Війна та німці
Наближається 9 травня – сакральна дата для нашого ворога. Експерти вже розмірковують про ймовірні російські удари по Україні та про можливі українські сюрпризи для РФ.
Але, крім того, день перемоги над нацизмом – добра нагода поміркувати над тим, що буває з населенням країни-агресора, та як оцінювати страждання цього населення.
Про німецьких обивателів 1940-х у сьогоднішній Україні згадують дуже часто – і при цьому в хід ідуть два протилежні історичні наративи.
Перший наратив передбачає ототожнення тодішніх німців із сучасними росіянами. На зразок росіян, німці масово підтримували свого фюрера. На зразок росіян, німці вітали вторгнення своєї армії в інші країни. На зразок росіян, німці не хотіли знати про звірства своїх співвітчизників і старанно не помічали Голокост.
Вважається, що, навіть не перебуваючи в НСДАП, мільйони німців були пасивними учасниками нацистської агресії і несли колективну відповідальність за злочини Третього Рейху – а тому не заслуговують на співчуття. Усі біди, що сталися з цивільним населенням Німеччини, розглядаються як жорстока, але справедлива відплата.
Читайте також: Така різна війна
Дуже актуальними для сучасних українців стають слова тодішнього "хорошого німця", славетного письменника-емігранта Томаса Манна:
"Внаслідок останнього британського рейду на гітлерівську Німеччину постраждав давній Любек. Це торкнулося мене безпосередньо, це моє рідне місто. Цілями були порт і військові заводи, але місто охопили пожежі, і мене зовсім не тішить, що, мабуть, постраждали Марієнкірхе, чудова ренесансна ратуша та клуб капітанів. Але тут я згадую про Ковентрі й не можу нічого заперечити проти того, що за все треба платити".
У палаючому Любеку, Гамбурзі, Кельні та Дрездені гинули беззахисні жінки, старі та діти. Але, зіткнувшись із ворожою агресією, багато українців схиляються до думки, що саме так виглядає безжальне історичне правосуддя.
За все треба платити! Цивільне населення нацистської Німеччини розплачувалося за нелюдські злочини своєї країни – і цивільному населенню РФ теж доведеться розплатитися сповна.
Однак цей історичний наратив парадоксальним чином межує з іншим, що має не менший успіх в українському суспільстві. В рамках другого наративу сучасні росіяни ототожнюються вже не з Третім Рейхом, а з СРСР та Червоною армією. А цивільне населення Німеччини постає як жертва дикої орди, що вторглася до Європи в 1945 році, – і стає об'єктом співпереживання.
Читайте також: Право бути чесними
Минулої весни багато хто з нас почав проводити паралелі між російськими злочинами в Бучі, Ірпені, Бородянці – і військовими злочинами ЧА на німецькій землі. Між крадіжками українських унітазів та пральних машин – і привласненням німецьких велосипедів та наручних годинників. Між сексуальним насильством на окупованій Київщині – і масовими зґвалтуваннями німкень радянськими солдатами.
У цьому разі джерелом актуальних цитат стає вже не Томас Манн, а "Жінка в Берліні" Марти Хіллерс чи мемуари радянського фронтовика Леоніда Рабічева:
"Жінки, матері та їхні доньки, лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть армада мужиків зі спущеними штанами. Тих, котрі обливаються кров'ю, і непритомних відтягують убік, дітей, що кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх, крики та стогін. А їхні командири, їхні майори та полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто диригує – ні, радше, регулює".
Очевидно, що СРСР сорокових років не дорівнює Росії, а тодішня Червона армія не дорівнює російській.
Поряд із представниками інших національностей у лавах ЧА воювали близько семи мільйонів українців – це приблизно 23% усіх радянських військовослужбовців.
І якщо ми завжди виступали проти російських спроб приватизувати Другу світову, якщо нас обурювала маніпулятивна путінська теза "Перемога була би досягнута без України", то треба бачити й зворотний бік медалі.
Солдати-українці у червоноармійській формі билися з нацистами, штурмували Берлін та звільняли Освенцим. Але, крім того, солдати-українці також грабували німецькі будинки, ґвалтували німецьких жінок та вбивали німецьких дітей – разом із росіянами, білорусами, кавказцями та уродженцями середньоазіатських республік. Оголошуючи анафему СРСР, можна дистанціюватися лише від політики радянського режиму – а не від вчинків українських дідів та прадідів.
Але, власне, чому сучасні українці відкидають думку про те, що у сцені з мемуарів Рабічева могли брати участь їхні власні пращури? Адже жертвами червоноармійських злочинів ставали ті ж самі німці, яких Україна регулярно ототожнює з сучасними росіянами – і тоді вони не викликають жодної емпатії.
Читайте також: Дзеркало війни
Ті ж самі німці, які масово підтримували Гітлера, раділи бліцкригам у Європі й намагалися не помічати Голокост. Ті ж самі німці, чиї міста знищувалися під час нещадних бомбардувань. Проте загибель німецької жінки та її дітей у вогняному смерчі вкладається у безжальну формулу "За все треба платити!", а насильство червоноармійців над німецькою жінкою – ні. Чому?
Який висновок можна зробити з усього сказаного вище? Сьогодні в Україні дуже багато говорять про відплату для фашистської Росії: але не менш важливим є ступінь української участі в цій відплаті.
Значна частина нашого суспільства хотіла б, щоб цивільне населення РФ зазнало жахів Бучі. Але навряд чи хтось із українців хотів би бачити військовослужбовців Збройних сил України у ролі мародерів та ґвалтівників на ворожій землі.
Саме тому серед наших співвітчизників такі популярні прогнози про майбутню громадянську війну в Російській Федерації. У цьому разі російський обиватель зіткнеться з мародерством, насильством, безсудними стратами – але український солдат не заплямує себе переліченим.
Роль катів Росії дістанеться тим же ворожим головорізам, які сьогодні виступають в якості катів України. Для багатьох українців це був би оптимальний сценарій. Щоправда, "оптимальний" ще не означає "неминучий".
Михайло Дубинянський
