"У тіні завтрашнього дня"

Понеділок, 23 листопада 2009, 14:10

"І в минулому не раз бувало, що ліпші уми втішалися сподіваннями кращого майбутнього, яке прийде на зміну паскудному теперішньому.

Переміна ця бачилася як миттєвий переворот… Однак людина може лише підштовхувати певні тенденції цього процесу, але не може змінити напрям самого процесу. І усі ми, яких би поглядів не дотримувалися, знаємо одне: нам нема куди відступати, ми повинні пройти через це.

У цьому цілком новий, раніше ніколи ще не присутній, елемент кризового усвідомлення епохи", – писав Йоганн Гейзінги в своєму творі "У тіні завтрашнього дня"

Майбутнє для нас усіх є тотальною невідворотністю, однак ми про нього нічого не знаємо, крім того, що воно відрізнятиметься від теперішнього, хоч і це також може виявитися забобоном, нашою національною приреченістю на "страшну помсту" позачасовості, відсутності в контексті світового поступу.

У світі й справді діється щось ірреальне. Як і в 20-30 роки минулого століття, Захід демонструє політичну короткозорість і безвольність, насамперед, думаючи про власне благополуччя, ніж про потенційну загрозу світові з боку Росії, яка після розпаду СССР ніяк не може змиритися з роллю, уготовленою їй історією.

"Росія зі зруйнованим конституційним ладом, зі знищеними виборами дуже швидко зісковзує похилою площиною до тоталітаризму. А це, в свою чергу, матиме відповідне зовнішньополітичне заломлення…

В дусі ідеалів СССР-КГБ сьогодні владою Росії "муштруються" дуже молоді люди… Навіть бувалі люди дивуються нестримному розгулу антизахідної пропаганди й масштабам фальсифікації виборів", – писав Михайло Касьянов, голова Російського народно-демократичного союзу.

Свого часу, переслідуючи власні інтереси, західні політики всіляко намагалися умиротворити гітлерівську Німеччину. Що з того вийшло — загальновідомо.

А сьогодні вже навіть Польща, член НАТО, просить у США захисту від російської агресії. Міністр закордонних справ сусідньої з Україною держави Радослав Сікорський закликає США розмістити війська на території Польщі, щоб захистити її від можливої військової агресії з боку Росії…

Меркантилізм, боязнь втрати зручних і вигідних набутків цивілізації, страх позбутися житейського комфорту примушує Захід робити ставку на Путіна-Медведєва. Їм продовжують вибачати багато чого такого, чого Захід нізащо б не вибачив, скажімо, українському лідерові.

І все ж залишається нез’ясованим питання: чи все прорахували західні експерти, зробивши ставку на Путіна-Медведєва?

На думку Збігнєва Бжезінського, яку він висловив понад десять років тому, якщо в Росії запанує націоналістична диктатура, то "ймовірними об’єктами її жорстокої політики стануть Україна та Азербайджан. Україна через те, що вже саме її існування суперечить великодержавницьким почуттям росіян, Азербайджан — через запаси енергоносіїв".

Написана 1935 року і одразу ж перевидана кількома мовами книжка видатного нідерландського культуролога та історика Йоганна Гейзінги "У тіні завтрашнього дня" має промовистий підзаголовок: "Діагноз духовної недуги нашої епохи", що безпосередньо відображає тривогу автора за долю цивілізації.

Злободенність проблем, гуманістична спрямованість аналізу одразу зробили книжку популярною. Та, як видається тепер, по шести повоєнних десятиліттях, деякі оцінки та роздуми, викладені в ній, погляд на сучасну цивілізацію та її протиріччя, надзвичайно актуальні й нині, на порозі ХХІ століття.

Переконані, що ці думки та оцінки автора можна екстраполювати і на сучасну Україну.

"Повсюдно панує сумнів у міцності суспільного устрою, всередині якого ми живемо, неясний страх перед найближчим майбутнім, відчуття занепаду і загроза загибелі людства... Ці тверезі очікування, зважені на терезах спостереження і здорового глузду. Нас просто-таки захлиснули події.

Ми наочно бачимо, як хитається усе те, що видавалося колись незрушним і священним: істина і людяність, право і розум. Ми бачимо як перестають функціонувати державні інституції, хиріють виробничі системи. Ми бачимо, як продовжують у відчаї працювати вхолосту суспільні сили…

У колишні епохи усі глашатаї ліпшого життя, реформатори і пророки, вершителі і прихильники ренесансів, реставрацій, відроджень завжди вказували на "славне минуле", закликали повернутися назад, відродити колишню чистоту — усі вони постійно звертали погляди до уявного вчора, більш привабливого, ніж брутальне сьогодення, і проповідували повернення до минулого...

У наші славні дні ми не збираємося недооцінювати або зневажати "славне минуле". Але ми достеменно знаємо: загального повороту назад нема. Є тільки рух уперед, хоча й паморочаться нам голови від незнаних глибин і далини, хоча й зяє перед нами найближче майбутнє, неначе прірва в тумані...

Хоча повернення назад немає, минуле може дати нам повчальний урок і слугувати за орієнтир. Чи можна знайти такі історичні прецеденти, коли культура якого-небудь народу, держави б так само мучилась пологами, як у наші дні?

І хоч історичний розтин минулого й не дає рецептів для лікування теперішнього, бо навіть не дає прогнозів, ми не можемо залишити невикористаним жодного засобу, аби розпізнати природу цієї недуги. Що б там не давали нам історичні паралелі для розуміння сьогоднішньої кризи, розвіяти нашу бентегу щодо можливого завершення цієї кризи вони не можуть.

Дилема, перед якою нас ставить час, із дня на день загострюється й зростає. Варто поглянути на політичний роздріб і сум’яття, що панують у світі. Повсюдно заплутані вузли проблем, що потребують свого вирішення у найближчому майбутньому, щодо яких будь-хто неупереджений повинен погодитися, що навряд чи можна придумати таке вирішення, яке б не зачіпало нічиїх законних інтересів...

Це проблеми національностей, безглуздо проведених кордонів, заборони на природні возз’єднання, нестерпні економічні умови. Будь-яка із цих ситуацій сприймається на грані озлоблення, що перетворює їх на безліч вогнищ, ладних щомиті спалахнути...

Усі психологічні реакції, яким підвладна маса, дурманять суспільство, яке прагне або лякається боротьби. Особливо фатальним виявляється страх перед невідомістю, що насувається із глибини майбутнього.

Передчуття загрози загибелі світу, прогресуючий розтлін культури, стали повсюдними порівняно недавно. Більшості людей підставу для цього дала економічна криза, яку вони відчули на власній шкурі (у більшості шкура чутливіша за дух, і на те нема ради).

Ясно, як Божий день, що ті, хто має звичку роздумувати над людським суспільством та культурою, як то філософи та соціологи, вже задовго до цього знали, що із славнозвісною сучасною цивілізацією далеко не все гаразд".

Україна все ще перебуває "у тіні завтрашнього дня". Коли щезне ця химерна тінь? Коли зникне стан невизначеності й почнуть проглядатися чіткі й благополучні контури могутньої Української держави?

Але відкиньмо риторику. По-інакшому сформулюймо запитання. Що слід зробити, аби українці, врешті-решт, навчилися казати тверде "ні!", коли мова йде про загрозу державним інтересам? Що треба зробити, аби наші державотворці усвідомили небезпеку політики постійних компромісів? Що треба зробити…

У всьому світі поважають лише сильних і відважних. Що слід зробити аби такими стати/бути? "Ще і ще раз наголошую: наш шлях — національне становлення. Не відбудеться – програємо", — слушно каже Віктор Ющенко.

Має рацію президент України, що нація "ще не звикла відповідати за багато чого", тому найскладніше завдання — "виховати у кожного громадянина відчуття тотожності, відчуття того, що він українець, що він персонально відповідальний за свою землю... і за свій національний розвиток — решту труднощів поборемо, якщо будемо консолідовані, тотожні".

 

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", кандидат філологічних наук, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді