16210 переглядів
Четвер, 13 жовтня 2016, 09:00

Підготувала Роксана Касумова

Руслан Катишев

Народився: 18 квітня 1983

Здобутки в Ріо: бронза в легкій атлетиці

Діагноз: тотальна сліпота

Мотивує до перемог: гідне життя для родини

 

Йому судилося життя у темряві. Паралімпійський чемпіон Лондона і бронзовий призер Паралімпіади в Ріо Руслан Катишев від народження має лише одну соту відсотка зору. Це – тотальна сліпота.

Дистрофія сітчатки і вада райдужної оболонки ока передалися Руслану у спадок від матері. Він – інвалід першої групи. Каже, щиро вірить, що колись-таки зможе бачити.

"Я наївно вірю, що коли-небудь буде здійснено науковий прорив, і лікарі зможуть щось зробити для мене, – зізнається спортсмен. – Зараз думки медиків розділилися: одні кажуть, що шанс відновити зір є, інші – що немає".

Однак Руслан каже: спершу потрібно зробити все для дітей – Ані та Максима.

"Моя дружина Катя – також слабозора. Вона бачить на 40 відсотків, – розповідає Руслан. – Відтоді, як ми познайомилися в спеціалізованій школі для незрячих, вона завжди мене підтримує. Лише на змагання не їздить – адже треба доглядати за діточками. Аня у нас бачить трохи краще за мене, Максим – трохи краще за маму".

Ціль Руслана Катишева – зробити все від нього залежне, аби родина ні в чому собі не відмовляла. Адже власне дитинство аж ніяк не може назвати безхмарним.

"Батьки 30 років працювали на підприємстві для сліпих – складали вимикачі. Грошей постійно не вистачало. Хоча, мабуть, у нас більшість населення ледь-ледь зводить кінці з кінцями… Зараз батьки не працюють, підприємство вже років 10 тому закрилося. Отримують пенсію по інвалідності – приблизно 1200 гривень".

Кожен стрибок – стрибок в нікуди

"Зчепити зуби і йти вперед", – ці слова, колись сказані батьком, стали життєвим девізом Руслана.

Він зумів подолати усі перепони і проявити себе у спорті. Попри проблеми зі здоров'ям, він довго, вперто і наполегливо тренувався. Стрибав, бігав, метав диск і спис. Навіть у футбол, пригадує батько, з хлопцями на подвір'ї ганяв.

Зрештою Руслан, який може виконувати вправи винятково "на дотик", орієнтуючись лише на звукові сигнали, обрав одну з найскладніших дисциплін легкої атлетики – стрибки в довжину.

"Для тотально сліпої людини, з повною дезорієнтацією в просторі, кожен стрибок – це стрибок в нікуди", – говорить Заслужений тренер України Тетяна Орлова.

Сліпі спортсмени під час стрибка біжать на голос тренера. Тож коли навколо – шум трибун заповненого стадіону, дуже легко розгубитися, збитися з кроку.

"Якщо спортсмен неправильно порахує кроки, а наставник цього не помітить, – каже Тетяна Орлова, – стрибок може обернутися серйозними фізичними травмами".

Тим не менш, в Ріо-де-Жанейро, коли весь Олімпійський стадіон несамовито підтримував бразильського стрибуна на змаганнях серед спортсменів з вадами зору найвищого рівня, – Руслан Катишев стрибнув на 6 метрів 20 сантиметрів і став бронзовим призером.

Тренер впевнена: українець був готовий на вищий результат, але далася взнаки відсутність міжнародного досвіду.

"Щонайменше півроку у нас не було міжнародних стартів. На чемпіонаті України Руслан стрибає один – в таких умовах складно мобілізувати всі сили, не розслабитися. Будемо піднімати це питання. Скажімо, було б добре, якби почали з'являтися комерційні старти. Наскільки я знаю, для парамлімпійців їх зовсім мало, а для "тотальників" – взагалі немає", – розповіла Тетяна Орлова.

Мрію, щоб діти бачили

Саме завдяки спорту, зізнається Руслан, йому вдалося досягти певних висот у житті.

"Звісно, ми не Шевченки й не Клички, нас не впізнають на вулицях. Але приємно, що після Ріо до нас так багато уваги. Вся Україна вболівала за нас, підтримувала".

Медаліст двох Паралімпіад вже сьогодні починає підготовку до Ігор в Токіо у 2020-му. Розраховує на перемогу – щоб допомогти дітям реалізуватися в житті.

"Моя Аня хоче займатися спортом – шахами, танцями, плаванням. А молодший, Максим, прагне стати блогером. Мрію зробити їм операції – щоб вони бачили".

За словами Руслана, дещо несправедливо, що призові за медалі у здорових спортсменів утричі вищі.

"З цього приводу можна довго вести бесіду. Але якщо ми подивимось на Росію чи Азербайджан – там олімпійці і паралімпійці отримують однаково. У нас в країні взагалі складна ситуація, не тільки для спортсменів. Люди працюють за копійки. Хоча, звісно, після успіху на Іграх нашій сім'ї стало трохи легше".

Сьогодні спорт – це професія, завдяки якій Руслан може годувати родину.

"Завтра мене не буде в спорті – сидітиму вдома. Я не юрист, не співак – куди влаштуватися на іншу роботу, ким я зможу працювати?" – запитує бронзовий призер Олімпіади.

"Дуже хочеться, щоб про нас знову не забули, виділили гідну пенсію".

Антон Коль

Народився: 31 травня 1990

Здобутки в Ріо: 2 бронзи у плаванні

Діагноз: ДЦП і артрогрипоз

Мотивує до перемог: віра у власні сили

 

Self-made man. Чоловік, який зробив себе сам. Це – Антон Коль, дворазовий бронзовий призер Параолімпіади в Ріо-де-Жанейро у плаванні на спині. Усе своє життя він бореться проти важких обставин.

І – перемагає.

Він народився з сильно деформованими кінцівками, недорозвиненими суглобами і м'язами. Лікарі поставили діагноз: ДЦП і артрогрипоз, пошкоджені зап'ястя, плечі, лікті, стегна і коліна. Пересуватися і самим обслуговувати себе з такими ураженнями – надзвичайно складно.

Мати кинула сина напризволяще. Антон опинився спочатку в Будинку малюка, а за кілька років – в інтернаті для інвалідів.

Сьогодні Антон каже, що не має права засуджувати матір, адже не знає, які причини спонукали її так вчинити.

"Добре, – говорить, – хоч привели в інтернат. У мене велике серце, я добрий, я відчуваю це. Але для мене вона – лише біологічна мама. Тому що люди, які мені допомагали, вкладали у мене – значно ближчі… Дала життя – дякую. А я вже розберуся далі як-небудь".

Науку жити Антон Коль опановував в дитячому будинку для інвалідів. Режим простий – ранок, обід, відбій. У шкільні роки Антон багато читав, займався музикою і малюванням – і це при тому, що через хворобу зап'ястки у хлопця викручені мало не навиворіт.

"Вийшов нормальним, – каже, – не ботанік, але й не дурний".

Дитячий інтерес до малювання для Антона переріс у професію: "Закінчив будівельний, отримав диплом техніка-будівельника, кілька років працював у цій сфері. В Дніпрі є кілька будинків і квартир, збудованих і відремонтованих за моїми проектами.

Але раптом все це набридло. Почав шукати щось нове".

Років в 11-12 дітей з інтернату навчали плаванню. Антон зізнається: одразу захопився. Почав використовувати кожну нагоду, щоб навчитися триматися на воді. Але не надто успішно: "4 рази я реально тонув. Потім по кілька місяців навіть ноги боявся намочити. Але щоразу, попри страх, повертався. Аж якось впав з катамарану – заспокоївся і поплив".

 

У мене багато знайомих в АТО – ця перемога для них

З дитячої розваги на серйозне заняття плавання переросло тільки у 2012-му.

"Коли я закінчив навчання, то не знав, що робити. Були проблеми з житлом. Намагався заробляти, але саме вдарила криза. Не було навіть грошей на басейн. Подзвонив друзям, попросив поплавати просто так. І вода вивела мене з депресивного стану!"

Крім того, завдяки плаванню почали зникати нескінчені застуди і хронічні захворювання. Поступово відійшли серйозні проблеми з хребтом і суглобами, нестерпний біль у плечах і ліктях. Посилився імунітет, покращилася загальна фізична форма.

За те, що почав показувати результати і потрапив до збірної, Антон Коль вдячний, насамперед, своєму тренеру – Геннадію Вдовиченку: "Попри мій складний характер, ми завжди знаходимо компроміс. Мені дуже подобається працювати з ним".

Сам наставник розповідає, що не одразу розгледів перспективу: "Фізичний стан був дуже слабкий. Його ураження згідно з параолімпійськими нормами відповідають категорії С1 – це спортсмени з найважчими травмами, яких тільки можуть допустити до змагань".

Однак серйозне ставлення до справи, наполегливість і працьовитість принесли результат. Вже на першому чемпіонаті світу, в Канаді у 2013-му році, Коль став срібним призером. Розповідає, було важко, але незабутньо цікаво.

Як, зрештою, і в Ріо, де вдалося потрапити до трійки призерів на 50 і 100 м на спині.

"Можна було поборотися за срібло, не вистачило лише 4 десятих секунди. Але я задоволений, – не приховує радісних емоцій медаліст. – У мене багато знайомих в АТО – ця перемога для них. Я вдячний усім наставникам, масажистам, медпрацівникам, Валерію Сушкевичу, який дуже сильно мені допоміг.

У нас чудовий колектив, команда – як величезна родина. Це помітно, коли вболіваємо один за одного. Плюс є в моєму житті людина, яка вже два роки мене надихає, в усьому підтримує, розуміє. Але це – сімейне".

У свої 26 років я бордюри вже сприймаю як жарт

Після свого успіху Антон повернувся у Дніпро. У планах – підготовка до Токіо.

Питання номер один – житло. Адже зараз двічі призер Параолімпійських Ігор живе в інтернаті для дорослих – або ж, іншими словами, в будинку для літніх людей.

"Це забуте Богом місце, – говорить спортсмен. – Все дуже погано. Антисанітарія. Хворі на рак, на туберкульоз... Там є літні люди, які помирають, тому що їх немає чим лікувати. На подвір'ї раз-по-раз збираються наркомани, залишають шприци за собою. Там може бути дуже страшно…

Навряд чи це залежить від директора. Звільнять одного – прийде інший. Це залежить від держави".

Свого часу Антон намагався "вибити" для себе кімнату в гуртожитку в Дніпрі. Але виділена містом житлова площа – 3 на 7 метрів – геть не відповідала потребам людини на візку.

"Я люблю свою країну, – каже Антон Коль. – Але вона мене дещо напружує в певних моментах. Адже мені є, з чим порівнювати. Коли приїхав з Канади, де дороги миють шампунями, і одразу вперся в бордюр – в мене аж ностальгія з'явилася. За свої 26 років я це вже сприймаю як жарт".

Нашому суспільству, за словами Антона, ще треба працювати над собою. Банальний приклад – пандус. Його легше побудувати, ніж сходинку. Головне – бажання, якого наразі чомусь часто немає.

Сьогодні про проблеми людей з особливими потребами здебільшого дбають самі люди з особливими потребами.

"У Дніпрі є цікавий будинок, зведений за моїм проектом, – розказує олімпієць. – У цьому будинку є пандус і ліфт для людей з обмеженими можливостями.

Погодьтеся, не міг же я пропустити такий момент?"

Єлизавета Мерешко

Народилася: 8 липня 1992

Здобутки в Ріо: 4 золота і 1 бронза у плаванні

Діагноз: церебральний параліч

Мотивує до перемог: прагнення перевершити саму себе

 

5-зірковий дебют

Дебютант Паралімпійських ігор Єлизавета Мерешко виборола в Ріо одразу 4 золотих і 1 бронзову медаль. Це – другий результат серед усіх жінок-учасниць Паралімпіади.

Трішечки краще за Лізу виступила тільки американська легкоатлетка Тетяна МакФедден (4 золота+2 срібла).

При цьому, хоч плаває українка з 11-ти років, професійно займатися спортом вона почала тільки 2 роки тому. За всіма її нагородами приховується важка праця.

"Потрібно змусити себе працювати – навіть коли дуже важко, – каже вона. – Коли у підлітковому віці хочеться гуляти з друзями, а потрібно йти на тренування, підтримувати графік харчування, їсти побільше м'яса, дотримуватися правильного режиму сну... Це не так просто".

Важко було пережити і тривалу розлуку з мамою: "Перед Бразилією були збори у Миколаєві і Броварах. Що казати – більше півроку не була вдома. З мамою з березня тільки по телефону говорила!"

Мама – головна людина в житті нашої чемпіонки. Ця сильна жінка підтримувала доньку у найскрутніші моменти, зуміла підняти Лізу, дати їй майбутнє.

Саме мамі присвячує Єлизавета Мерешко усі свої перемоги. Мамі, а ще тренеру – Стелі Бенедик, яка допомагає спортсменці і в басейні, і поза ним.

"Наприклад, – розповідає Ліза, – коли сідаємо у потяг, саме тренер піднімає мене до вагону – 50 кілограмів моїх плюс 10 кілограмів візка".

Стела Бенедик першою розгледіла чемпіонські перспективи у дівчинці, пророкувала їй спортивну славу тоді, коли в це ніхто не вірив, і плавання для Лізи було тільки ефективною реабілітацією.

Уперше у басейні вона опинилася в 11 років – щоб розробляти слабкі від народження через церебральний параліч м'язи ніг.

Нині без басейну Ліза не уявляє свого життя. Каже, плаває навіть уві сні, намагається виправити свої помилки. Крім того, цей вид спорту допомагає їй підтримувати здоров'я. Тому тренується Єлизавета навіть під час відпустки, хай і не так інтенсивно, як перед змаганнями.

 

Чудовий привід розбудити маму

Вже після тріумфальних виступів на чемпіонаті Європи-2014 та чемпіонаті світу-2015, де спортсменка з Херсону стала мультимедалісткою і встановила низку рекордів, її почали називати фавориткою Паралімпійських ігор й інші спеціалісти.

Досягнути успіху, довести собі, що здатна на більше, і покращити результат – це те, що мотивує Лізу в спорті. В Ріо-де-Жанейро така внутрішня установка допомогла українці стати однією з найкращих у світі.

Втім, результат міг бути і ще більш приголомшливим, каже тренер Стела Бенедик:

"Щоб показати максимальний результат на Паралімпіаді, важлива психологічна готовність до масштабності, грандіозності події. У Бразилії результативність Єлизавети була трішки гіршою, ніж на чемпіонаті Європи. Лише в останній день, коли відбулася повна адаптація, ми показали максимальний результат і встановили рекорд світу на улюбленій дистанції 100 метрів вільним стилем".

Виборовши своє перше Паралімпійське золото, Ліза одразу подзвонила мамі:

"Переживала, звісно, щоб не розбудити, адже шість годин різниці у часі з Україною. Проте вирішила, що перша золота медаль – чудовий привід розбудити маму. Вона сказала, що її мрія здійснилася. Плакала від радості".

Крапелька розуміння

У рідному Херсоні Єлизавету Мерешко зустрічали як справжню героїню.

"Сподіватимусь, – каже спортсменка, – що завдяки нашим перемогам люди будуть більше дізнаватися про наші проблеми. І згадуватимуть про те, що поруч живуть люди з особливими потребами – частіше, ніж раз на рік ".

Крапелька розуміння – це все, що потрібно таким, як вона. Цього, стверджує Ліза, буде більш ніж достатньо.

"Люди у нас – добрі і чуйні, та й країна загалом, я вважаю, підростає у цьому плані – з'являються спеціальні світлофори, пандуси. Хоча їх, звісно, ще багато де не вистачає – через високі бордюри незручно не тільки інвалідам, але й молодими мамам з візками".

Про підготовку до Токіо-2020 чемпіонка поки не думає – відпочиває і відновлюється після Бразилії.

У майбутньому заняття спортом готується суміщати з викладацькою діяльністю: нещодавно Єлизавета закінчила факультет кібернетики Херсонського національного технічного університету за спеціальністю "Комп'ютерна інженерія". Вступила до аспірантури. Хоче викладати студентам "Медичні технології".

Мріє про одне – щоб усі близькі та рідні були здоровими. Адже здоров'я – найважливіше в житті.

Лідія Соловйова

Народилася: 21 січня 1978

Здобутки в Ріо: золото у пауерліфтингу

Діагноз: нанізм (карликовість)

Мотивує до перемог: її команда

 

Суперниці дивляться знизу вверх

Її зріст – лише 128 сантиметрів. Одяг і взуття собі одна з найсильніших жінок планети досі купує у дитячому відділі. Але її це не бентежить – коли після перемоги на помості вчергове піднімається на вершину п'єдесталу, суперниці дивляться на неї знизу вверх.

Лідія Соловйова – інвалід дитинства. Її хворобу опорно-рухового апарату науковці називають "нанізм". А в звичайній розмові таких, як вона, називають "карликами" чи "ліліпутами".

Втім, Ліда зуміла "зжитися" зі свою проблемою. Переконана: тим людям, які стають інвалідами внаслідок нещасного випадку, значно важче у житті, ніж тим, хто таким народився.

Її чемпіонський характер загартовувався в інтернатах – адже батьки залишили доньку в пологовому будинку: "Вони вирішили, що я померла. Я їх ніколи не шукала".

Про свою родину спортсменка говорить неохоче. Каже, зрештою мама її знайшла, і зараз вони – в дуже теплих стосунках.

"А дитинство?.. Звичайне дитинство. Виховувалася я в дитячому будинку-інтернаті. Нічим не була ображена чи обділена. Адже в нас був дуже хороший директор".

Принципово бути першою

Директор Дніпропетровського будинку-інтернату для дітей-інвалідів Володимир Тридуб став для Ліди названим батьком. Саме він зумів вберегти її від різноманітних комісій, котрі рекомендували перевести дівчину в будинок для літніх людей. Він же відправив Соловйову в Луганське училище вчитися – на швею-мотористку.

Там – абсолютно випадково – почалася її спортивна кар'єра.

"Училище повинно було виставити людей на змагання, – пригадує Лідія. – Потрібні були люди для кількості. Я ніколи до того не піднімала штангу. Але спробувала – і досі займаюся. В 1999-му виграла чемпіонат Європи, з'явилася можливість поїхати в Сідней на Паралімпіаду.

Тренер сказав: давай працювати. То чом би й ні?"

У паралімпійському пауерліфтингу змагаються лише в одній вправі – жимі лежачи – спортсмен, лежачи на лаві, має опустити штангу на груди, а потім витиснути її вгору, на випрямлені руки. У здорових спортсменів в залік ще йде станова тяга і присідання.

Лідія Соловйова – учасниця вже п'яти Паралімпіад. Після "срібного" дебюту в Сіднеї були золоті медалі Афін і Пекіна, бронза Лондона, і нарешті – чемпіонство в Ріо-де-Жанейро.

Тут їй підкорився і світовий рекорд: підняла штангу вагою 107 кілограмів, при тому що сама важить менше п'ятдесяти.

"Принципово було стати першою: сказала собі, що без першого місця не повернуся, – розповідає чемпіонка. – На цю Паралімпіаду готувалася, як ніколи. Це насправді – дуже важка праця. Адже 4 роки готуєшся заради однієї медалі. Десь трохи помилишся – і все пропало.

Але це не тільки мій успіх. Без тренера, керівників обласного і національного рівня, лікарів, менеджерів чи перекладачів – цього б не було".

Спорт – мій заробіток

Тренер Соловйової – Олександр Алфьоров – переконаний, що підопічній під силу пройти ще не одну Паралімпіаду. Сама спортсменка теж налаштована покращити свій результат – якщо дозволятиме здоров'я.

"Я вже триразова паралімпійська чемпіонка, Заслужений майстер спорту України. Можна сказати, досягла всього у спортивній кар'єрі. З грошима немає проблем. Люди мною пишаються, моя сім'я пишається, усі мої знайомі.

А більше нічого і не потрібно. Щоб не заважали тільки працювати", – каже пауерліфтерка.

Кидати спорт Лідія Соловйова не збирається: "Спорт – це мій заробіток. Більше я ніде не працюю. Раніше мені було досить важко, у мене практично нічого не було. А завдяки спорту є все – наприклад, я змогла купити квартиру".

Водночас, назвати своє життя на 100 відсотків комфортним ця маленька, але надзвичайно сильна жінка не готова. Вона відвідала багато країн світу.

Каже, в Україні – одні з найгірших умов для повсякденного життя людей з особливими потребами.

В олімпійському селищі, розповідає Лідія, людині на візку навіть не потрібен супроводжуючий – там все ідеально. У нас навпаки – умови для інвалідів практично відсутні.

Через це багато людей втрачають мотивацію: вони б і хотіли зайнятися справою – але навіть вийти з дому не можуть.

Ольга Свідерська

Народилася: 2 жовтня 1989

Здобутки в Ріо: срібло і 2 бронзи у плаванні

Діагноз: ДЦП

Мотивує до перемог: можливість підкорювати нові вершини

 

"У тебе є все для того, щоб досягти, чого ти захочеш"

Лікарі озвучили важкий діагноз одразу після народження дівчинки – дитячий церебральний параліч. Ця хвороба проявляється, передусім, порушеннями рухів, рівноваги та положення тіла.

Лікарі кажуть: усім людям з ДЦП дуже важко координувати роботу м'язів. Через це для них навіть простий рух – складний для виконання.

Ольга Свідерська мусить користуватися інвалідним візком.

Але батьки від самого народження говорили Олі: ти нічим не відрізняєшся від звичайних людей. У тебе є все для того, щоб досягти, чого ти захочеш.

Коли дівчинці виповнилося 11, батьки привели її в басейн – плавати для реабілітації. Як виявилося, тут вона й знайшла свою професію. Хоча має і позаспортивний фах – у 2009-му з відзнакою закінчила Кіровоградський кооперативний коледж за спеціальністю "Облік та аудит".

Заради результату Ольга готова тренуватися по 8 годин на день і йти з басейну останньою, вже затемна.

"Вона надзвичайно цілеспрямована, бореться, терпить, завжди доводить справу до кінця", – розповіла її тренер Олена Кузніцова.

Однак бувають-таки моменти, говорить наставниця, коли у спортсменки опускаються руки: "Але своїм вихованцям одразу нагадую, що дає їм спорт. Це й нові знайомства, і спілкування, і подорожі, можливість побачити світ.

Адже, сидячи на візку, особливо багато не побачиш, далеко не поїдеш".

Щоб не забули через місяць

Сьогодні спортсменка з Кропивницького Ольга Свідерська – багаторазова чемпіонка Європи і світу, володарка світових та континентальних рекордів у різних дисциплінах, дворазова срібна призерка Паралімпіади в Лондоні.

У Ріо вона виборола срібло на дистанції 150 метрів комплексним плаванням, встановивши при цьому рекорд планети у своєму класі нозології (2 хвилини і 54,14 секунди). На 100-метрівці вільним стилем та в естафеті 4 по 50 метрів "кролем" – взяла бронзові медалі.

Зізнається: заради тих відчуттів, які наскрізь пронизують, коли стоїш на п'єдесталі, готова знову й знову виходити на доріжку, перемагати себе і суперниць.

"Для будь-якого професійного спортсмена участь в Паралімпіаді – це престижно, – каже Оля. – Навіть просто участь. А п'єдестал, нагороди і гімн України – це мрія.

Взагалі спорт – це така річ, де немає рамок. Тому можна щоразу ставити перед собою нові цілі, пробувати піднятися на нові вершини".

Після бразильської Паралімпіади Ольгу Свідерську почали впізнавати на вулицях Кропивницького.

"Ще під час Ігор багато незнайомих людей вітали у соцмережах. Купу інтерв'ю вже роздала. Дуже б хотілося, щоб про нас говорили не тільки раз на чотири роки, коли йде Паралімпіада.

Адже зазвичай через місяць все забувається", – говорить вона.

Вихід є завжди

Українська держава має зробити ще дуже багато, щоб люди з особливими потребами відчули себе повноцінними членами суспільства.

Якщо ставлення людей до інвалідів стає все більш толерантним, зокрема, і на хвилі паралімпійського успіху – то в інших сферах безліч прогалин.

"Це й дороги, і транспорт, і магазини, – розповідає Ольга. – Як візочниця, можу обґрунтовано вам сказати: часто пандус будують лише для галочки, "щоб було". На такий не заїдеш, не хвилюючись за своє здоров'я".

Чимало для інвалідів в Україні, за словами Олі, було зроблено, коли діяла урядова програма безбар'єрності. Але вона закінчилася у 2015-му році. Тепер держава впроваджує "Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів" на період до 2020 року.

Спортсменка має кілька підказок для чиновників.

"Скажімо, у Західній Європі людина на візку комфортне себе відчуває, може без обмежень пересуватися містом. От, у Берліні кожен автобус адаптований для людей з особливими потребами. У нас таке теж з'являється – але поки що в обмеженій кількості".

Ользі Свідерській й досі нелегко пересуватися вулицями свого рідного міста.

Але вона вже звикла вирішувати проблеми: "Звісно, буває важко. Але завжди можна знайти вихід. Якщо кожен день думати "Боже, як я вийду з хати?" – тоді краще сидіти вдома. Стараюся не звертати на це уваги".



powered by lun.ua