Незавершені справи. Про що мріяли українці, яких забрав COVID-19, і що з цього ми можемо втілити
З початку оголошення пандемії коронавірусу минуло понад 9 місяців.
Він змінив усе – обвалив економіку, закрив кордони, перевів життя й роботу в онлайн-режим. Привчив до постійної фізичної дистанції, масок і запаху спирту в антисептиках.
Але найстрашніше – він забрав людей.
Більше 16 тисяч українців померли з позитивним тестом на COVID-19.
Це приблизно, як ціле місто Острог на Рівненщині або два Яремче на Франківщині.
Це на кілька тисяч більше, ніж загиблих на Сході за всі 7 років війни.
Коронавірус забрав лікарів, військових, учителів, міських голів – людей різних професій і віку. Людей, які ходили з нами одними вулицями і про щось мріяли. Але не встигли втілити це в життя.
Їхні справи залишились незавершеними.
"Українська правда" розповідає 7 історій про мрії померлих з COVID-19 українців – до втілення більшості з них долучитися може кожен.
Ми підготували цей текст, щоб ушанувати пам’ять людей, які завчасно пішли з життя через епідемію. Бо, як писала The New York Times у травні 2020-го, публікуючи на першій шпальті імена тисячі померлих з коронавірусом – ніхто з них не був просто числами. Чи, як кажуть в Україні, "випадками".
Ми оприлюднюємо ці історії 19 грудня – коли православні християни та навіть далекі від віри й церкви люди святкують День святого Миколая. Коли чи не найліпше чекати на диво та дарувати його іншим.
Микола Богар, 62 роки. Підвиноградів, Закарпаття
Колишній ромський барон, диякон у баптистській церкві, батько 12 дітей, дід 60 онуків і прадід 12 правнуків.
Микола Богар усього рік пробув бароном ромської спільноти Підвиноградова на тисячу людей – маленького села, в якому народився і прожив усе своє життя. Став бароном за традицією – після смерті діда, і зрікся статусу, коли вирішив піти служити в церкву.
Бо бути дияконом і бароном водночас – не можна, пояснює родич Миколи Давід Богар.
"У ті моменти, коли він переходив із баронства в церкву, він почуствував, що дуже сложно бути бароном. Для нього то було тяжко. То від Бога було – що ця дорога не для тебе, у тебе має бути робота більш блага, а бароном – треба бути жостким таким", – розповідає Давід про зміну життєвих планів Миколи.
Вже у статусі диякона, в якому Микола провів останні 25 років, він проповідував та виконував доручення служителя. Був, фактично, його помічником.
Микола мріяв, аби ромська громада була більш віруючою – без прив’язки, до конкретної віри та церкви. Він сподівався, що все почуте і відчуте в церкві допоможе людям ставати кращими.
"Прихід до церкви дає людині більш інтеграційні моменти. Роми тоді перестануть обманювати – поміняється ставлення в суспільстві до ромів", – пояснює Давід.
Григорій Аршинов, 59 років. Острог, Рівненщина
Будівельник, меценат, депутат Острозької міськради.
Пішов з життя за тиждень після місцевих виборів, на яких знов отримав мандат.
У грудні 2015 року в етнічного єврея і великого патріота Острога Григорія Аршинова було два майже безсонних тижні. І все через хвилювання після наукової статті в журналі "Європейська єврейська спадщина", автор якої припускав, що на Острозьку синагогу – на той момент, напівзруйновану будівлю з березами замість даху – може чекати "точка неповернення".
І ця "точка неповернення" стала для Аршинова точкою відправлення.
Разом з Мейром Ісраелем, активістом, що опікується могилами цадиків, вони скинулись по 5 тисяч доларів і почали відновлювати синагогу – перекривати дах і вивозити сміття. Для другого знадобилось 28 КАМАЗів.
За 5 років реставрації і приблизно 240 тисяч доларів синагога перетворилась на місце з новенькою покрівлею, вікнами та дверима. Кошти давав сам Григорій та кілька донорів з України, США, Ізраїлю, розповідає його син Дмитро Аршинов. Він пам’ятає про татову мрію ще зі свого дитинства.
"Мій батько хотів змінити світ, навчити людей берегти історію. Щоб люди, відвідуючи Острог, пам’ятали великих учених, цадиків, які тут жили, працювали і любили", – ділиться Дмитро.
За задумом його батька, одна частина синагоги мала бути місцем для молитви, інша – місцем для постійної виставки про євреїв Острога та Голокост. Григорій називав відновлення синагоги своїм головним та останнім "кроком" в житті.
Але завершити його не встиг.
Після його смерті мрію у свої руки взяв син Дмитро, який мешкає у США. Він запустив кампанію зі збору 440 тисяч доларів – ці кошти дозволять завершити головну будівлю та перетворити її на місце для молитви.
Допомогти втілити мрію можна тут.
Олег Винницький, 57 років. Заліщики, Тернопільщина
Священник Української греко-католицької церкви, чоловік, батько двох дітей, дідусь 4 онуків. Перший офіційний хворий на COVID-19 на Тернопільщині.
Більше 25 років тому Олег Винницький вирішив податись у священники. Він саме побачив церемонію висвячення у Великих Бірках на Тернопільщині – у рідному селі його дружини. На той момент він уже кілька років був одруженим, мав двох дітей і світську освіту – методиста-організатора культурних заходів.
Після прийняття тайни священства, у 1995-у, став парохом, головою, одразу двох храмів – у Заліщиках та Печорній, маленькому селі неподалік. Замість маленької церкви в Заліщиках вирішили будувати нову і велику – Пресвятого серця христового. І їй дісталося все серце отця Олега.
"Він днював і ночував біля тої церкви. Казав – то моя третя дитина!", – пригадує його дружина Тетяна Винницька.
Отець Олег очолив будівництво. Стежив за розписом кожної ікони і навіть просив художників їх по кілька разів перемальовувати – щоб усе було так, як він це бачить, розповідає дружина.
Паралельно працював над об’єднанням громади, зокрема молоді, викладав катехизис у гімназії та школі для дітей-сиріт. Для останніх влаштовував свята й чекав їх на недільні літургії у свій новий храм.
Єдине, що через COVID-19 не встиг зробити в храмі отець Олег – встановити теплу підлогу.
"Він хотів, щоб людям в ноги було тепло в церкві, бо в нас дуже великий собор – батареї (на стінах – УП) не давали собі ради", – пояснює дружина.
Отець помер за 10 днів до своєї 25-ї річниці висвячення. На "його" храмі встановили пам’ятну табличку з підписом "Церква моя – життя моє".
Кошти на встановлення підігріву в храмі продовжує збирати його новий голова – отець Роман Бронецький.
Перерахувати кошти на рахунок парафії можна за цими реквізитами.
Ольга Грабар, 39 років. Житомир
Викладачка, науковиця, дружина, мама 11-річного хлопчика.
За день до смерті, перебуваючи в ковідній реанімації, заявляла про кількаразове відключення кисню і просила міського голову Житомира втрутитись. Керівництво лікарні, міста та МОЗу заперечило будь-який зв'язок між ситуацією з киснем і смертю пацієнтки.
У 4 роки Оля визирнула з автомобіля, яким їхала з батьком, і побачила величезну машину, напхану сіном. "Папа, дивись, машина з волоссям!" – сказала вона. А тато подумав, що в його маленької доньки особливе мислення – образне та нестандартне.
З роками воно переросло в зацікавленість комп’ютерами і дизайном, прагненням поєднувати непоєднуване та постійно експериментувати, пригадує батько Олі Іван Грабар.
Наприклад, висаджувати екзотичні дерева на дачі та спостерігати, як вони ростимуть. Врешті все вилилось у любов до комп'ютерного моделювання і дизайну – що Оля й пішла вивчати, а за кілька років і викладати.
Все своє професійне життя пов’язала з одним університетом – Житомирською політехнікою. Тут здобувала вищу освіту, вчилась в аспірантурі, 12 років викладала і захищала кандидатську. Не встигла захистити докторську.
Оля мріяла видати книжку про фрактальні орнаменти – самоподібні елементи, які будуються за математичними формулами. Ними можна прикрашати одяг, посуд, плитку та багато інших речей. Над книжкою працювала разом з батьком-науковцем, встигла побачити сигнальний примірник.
До Нового року батько віддасть книгу в друк – поки що замовив скромний наклад у 150-200 примірників, більше не дозволяє професорська зарплата. Книга вийде з присвятою: "Світлій пам’яті доньці Олі – помічниці та співавтора".
"Я хотів, щоб це був гарний живий пам’ятник моїй дитині. І щоб Артемові, внукові, була гордість – за маму і за діда", – ділиться батько Олі.
Фінансово підтримати вихід книжки або ж замовити собі примірник можна, написавши на пошту Олиному батьку Івану: ivan-grabar@ukr.net.
Тетяна Неліна, 69 років. Фастів, Київщина
Ексдиректорка краєзнавчого музею Фастова, співавторка книжки "Фастівщина: сторінки історії", членкиня Спілки краєзнавців України.
Майже половину свого життя, 27 років, Тетяна Неліна керувала Фастівським краєзнавчим музеєм. Там зберігаються як археологічні знахідки та макети колишніх міських будівель, так і картини сучасних художників.
"Те, яким ми знаємо Фастівський музей сьогодні – це все завдяки Тетяні Неліній. Вона зробила експозицію, наповнила його інтелектуальним змістом. І зрештою, її учні та послідовники продовжують творити цей музей", – розповідає її колега по Спілці краєзнавців України Євген Букет.
Вони товаришують щонайменше 8 років, Євген досліджує історію сусіднього району – Макарівського. Свого часу Тетяна надихнула Євгена на книжку про фастівського полковника Микиту Швачку – про якого писав Шевченко.
Тетяна Неліна померла за 2 дні після поховання свого чоловіка, який також підхопив коронавірус.
Мрія Тетяни, про яку відомо Букету – це поява книжки про Семена Палія, полковника Фастівського полку кінця 17- початку 18-го століття. Він є чи не найвидатнішим історичним діячем, пов’язаним з Фастовом.
"Зараз існує відроджений Фастівський козацький полк, є козаки, які опікуються цією спадщиною. Тому для Тетяни Вікторівни важливо було, щоб вийшла професійна історична праця, бо зараз ми маємо лише написані в радянський час", – пояснює Букет.
Він готовий взяти мрію Тетяни Неліної у свої руки і підготувати книжку про Палія.
Якщо ви можете і хочете долучитись до роботи над книгою, пишіть Євгену Букету у Facebook. Надалі проекту може знадобитись фінансова підтримка від місцевої влади або зацікавлених спонсорів, якщо ви представляєте одну з цих груп і хочете підтримати вихід книги – також пишіть Євгену.
Олег Гайда, 52 роки. Черкаси
Лікар-хірург, завідувач хірургічного відділення Центру первинної медсандопомоги №2, чоловік і тато.
Понад 30 років тому Олег Гайда вступив у медичний університет, щоб продовжити сімейну традицію. Його бабуся була лікаркою, а тато – фельдшером на 12 сіл.
"Він іншої професії для себе не бачив", – пояснює його син, лікар уже в четвертому поколінні, Ігор Гайда.
28 років свого життя Олег віддав черкаській поліклініці №2 – вів прийом, оперував, мав "протоптану" стежку з пацієнтів.
У червні Олег підхопив COVID-19, а за кілька тижнів помер від викликаних ускладнень. Його син Ігор, який має аналогічну спеціалізацію, вийшов у татів кабінет – щоб продовжити лікувати його пацієнтів. Тепер він працює на два заклади.
Утім, окрім медичного продовження, ця історія має ще одне – з розряду відповідальності держави. Дружина Олега не отримала обіцяних компенсацій – ні півтора мільйона гривень, ні двісті тисяч. І вона – одна з багатьох. Замість грошей – "5 місяців нервів", розповідає Ігор.
Фонд соціального страхування відмовляється визнавати, що Олег Гайда інфікувався на робочому місці і судиться з родиною. Родина зі свого боку переконана – батько інфікувався саме там, бо ні з ким іншим не контактував, в родині ніхто не хворів.
"Я хочу, щоб моя мама отримала обіцяну виплату. А Фонд соціального страхування – публічно вибачився перед усіма лікарями", – підсумовує Ігор.
Окрім встановлення справедливості, Ігор хоче зробити для свого тата ще дещо – облаштувати в поліклініці кабінет для операційного втручання. Його ще за життя почав створювати батько. Така собі хірургія одного дня.
Для роботи кабінету потрібен операційний стіл та інструменти.
Якщо ви хочете і можете допомогти втілити мрію Олега, напишіть у Facebook його сину Ігорю. Усе придбане він обіцяє передати на баланс закладу.
Галина-Марія Луцишин, 65 років. Село Оброшине, Львівщина
Дружина священника, мама і бабуся.
Усе своє життя Галина Луцишин присвятила родині – двом дітям і чоловіку-священнику.
Через останнього в часи Радянського Союзу не змогла знайти собі роботу. Освіта товарознавця знадобилась аж у незалежній Україні – коли вона разом із своєю сестрою відкрила невеличку кав’ярню з тістечками.
"Усе життя вона була дуже правильною, життєрадісною, зразковою для всіх дружиною священника. Їмость – у нас це так на Галичині називають", – розповідає її донька, Ксенія Клим.
Пригадує, що мама полюбляла всіх збирати разом – за великим столом на подвір’ї. Для неї це було чимось надзвичайним.
"Я пам’ятаю її останній День народження, 1-го липня їй виповнилось 65 – ми якраз усі з’їхалися. Вона так гарно вдягалась… Було помітно, як вона тішиться – до кожного з нас підходила, цілувала, обіймала", – розповідає Ксенія.
Галина любила Україну. Приїжджала до Львова на ланцюги єдності та Євромайдан. Її дядьки воювали в УПА, маму та бабусю висилали в Сибір.
"Вона плакала за кожним загиблим солдатом. Війна проходила в неї не те, щоб через серце, а через кожен нерв", – розказує Ксенія.
Галина Луцишин померла на 41-й день народження свого сина. У ніч після її похорону старший онук Марко – перший військовий у родині – поїхав на фронт.
Галина мріяла дочекатись Марка з війни та побачити його весілля. Вона дуже пишалася ним і дуже за нього боялася.
До липня Марко продовжує нести службу на Сході, на Луганщині.
Ольга Кириленко, УП
Колажі Андрія Калістратенка
