативні групи, політичні об’єднання, неурядові організації, профспілки.

Ці пориви вже конкретизуються і набуватимуть більш певних форм з наближенням наступного виборчого процесу в обох країнах. Однак, варто зауважити, що в реаліях африканських країн становлення громадянського суспільства відбувається більш болісно, оскільки існуючі політичні режими жорстко придушують за допомогою зброї будь-які прояви невдоволення або протести, не лишаючи місця для діалогу.

Звичайно, Україна – не Конго, їх політичні і економічні реалії різні. Але двом країнам можна діагнозувати присутність загрози територіальній цілісності з боку сусідніх держав, невикористання геополітичного потенціалу, розкрадання природних і технічних ресурсів, об’ємний валовий зовнішній борг (причому борг України майже в десять разів більший за борг Конго), неефективність законодавчих та виконавчих органів влади, корупцію, і, найголовніше, відсутність змін.

В силу різних причин "історичні" президенти не змогли чи не схотіли змінити status quo. Але якщо незадовільна діяльність або бездіяльність президента Ющенка лише не дозволять йому бути переобраним вдруге, то доля президента Кабіли виглядає більш сумно, беручи до уваги досвід та історію зміни політичних режимів в цій Демократичній Республіці.

Два президенти, дві фінансові піраміди, провівши блискучі кампанії із залучення виборчого капіталу і народної довіри, збанкрутіли. Так і не довівши своєї спроможності змінити ситуацію на краще, вони назавжди залишаться на околицях історії своїх країн. Достойна розплата за надані і невикористані можливості.

 

Валерій Широков, Департамент з питань виборів миротворчої Місії ООН в Демократичній Республіці Конго, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді