Гречана каша зі смаком смерті. Чотири тижні окупації Ірпеня очима кудлатого дворняги Кузі

П'ятниця, 30 вересня 2022, 05:30
колаж: Андрій Калістратенко

Березень 2022-го. Ірпінь частково окупований росіянами. Вулицями міста блукає великий чорно-сивий пес.

В його очах світ догори дриґом. У підвалах, де раніше ховалися від холоду собаки-безхатченки, тепер живуть люди. З неба щось летить і падає, через що будинки починають горіти і складаються, наче собачі будки. У повітрі запах гару й кіптяви. Уздовж вулиць відпочивають люди, які чомусь не рухаються. 

Тільки на одній вулиці Давидчука, малій батьківщині чорно-сивого пса Кузі, росіяни розстріляли більше десятка людей. Загалом за чотири тижні солдати РФ вбили понад 300 мирних жителів Ірпеня.

Поряд із людьми в біді завжди були тварини. Далі – про найважчі для Ірпеня тижні під час навали двоногих окупантів очима пса Кузі.

Всі персонажі цієї історії – реальні, будь-який збіг імен та адрес – невипадковий.

 
Кузя: За сім років свого життя в Ірпені мене знає тут кожен пес

Глава перша, в якій "похатник" Кузя згадує запахи довоєнного Ірпеня

Мене звати Кузя. Я − собака, який живе в Ірпені в районі дитячого санаторію "Ластівка". Кілька його старих будівель ховаються серед лісу − однієї з небагатьох зелених зон міста, що вціліли після забудовників.

Мій Ірпінь – це запах хвої та листя, особливо після дощу. Він змішувався з вихлопними газами автівок, яких щороку більшало, та димом від шашликів із приватних будинків та набережної.

Моє місто найкраще було чутно зранку, коли тисячі дволапих спочатку виїжджали до Києва на роботу, і ввечері, коли вони поверталися додому.

Чому мій собачий бог обрав для мене саме це місце на Землі, ніхто не знає. Мій перший господар Андрій згадує, що 2015-го року ще малим цуценям мене підкинули під їхній бузковий паркан з намальованою лілією.

Реклама:

Тітка Ніна, родичка Андрія та власниця будинку по вулиці Лермонтова, 14, не хотіла собаку. Вона проганяла мене від їхнього паркана, але згодом змирилася.

Зненацька виявилося, що я не звичайна чорна кудлата дворняга.

Мої перші господарі впевнені, що я − тибетський тер'єр. Собаки цієї породи з часом змінюють колір шерсті. Так трапилося і зі мною – моє чорне, як смола, хутро перетворилося на сіре. 

Не знаю, чи насправді я нащадок собак монахів Тибету, але хто я такий, щоб заважати людям так думати. Тим більше, принаймні одну спільну рису з тер'єрами точно маю − любов до свободи.

Господарі намагалися посадити мене на цеп, наче сторожового пса. Але це точно не моє покликання. Я робив все, щоб звільнитися від залізного ланцюга, виснув на ньому, наче самогубець у зашморгу. Або викопував глибокі ями під парканом, що були більше схожі на довгі бліндажі.

Трошки посивілий, із скуйовдженою довгою шерстю з ковтунами та шматком залізного ланцюжка на шиї я зрештою втік із подвір'я. Здебільшого вештався навколишніми вулицями Лермонтова, Давидчука, Київською, Лисенка, заходив на Пушкінську, навідувався до центру Ірпеня.

 
Кузя: Мене називали "похатником", адже у кожному дворі знали Кузю. Мешканці житлового комплексу "Аристократ" навіть намагалися облаштувати мені будку на їхньому подвір'ї

Голодним я ніколи не лишався. Міг пошкребти у хвіртку деяких будинків, господарі яких завжди щось виносили поїсти. Іноді навіть лапою не доводилося поворухнути – добрі люди кидали мені харчі з балконів багатоповерхівок.

Одне з моїх улюблених місць в Ірпені – перехрестя вулиць Давидчука та Лермонтова. Автівки, за якими я любив поганятися, будинок біля перехрестя, де міг завжди знайти собі їжу, та гарна точка для спостереження – справжній собачий рай.

Реклама:

Глава друга, в якій з неба прилітають залізяки, а на вулиці Ірпеня приходять чужинці

Закінчувалася зима – час, коли люди стають беззахисними, наче собаки без вовни, тому натягують на себе все, що мають. На мою природню шубу гріх скаржитися, але іноді й вона не рятувала від холоду. Особливо коли налипав сніг, який я вигризав з довгої шерсті.

На щастя, у собак відсутнє відчуття часу: мить для нас – те саме, що вічність. Тому не знаю, скільки часу минуло з того світанку, коли я прокинувся від глухих звуків, що лунали з неба. Довкола почалася метушня. Ходили знервовані люди з клунками, які вони пакували до автівок, проїздили десятки машин. Того ранку мені чомусь не хотілося їх наздоганяти. Звідусіль лунало слово "війна".

Вже наступного ранку я почув гучний вибух з боку виїзда з міста − там підірвали міст через річку Ірпінь. Однак багатьох людей це не зупиняло. Вони все одно намагалися виїхати або іншими дорогами, або кидали свої автівки перед мостом та переходили річку.

 
Евакуація мешканців міста Ірпінь під зруйнованим автомобільним мостом

По моєму району почали пробігати налякані коти та пси, яких залишили їхні господарі, чи то вони самі зірвалися з ланцюга. Особисто я бачив величезного ошелешеного алабая, що біг кудись навмання. Люди, що залишалися, дивилися з вікон на клуби чорного диму з боку сусідніх селищ.

Нарешті залізяки почали "прилітати" з неба і до нас. Пронизливий свист "різав" вуха. Від цих звуків я сіпався, намагався сховатися та нервово вигризав ковтуни зі свого хутра.

Коли залізяки влучали у приватні будинки, вилітали шибки, зносило дах або будівлі взагалі розвалювалися на шматки, як собачі будки. Де-не-де спалахували пожежі. Але до нас чомусь вже не приїздили чоловіки у шоломах на великих червоних машинах із сиренами, як було колись. Іноді люди самі гасили полум'я, часто будинки горіли по кілька діб. Відтоді повітря наповнилося димом, їдким гаром. 

Дехто з житлового комплексу "Аристократ" виїхав, інші гуртувалися разом та перечікували обстріли у підвалі будинку. Потім люди почали розводити багаття посеред дитячого майданчика.

Вони готували їжу на вогнищі. Мені завжди перепадали запашні шматки їдла від сивого чоловіка з вусами та його дружини, яка була завжди поряд із ним. Чоловік озивався на ім'я Євген Миколайович, а жінка невеликого зросту зі світлим волоссям − на ім'я Валентина. 

Люди з навколишніх приватних осель перебралися до недобудованого будинку циганського барона через дорогу від п'ятиповерхівки "Аристократ". У цоколі, який перетворився на їхню будку, вікна на рівні землі затулили мішками з піском та дошками. Всередині пахло харчами, що люди знесли сюди, вологістю та цементом від необроблених стін.

 
Будинок, у цоколі якого переховувалися від "русского мира" десятки жителів Ірпеня

Щоб зігрітися, люди ходили у теплих речах, спали в наметах. Вони туди навіть забрали своїх домашніх тварин. Приміром, стаффордширського тер'єра Майка. Його господарем був високий, підтягнутий чоловік на ім'я Дмитро. У цоколі також оселився лабрадор Іриска разом із своїм господарем Левом. 

А за кілька днів з'явилися чужинці зі зброєю, яких до того я ніколи не бачив в Ірпені. Від них пахло горілим, соляркою, несвіжим одягом і немитим тілом. І, звісно, страхом. Запах людського страху важко переплутати, особливо якщо ти собака.

Реклама:

Вони, як господарі, ходили моїми вулицями та віддавали команди іншим. Чужинці постійно були напоготові, різко оберталися на будь-який звук та розгублено роззиралися навкруги. Якщо б вони мали хвости, то, напевно би, їх підтиснули з переляку.

Вони облаштувалися в колишньому санаторії "Ірпінь" та таборі "Ластівка". Не цуралися і людських хат − виламували двері та заселялися там.

Свою техніку вони ставили вздовж вулиць і посеред дворів, інколи ховали, ніби грали в якусь гру. Але мене не проведеш. Одну з таких засідок я швидко розсекретив.

На перехресті вулиць Лермонтова та Київської з-під дерев'яних парканів виглядало довге дуло танка. Саме там прибульці вперше заговорили до Віталія − одного з тих, хто перебрався до будинку циганського барона. Високі, підтягнуті чужинці у формі з біло-синьо-червоною маленькою нашивкою на плечі підійшли до нього. 

− Скільки кілометрів звідси до Києва?

Чоловік знітився, відповів, що недалеко, та обережно пішов далі.

− Ну, бережи себе, мужик! − вигукнули чужинці. 

Згодом я зрозумів, чому він так сказав. Вони почали полювати на людей, як на диких звірів, розстрілювати автівки з тими, хто намагався втекти з міста. Так сталося з однією з машин, яка проїжджала повз нашу вулицю. У ній застрелили чоловіка та жінку. Їхні тіла кілька діб залишалися в автівці, поки їх звідти не витягли жителі сусіднього будинку та поховали поблизу в дворі.

Жертвами прибульців ставали не тільки люди, а й собаки. Деяких застрелили за гавкіт, який розкривав місце схованок чужинців. Інших − за те, що намагалися з голоду та стресу урвати шматки з тіл людей, які лежали на тротуарах чи під парканами.

Я не зірвався з котушок і не ласував трупами. Намагався триматися біля знайомих мені людей. Вони завжди могли дати щось поїсти, біля них я почувався безпечніше. Міг притулитися до їхніх ніг, і хтось обов'язково гладив мене по голові.

Від мого улюбленого перехрестя вулиць Лермонтова та Давидчука віяло небезпекою. Там, де ховався танк, в окопі завжди сидів хтось із чужинців. Вони починали стріляти, коли хтось намагався спуститися вниз до криниці на початку вулиці або за продуктами на іншу вулицю, як той сивий чоловік з вусами, від якого завжди пахло їжею.

Тепер я мав не лише ховатися від обстрілів, але й уважно дивитися під лапи. Там де колись були чисті тротуари, на землі валялися обірвані дроти, потрощене скло, шматки заліза.

Реклама:

Глава третя, в якій господар лабрадора Іриски дивом рятується

Через відсутність світла люди дістали всі свої запаси харчів із холодильників. У тому ж укритті в недобудованому будинку циганського барона було стільки м'яса, що навіть Іриску та Майка годували шашликами.

Перепадало і мені. Я завжди приходив на запах їжі, яку люди готували на подвір'ї. Іноді по них починали стріляти чужинці, які лежали на верхніх поверхах сусідніх будинків і бачили їх у свої приціли. Або кидали невелику залізяку, що вибухала, і після того ти не міг нічого бачити та чути на якийсь час. Господар стаффа Майка казав, що чужинці так розважалися.

 
Паркан одного з будинків на початку вулиці Давидчука в Ірпені

Одного дня я побачив, як четверо чоловіків з будинку циганського барона йдуть убік спалених залізних машин чужинців, щоб скрутити з них щось корисне для господарства. Чужинці почали стріляти по них. Ті кинулися у різні боки, однак юного Лева, господаря Іриски, поранили.

Прибульці схопили його, допитували, стріляли над вухом, вставляли в рану пістолет і прокручивали його в отворі в грудях. Я виглядав зі своєї схованки та бачив обм'якле тіло вже напівпритомного Лева. Чужинці затягли напівроздягнутого юнака наверх їхньої машини та швидко поїхали кудись. Я ж повернувся до мого перехрестя.

Згодом я побачив чоловіка доволі далеко від нас, з білою тканиною, який ледь-ледь тягнув ноги. За якусь мить Дмитро побіг до нього та заніс в укриття.

Близькі Лева кудись дзвонили, з кимось сперечалися, щоб до них приїхали на допомогу та вивезли пораненого. Однак їм відмовляли, тому що через чужинців боялися їхати в нашу частину міста.

Тоді Дмитро та ще один чоловік на ім'я Олександр поклали пораненого до машини. На великій швидкості вони проскочили усі місця схованок та засідок чужинців, які не очікували такої зухвалості.

Лева вдалося вивезти з небезпечної зони до лікарні, а Дмитро та Олександр повернулися до нас. 

Глава четверта, в якій запах гречаної каші з м'ясом змішується із запахом смерті

Спокійних та тихих годин без вибухів та стрілкотні у моєму районі вже не бувало. Будинки перетворювалися на згарища, а димова завіса стала звичною для очей.

П'ятиповерхівку ЖК "Аристократ" також пошкодили великі залізяки. Я бачив, як вогонь швидко переповзав по даху будинку, а світлі стіни перетворювалися на обвуглені, схожі на спалений шматок м'яса.

Майже десяток людей, які ховалися від обстрілів у підвалі, вибігли надвір та кашляли від диму.

 
Так виглядає п'ятиповерхівка ЖК "Аристократ" пів року потому

Невисокий сивий чоловік із бородою, який озивався на ім'я Олександр, допоміг їм. Він віддав ключі від одного з приватних будинків поряд, щоб вони там сховалися.

За кілька днів після пожежі чужинці зі зброєю в руках почали ретельно перевіряти всі будинки по нашій вулиці Давидчука. Мені було дуже страшно, я ходив, пригинаючись до землі, щоб мене не помітили. 

Ближче до вечора я відчув запах гречаної каші з м'ясом, що готував на всіх погорільців сивий чоловік з вусами на ім'я Євген Миколайович. Люди їли у підвалі, я − на вулиці жадібно хапав гарячу кашу. 

Раптом я почув звук моторів великої залізної машини з групою чужинців, яка заїхала по вузькій дорозі до двору. Вони швидко зістрибнули та побігли до будинку, озираючись навкруги.

До них вибіг чоловік, що годував мене кілька хвилин тому, розмахував руками та щось намагався їм сказати. Але не встиг − один із чужинців почав по ньому стріляти. Той упав, а я чкурнув у інший бік, ховаючись від куль.

Вже з-за кущів я побачив, як люди зі зброєю вивели надвір з підвалу нажаханих погорільців. Чужинці повели їх через дорогу до будинку циганського барона.

На землі залишався лежати сивий чоловік з вусами, під тілом якого збиралася його кров. Від нього ще ледь-ледь можна було почути запах гречаної каші з м'ясом. Однак його перебивав вже інший, солодкуватий, той, що можна було унюхати від нерухомих людей на тротуарах чи під парканами в моєму районі.

На відміну від тих Євген Миколайович не залишився лежати на вулиці. Головний з чужинців, який озивався на ім'я Богдан, дозволив занести вбитого у підвал будинку, де ще донедавна ховалися люди.

Після того, як всі пішли, я виліз з кущів та ліг приголомшений біля цього льоху. Цей маленький світлий приватний будинок не був моїм домом. Там просто лежав сивий чоловік з вусами, від якого пахло їжею.

Я відчував брюхом холод від кам'яного ґанку та чекав невідомо на що.

Реклама:

Глава п'ята, в якій Кузя почув "Слава Україні!" 

У цоколі будинку циганського барона вожак чужинців на ім'я Богдан вже встановлював свої правила. У людей забрали телефони, їм заборонили виходити на вулицю, тільки-но починало сіріти надворі й аж до самого ранку. Вони могли ходити біля свого укриття, однак на дорогу − зась.

Головний серед чужинців віддавав накази своїм підлеглим, які його побоювалися. Він вичепив поглядом сивого чоловіка з бородою на ім'я Олександр і призначив його відповідальним за все, що відбувається в укритті. Вожак Богдан попередив: якщо хтось вийде на дорогу чи буде намагатися телефонувати, першим застрелять Олександра, а потім винуватця.

Він також повідомив, що у них наказ за три доби зайти у Київ. А сюди вони прийшли, щоб звільнити людей від "бандерівців". Сивий чоловік з бородою спокійно відповів, що "бандерівців" тут не бачив і що може вільно спілкуватися як українською, так і російською. Чужинець на ім'я Богдан недобре подивився на того і повторив, що в них наказ.

За кілька днів вожак чужинців покликав до себе Олександра та сказав, що прибульці збираються їхати на Київ.

− Якщо наші прийдуть, перекажете їм: Богдан сказав, щоб вас ніхто не чіпав, − наказував той, ніби його ім'я було відоме усім прибульцям, що снували моїм містом. 

Зранку чужинці тихо знялися з місця, завели свої залізяки та рушили до кінця моєї вулиці в напрямку Ворзеля. Тільки й бачив, як ішли кілька десятків чужинців, позаду них їхали їхні БТРи, на яких, наче цегляна кладка, були складені трупи вбитих з їхньої зграї. 

Люди з недобудованого будинку циганського барона навіть не зрозуміли, що чужинці поїхали. Вони обережно вийшли на вулицю, коли сонце доволі високо стояло.

Поки нікого з чужинців не було, люди забрали з підвалу тіло вбитого сивого чоловіка з вусами, який колись пахнув їжею. Його поховали під деревом біля дитячих гойдалок у дворі спаленого ЖК "Аристократ". 

Ввечері я нипав дворами. Коли здалеку знову побачив кількох незнайомців у формі в плямах та зі зброєю в руках. Я заціпенів від жаху.

Вони зайшли до цоколя та гучно вигукнули: "Слава Україні!". Звучало так, ніби це була команда, на яку ті, хто її чув, мали щось відповісти.

Присутні мовчали та дивилися на незнайомців із підозрою та недовірою. Ті знову повторили: "Слава Україні!". Хтось упізнав свого знайомого, і лише тоді люди за якимось відомим їм кодом зрозуміли, що чужинців на вулиці більше немає, і з полегшенням вигукнули: "Героям слава!".

Глава шоста, в якій Ірпінь зализує рани, а Кузя знайомиться з Патроном 

Більшість тих, хто ховався у цоколі недобудованого будинку циганського барона, одразу виїхали з мого району. Я ж залишався та бачив, як змінювалися мої вулиці.

Спочатку з тротуарів та з-під прострелених парканів забирали десятки тіл людей. Потім до міста почали приїздити робітники, великі крани та вантажівки, які розгрібали завали з повалених дерев, шматків будинків, скла та обірваних дротів.

Поряд із ними ходили люди з собаками, які шукали залізяки, що не розірвалися. Якщо знаходили, підривали їх на місці чи кудись вивозили. Мені більше подобався другий варіант, тому що від будь-яких гучних звуків я досі сіпаюсь та лечу стрімголов забитися в куток. 

Для жителів ЖК "Аристократ" я став символом звільнення міста від чужинців. У внутрішньому чаті мешканців будинку на першій світлині зі звільненого міста сидить скуйовджений Кузя посеред кольорових дитячих гойдалок. 

 
Перше фото Кузі після звільнення Ірпеня від чужинців

Не тільки у моєму дворі, але й у місті чимало змін. На багатьох вулицях та провулках досі виглядають руїни знищених будинків, у багатоповерхівках − винесені залізяками величезні дірки у стінах та знесені дахи.

Взагалі Ірпінь став містом розбитих вікон. Але їх міняють − такої кількості причепів з новими шибками, що сновигають містом, я не пам'ятаю. Звідусіль чутно звуки ремонтів − стуки молотків, роботу кранів, дзижчання пил та шум від бетономішалок.

Тіло чоловіка, який мене годував та від якого пахло їжею, заховали в іншому місці. 

Як жителі спаленої п'ятиповерхівки будуть переживати зиму, невідомо − будівля досі частково без даху. Вовни, як у мене, в них немає, і тулитися по підїздах та льохах разом зі мною вони не зможуть. 

Сім гектарів лісу колишнього санаторію "Ластівка" вирубатимуть, і більше я не зможу відчувати улюблений запах хвої та листя після дощу. Чужинці остаточно добили старі будівлі санаторію, їх будуть зносити, різати дерева та будувати високі бетонні коробки для тих, хто залишився без житла.

 
Один із корпусів дитячого санаторію "Ластівка"

Ірпінь став місцем паломництва президентів із різних країн. Ба більше − до нас привозили зіркового пса Патрона. Маленький біло-рудий собака в дивній чорній жилетці відкривав школу разом із чоловіком з темним волоссям та футболці кольору хакі, якого я іноді бачив на білбордах і який відгукується на ім'я Володимир

Як змінився я? Моє хутро ще більше посивіло. Не впевнений, що це сталося через моє походження від собак монахів Тибету.

Ірина Лопатіна, Лабораторія журналістики суспільного інтересу (для УП)

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді